У Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся щорічний форум М-18: “Ми можемо більше”. Після відкритого засідання депутатів КМДА та голів рад старшокласників міста вдалося поспілкуватися з депутатом Київради Ігорем Мірошниченком.
– Ігоре Михайловичу, що вас спонукає приходити на такі заходи: піар, чи все ж таки громадська думка?
– Я абсолютно переконаний в тому, що Україні бракує нових політиків. Я, як депутат Київради, і депутат, який працював лише 2 роки в парламенті і бачив зсередини те, що відбувається в країні, можу сказати, що за 27 років незалежності ми не змогли змінити нашу владу та отримати нову якість політики, людей, які абсолютно по-іншому мислять.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Справа в тому, що “свіжа кров”, яка вливається в політику, зливається з політиками старої системи, або ж залишаються на самоті в боротьбі за зміну нашої країни. Тому надзвичайно важливою є близька перспектива зміни українського політикуму. Майбутнє української держави кується саме на таких заходах. Тому, я підтримую моделі ООН, які відбуваються в наших школах. Також виступаю за студентські та учнівські парламенти, коли люди нібито граються в політиків, але формуються і пізніше можуть стати ними. Сподіваюся, що в недалекому майбутньому вони прийдуть в Київраду, український парламент, або ж в інші органи влади і будуть вже знати як змінити нашу країну зсередини. Тому я готовий завжди ділитися досвідом, готовий шукати собі помічників, які допоможуть мені і моїй команді щось змінювати в нашій країні. Тому, це не є піар це є радше бажання зробити нашу країну кращою і також знайти своїх однодумців, з якими можна іти вперед.
– Представники ради старшокласників не мають політичних навичок і досвіду, щоб стати одразу працівниками Київради. Чи ви будете проводити тренінги та навчання, ділитися досвідом?
– Понад 10 років я з задоволенням спілкуюся з молоддю на таких заходах. Я ділюся досвідом не лише своєї політичної діяльності. Я 15 років пропрацював в журналістиці, був прес-секретарем Національної збірної України з футболу, мені є що розповісти. Власне кажучи, я недаремно сьогодні згадав, що я не був лідером учнівського самоврядування, бо в нас в школі такого не було. Але я намагався сам формувати себе як особистість. Маю певний досвід у цьому, можу поділитися ним, або ж перейняти його у сучасної молоді.
Мені завжди цікаво спілкуватися з молодими людьми, розповідати їм свою історію. Я впевнений, що когось я все-таки надихаю власним прикладом або ж займатися політикою, або ж журналістикою, або ж просто намагатися стати кращим та вдосконалювати себе. Варто зазначити, що після закінчення школи я був закомплексованою дитиною, але я дуже хотів стати журналістом. Проте, я працював над собою, щоб вміти правильно говорити у присутності великої аудиторії, адже це дуже непросто. Я намагався спілкуватися з незнайомими людьми на різні теми, для того щоб навчитися бути гарним спікером. Цей досвід у мене не забереш, тому я готовий ділитися з учнями київських шкіл, мені цікаве спілкування. Запрошуйте, я готовий!
– Що вас спонукало перейти з журналістської діяльності до політичної, і чи важко це було зробити?
– Я завжди був активною людиною з активною громадською позицією, які ніколи не змінював, починаючи ще з кінця 80-х років, коли навчався в школі. Мої погляди не підтримувалися на каралися у часи СРСР. Я відмовився вступати до рядів комсомольців, хоча мої однокласники стали ними. Моя позиція ніколи не змінювалася, я вдосконалював своє розуміння нашої історії. Також, паралельно з роботою журналіста я завжди цікавився громадським політично-суспільним життям України. І тому під час Помаранчевої революції моє бажання було природнім: бути учасником цієї акції. Коли з‘явилася політична сила моїх однодумців, було природньо долучитися до їхньої діяльності. І суспільна, і громадська, і політична діяльність завжди поруч ішли з журналістикою. Я почав активніше займатися політикою.
Я можу сказати, що наша журналістика не є вільною, в нас немає свободи слова. В нас є “політика редакційної політики”. Телеканал, на якому я працював, як і всі інші належать олігархам, які мають відмінну політичну позицію від моєї. Тому мені важко будо поєднувати ці дві діяльності, і я попрощався з журналістикою. Я є самим собою, коли я займаюся громадською діяльністю. Але журналістика все-одно нікуди від мене не пішла, адже я і надалі цікавлюся спортом чи якимись новітніми технологіями в медіа.
– Ще питання як від футбольного вболівальника: ви працювали прес-секретарем збірної України з футболу під час Чемпіонату світу 2006 року. Як головний тренер налаштовував наших хлопці на матчі такого високого класу, зокрема проти майбутніх чемпіонів світу збірної Італії?
– Так, я працював із головною командою країни упродовж чотирьох років. Я жартував, що завдяки Мірошниченку прес-секретарю ми вийшли до чверть-фіналу чемпіонату світу (сміється). Моя праця у збірній почалася з того, що в мене була непроста розмова з Олегом Блохіним. Він дуже важка особистість, з якою складно спілкуватися. У мене, як фахівця, були питання до його тренерських вмінь і можливостей, але я не бачив сильнішого мотиватора, ніж він. Цю особливість Олег Володимирович найкраще проявив себе під час Мундіалю 2006 року. Після поразки 0:4 від іспанців команда була просто пригнічена. Всі були знервовані, можливо десь були неадекватні реакції, але Блохіну вдалося зібрати команду і вдалося змотитвувати так, що збірна на наступний поєдинок вийшла вже зовсім інакшою.
Упродовж двох місяців спільного життя табором збірної була неперевершена атмосфера. Команда була, немов сім‘я: ніхто не сварився. Блохін міг грюкнути на футболістів, але це все було по справі. Реально, він викликав велику повагу. Мені здається, що збірна України вигравала саме за рахунок психології, яку Олег Володимирович причепив команді.
Всі поважали тренерський штаб, зокрема Андрія Баля, царство йому небесне. Його немає з нами, але він так само був душею команди. Мені здається, що це були неперевершені часи, зокрема Блохіна, адже він був неперевершеним мотиватором. Він міг працювати в Національній збірній і довше, але, на жаль, у нас змінилися пізніше тренери. Але в будь-якому випадку він був батьком для кожного гравця, авторитетом для кожного. Характер в нього надзвичайно важкий, і працювати з ним важко. Варто зазначити, що я був його фанатом під час його футбольної кар‘єри, записував всі його голи в зошиті, пам‘ятаю як він перейшов в австрійський “Форвертс”. Він був серйозним авторитетом для мене.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
