До дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася презентація спецпроекту “Говорю з 1941-го…”. Понад 1200 послань з фронту, що були вивезені нацистами з окупованого Кам’янця-Подільського до Відня повернулися на Батьківщину лише через 70 років. Наразі більшість з них знаходиться в музеї, а деякі навіть потрапили до адресатів.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Наукові співробітники й екскурсоводи музею записали аудіо-версії 37 листів з колекції “Непрочитані листи 1941-го”. Кожен відвідувач музею мав змогу почути переживання бійців, які влітку 1941 року, стали на захист своєї країни. Почуття й переживання, які вони посилали до своїх близьких.
“Зазвичай у цей день відбуваються тематичні заходи та зустрічі, але впродовж останніх років, коли війна триває на сході України, ми відчули потребу в тому, щоб в цього дня розповідати не про бойові дії, наступи, операції, а про людей, які дізналися, що на територію їхньої країни напали вороги. Адже це життєві історії, людські відчуття й почуття і вони нам сьогодні дуже близькі, через понад 70 років”,- розповідає заступник генерального директора музею Людмила Гринчук,- “Що вони відчували?”, “Як вони бачили майбутнє?”, “Чи були готові до того, що сталося?” – такі питання часто задають відвідувачі. Але ми не були в той час, ми знаємо лише зі спогадів, та найяскравішим переломом свідомості й сигналом пам’яті є листи. Тому ми вирішили звернулися до нашої унікальної колекції листів за червень липень 1941 року. Результатом став спецпроект, який має назву “Говорю з 41-го…”.
Особливістю колекції “Непрочитані листи 1941-го” є те, що 7 років тому, згідно реставраційних процесів, матеріали було повернуто до України з Австрії, як колишній трофей, вивезений нацистами до Технічного музею, де зберігалася колекція – 1215 конвертів з листами. У одній із знайдених записок нациста другові була вказівка: “Ти цю колекцію не розпорошуй. Ми з тобою будемо вивчати настрої радянських людей у перші дні війни…”. Саме ці настрої зберігалися в Австрії понад 70 років.
Як повідомляє Надія Олександрівна Столярчук, людина, яка прийняла унікальну колекцію в 2010 році, ніхто спочатку не міг прочитати написане, навіть якби і одразу розкрили конверти. Адже більшість листів була від мешканців Західної України, які в ті часи були здебільшого малограмотними. Тому науковцям було дуже важко працювати, щоб знайти основну думку кожного листа.
“Коли ми взяли заклеєний пакет і прочитали записку, в якій написано “не розпорошувати конверти”, відчуття неможливо було описати словами! Здавалося, що ці конверти самі відкриваються і просять: “Прочитайте нас, віддайте нас нашим дітям, дружинам і онукам, поверніть нас туди, куди ми писались!”. Наше завдання полягало в тому, щоб діти тих солдат, яким на сьогодні 60-70 років, могли отримати батькові слова. Тому наш колектив шукає родичів бійців і відправляє лист з минулого, а іноді виїжджає та вручає його особисто. Вже знайдено 616 родин і вручено 616 листів”,- ділиться Надія Олександрівна.
До пошуку родин активно долучаються місцеві органи влади, краєзнавці, засоби масової інформації. Лише за останній час спільно з журналістами ТСН телеканалу “1+1” на Хмельниччині було вручено сім листів, з журналістами телеканалу “24” в Ірпені вручено онучці лист від Титарчука Василя Прокоповича, який загинув у боях на польській землі.
“…Не усіх на війні вбивають”, – заспокоював 28-річний Василь дружину. Просив не журитися, доглядати дітей, не сидіти без хліба. Днями знайдено доньку Хайма Гейхмана, яка проживає в Ізраїлі. Автор листа зник безвісти 1944 року.
– Ми робимо копії, які не можливо відрізнити від справжніх. І от такі муляжі відправляються із супровідними записками, щоб людина зрозуміла, відкривши поштову скриньку, що вона отримала. На основі цих листів ми видали наукове видання “Непрочитані листи 41-го.
– По-перше, було цікаво дізнатися, що хтось зберігав живу історію на папері у Відні і як вона потім повернулися, – поділилася своїми емоціями науковий співробітник музею Ганна Тарасенко, яка разом із колегами плідно працювала над пошуками адресатів і записала аудіо-версії листів, які жінки відправляли на фронт своїм чоловікам і синам,-Але емоційний стан дуже важкий, потрібно здолати в собі біль і розуміння того, що людина писала у відчаї. І недосказаність виникла в серці, тому що треба було завершити процес, доставити листи, та є момент етичного характеру: чи можна читати листи людини, яка писала особисте? Саме цей переломний момент був найтяжчим для мене, але оскільки робота проводиться в музеї й наша команда має дослідити минуле та обов’язково донести його відвідувачам, було вирішено розкрити багатолітні почуття на папері. Спілкування з листами – це неймовірна річ, адже розумієш багато аспектів і тих проблем, з якими сьогодні ми не стикаємося: ті почуття, стан людини, навіть побут.”
Оглядаючи експозицію, відвідувачі музею вслухалися в аудіозаписи листів, й на їхніх очах часто бриніли сльози. 68-річна киянка Оксана Прилипко щороку 22 червня приходить до музею. Найбільше її вразило те, що листи прочитали саме молоді люди. Через їхні голоси поєдналося минуле й сьогодення. “Я слухала ці листи 41-го, а у мене перед очима були сучасні захисники на Сході України”, – поділилася жінка. Отець Петро, настоятель церкви Святої Трійці з Тернопільщини, завітав до музею разом із вихованцями недільної школи. “Почуті листи допомагають відкрити душу…”, – сказав священик.
14-річний Олексій прийшов до музею сам. “Відразу впадає в очі, що люди навіть під загрозою власного життя в першу чергу думають про рідних, турбуються про них”, – написав у книзі відгуків юнак.
Надалі триватимуть пошуки родин, яким адресувались листи. А проект ” Говорю з 1941-го…” планується проводити кожного року 22 червня до дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
