На НСК “Олімпійський” двічі на тиждень тренуються ветерани АТО.
Цього разу тренування було не зовсім звичним: на полі – повно телекамер, журналістів, а перший заступник міністра молоді та спорту, президент Федерації легкої атлетики України Ігор Гоцул у спортивній формі наздоганяє спортсменів і біжить разом з ними головною спортивною ареною країни. Не відстає від бойових побратимів і Вадим Свириденко, санінструктор 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, який втратив стопи та кисті рук у Дебальцевському котлі взимку 2015 року, а зараз бере участь у марафонських забігах та мріє про створення сучасних центрів реабілітації для бійців АТО. Разом із колишніми військовими тренуються й легкоатлети – переможці ІІ Європейських Ігор.
Хлопці (дехто – дружинами ) продовжують розминку й тренування, а заступник міністра Ігор Гуцол разом із головою ГС “Національна рада спортивної реабілітації” Вадимом Свириденком, помічником Уповноваженого президента України з питань реабілітації учасників АТО, президентом благодійного фонду учасників бойових дій “Єдність побратимів” Костянтином Винниченком представили розвиток проекту можливостей та реабілітації через спорт для ветеранів АТО/ООС, які отримали поранення, каліцтва, контузії та інші захворювання внаслідок війни.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
– Процес розпочався з обговорення і усвідомлення проблеми, яка достатньо серйозно накопичується в нашій країні. Це проблема реабілітації людей, які повертаються після участі у війні. Частина цих людей, на жаль, має поранення, практично всі мають проблеми зі здоров’ям, або фізичні, або психологічні, і відповідно всі вони потребують допомоги, всі вони потребують такої активної реабілітації. Цей шлях проходили багато країн, чиї армії так чи інакше брали участь у різних збройних конфліктах, є накопичений певний досвід, який ми частково намагалися використати, і частково ми шукаємо свої якісь моменти, – каже перший заступник міністра молоді та спорту, президент Федерації легкої атлетики України Ігор Гоцул. Він зазначив, що ветерани можуть тренуватися разом зі своїми родинами, і це є ще одним чинником їх реабілітації та соціальної адаптації. За його словами, символічним є тренування в НСК “Олімпійський”, бо це показує роль і місце тих людей, які захищають державу, їх важливість для суспільства.
“Тренування супроводжується двома професійними складовими. Перше, це професійні тренери, які, насамперед, можуть і дуже добре розбираються в тому, як планувати навантаження, як будувати процес, тим паче для такої складної категорії. Друга професійна складова, це те, що ми активно супроводжуємо цей процес, не тільки спостерігаючи, і даючи свої поради, а й узагальнюючи. Над цим працює служба спортивної медицини. Планується розповсюдження досвіду реабілітації ветеранів війни через спорт по всій країні. Ми переконані, що з усіх способів реабілітації найдієвішим є спорт. Приходити на тренування з сім’ями, тільки заохочується, бо коли ветеран перебуває в кругу сім’ї, то він краще сприймає навколишнє середовище, що позитивно впливає на процес реабілітації. Не можна не наголосити й про позитивні результати ветеранів АТО після поранень у міжнародних змаганнях з легкої атлетики: Марафон Морської піхоти (США), Бейрутський марафон (Ливан), Марш-кидок (Шотландія) – отримані як результат багатомісячної співпраці Федерації легкої атлетики України та Національної ради спортивної реабілітації захисників України”, – зазначив Ігор Гоцул.
– Я біг на тренування від самого Хрещатика, – каже важко дихаючи, колишній гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик, позивний “Багдад”, – Після важкого поранення й контузії, отриманих у січні 2015 року, я знову повернувся до життя. Презентував унікальну виставку фотографій, які я зробив безпосередньо в Донецькому аеропорту в 2014 році, коли там воював. Це ексклюзивні знімки, яких у жодного фотографа, що заїжджав у ДАП, немає. Мене часто запитують: “Що таке війна?” Скажу. Це запах крові і смерті. Це коли з БТРа випадає людина без рук, без ніг. А ще кумулятивний струмінь пропалює наскрізь броню, бронежилет. Я бачив це на власні очі. Коли в нас таке сталося, начмед розгубився, бо поранення бійця були страшними. Він кричав усім навкруги: робіть щось! Врятувати того бійця не вдалося. Але треба жити! Мене повернув до життя спорт. З кінця лютого я займаюся спортивною реабілітацією. Ти тут серед своїх хлопців. Є тяжко поранені, без кінцівок, без очей… І ти розумієш, що не маєш права розкисати. Так, є фізична втома, але, водночас, є й моральне піднесення. Спортивне щастя!
Голова ГС “Національна рада спортивної реабілітації захисників України”, герой АТО Вадим Свириденко зазначив, що він сам зміг реабілітуватися після війни, після тяжкого поранення й полону саме завдяки спорту, і дуже важливо, щоб і інші військові мали змогу реабілітовуватися в найкоротший термін.
– Після ампутацій рук та стоп я майже впав у відчай. Але потім, завдяки підтримці родини та інших військових, які також втратили кінцівки, я виробив оптимальний для себе варіант реабілітації. Зі мною займалися лікарі, я знав, що будуть фантомні болі (болі в ампутованих кінцівках. – Ред.) і що це треба побороти без наркотичних медикаментів, я дивився тільки мультики, читав книжки із позитивним сюжетом і, звісно, працював над собою. Навіть лікарі наді мною тоді плакали і говорили: “Тримайся, ти ж один вижив!” І я тримався! І займався спортом. Влітку 2015 року я поїхав на реабілітацію до США. Пройшло чотири місяці після ампутації, і я вже ходив на протезах. Для кожного бійця період реабілітації визначається індивідуально. У моєму випадку це було вісім місяців. Ми були на спеціальній базі недалеко від Вашингтону. Я бачив там американських військових, бачив, як вони живуть після ампутацій активним життям і навіть бігають марафони. Мене страшенно вразило, що хлопці й дівчата з тяжкими пораненнями бігають, стрибають, плавають, їздять на велосипеді. І тоді подумав: “Я теж так зможу?!”
Пробігти марафон стало моєю метою, однак досягнути її виявилося важче, ніж я розраховував. Вперше я побіг на звичайних протезах. Це було у спортзалі на нашій базі. Це було неймовірне відчуття – ти біжиш і ти живий! Вчитися рухатися на спортивних протезах дуже важко. Набагато важче, ніж на звичайних. Зараз в Україні спортивні протези для бігу мають лише три людини. Я – один з них, і дуже цим пишаюся. Є, звісно, певні проблеми, особливо із технічним обслуговуванням протезів, але я вірю, що Україна дійде до того рівня, коли з цим не буде перешкод, і тоді ви скажете друзям: “А хто цей крутий хлопець, який щоранку бігає на стадіоні? – Та це ж ветеран АТО! Бачили, які в нього блискучі металеві ноги?” Це був дуже важкий шлях! І я хочу, щоб люди, які отримали поранення, пройшли цей шлях легше, – каже Вадим, досить впевнено тримаючись на спортивних протезах замість ніг, – За чотири роки після поранення я вивів свої правила життя. Деякими з них можу поділитися. По-перше, не жалійте хлопців з ампутаціями – ми такі самі люди, як і ви. Жалощі – це принизливо. Передусім, треба нагороджувати не самих військових, а їхніх дружин. Одному Богу відомо, скільки в цих жінках сили і терпіння. І не відомо, ким би я був, і чи був би взагалі, якби не моя дружина й діти – це моя фортеця. Що б не сталося, як би життя вас не випробовувало – шукайте мотивацію рухатися далі. Без мотивації нічого неможливо досягнути. Спорт – це життя. Я до поранення був дуже спортивний і зараз намагаюся тримати себе у формі. Впевнений, що саме спорт має бути однією з перших складових реабілітації учасників АТО.
Я звернувся з пропозицією до Міністерства сім’ї, молоді та спорту й відразу ж знайшов там підтримку. Людина завдяки спорту запускає механізм мирного життя.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
