Біля трибуни стадіону “Піонер”, де проходили Національні Ігри Нескорених, весело сміється жінка років сорока. Навіть не подумаєш, що вона має якісь поранення… Так весело і легко вона стріляла з лука, плавала…
Одеситка Ганна Ільющенкова, повернувшись в 2015 році після багатомісячного лікування з Литви, дізналася, що її навіть немає в списках добровольчого підрозділу. Їй чиновники кинули в обличчя: “Вас ніхто не посилав, ви ж самі пішли воювати….”.. Аня виховала сина, має освіту медсестри і ще дві вищих освіти. В 2014 році жінка допомагала в військкоматі під час медкомісії. Один із командирів батальйону “Донбас” розповів, що його молодший брат загинув лише тому, що поряд не було медика. Бійці всі як один стверджували що на передовій дуже не вистачає медперсоналу, а самі вони часто не знають, як надати собі й товаришам першу медичну допомогу. І Аня лишає свого чотирнадцятирічного сина на батьків, бере на роботі додаткову відпустку, й їде на фронт. Спочатку було Курахово, а через кілька днів – Іловайськ.
– Ви підписали контракт?
– Ні, все було на словах. Я спитала: “Що привезти?” Мені відповіли: “Лише бинти”. Ну, я взяла найнеобхідніші речі й поїхала. Так я потрапила в Курахово. Там тоді був штаб…Я уявляла собі великий шпиталь, де не вистачає медперсоналу й де я, поки у відпустці, зможу допомагати хлопцям. Насправді, все було зовсім не так.
Анна згадує перших поранених бійців, які померли в неї на руках:
– Прямо у нас на руках загинув “Котик”, ми не могли йому навіть першу допомогу нормально надати , тому, що там через велику кровотечу потрібно було негайне хірургічне втручання. Того ж дня помер ще один боєць, позивний “Кущ”, – у нього развинувся перитоніт. Він не дожив до евакуації буквально години 3-4.
Жінка згадує найстрашніші бої 16 і 26 серпня 2014 року під Іловайськом: “16 серпня, під обстрілом мене переправили на околицю Іловайська, де в приміщенні школи тримали оборону бійці кількох підрозділів. Лазарет розмістили в спортзалі. З його вікон постійно вівся вогонь по наступаючим терористам, а на підлозі щодня прибавлялися поранені бійці. Лікарів було два: психотерапевт с позивним “Дрин”, медсестра “Мері” й досвідчений лікар “Мир”. Але він повіз партію поранених і в школу вже не повернувся, а “Дрину” довелося взяти в руки автомат, – згадує Анна, — Я колись працювала в реанімації, знала, як провести протишокову терапію, зупинити кров, вводити препарати в вену. Але тут довелося згадати навіть те, чого я ніколи сама не робила. Найтяжчими днями були 26 -28 серпня, коли нас ГРАДами покривали кожну годину, з 6 ранку й до глибокої ночі. Ми з нетерпінням чекали підтримку. Обіцяли, що техніку з параду на День Незалежності направлять до нас. Але так і недочекалися… 26-го машина, яка повезла поранених на наш блокпост, повернулася назад — ми опинилися в повному оточенні. З ранку до ночі школу поливали снарядами з “Градів”. Спочатку закінчилися продукти, потім медикаменти – нічим було навіть поранених перев’язати – і, нарешті, скінчилися боєприпаси. В школі разом з нами потрапили в оточення кореспонденти якогось німецького телеканалу. З їх телефонів ми вийшли на зв’язок з керівництвом. Відповідь шокувала: “Чекайте, вас виведуть”. Дочекалися не всі: бійці помирали без медичної допомоги. Ми тоді ще не знали, що обіцяний “зелений коридор” стане коридором смерті. Нам було наказано йти під білими прапорами, здавши зброю, але наші бійці на таке не погодилися, тому ми йшли зі зброєю під нашими прапорами. Ми всі вже тоді зрозуміли, що йдемо на смерть, але іншого виходу не було. 29 серпня нас обстрілювали з усіх боків, проти нас перли танки й артилерія. Переді мною підірвався автобус, в якому заживо згоріли наші хлопці. Ми чудом встигли проскочити. Але тут мене й зачепило.
Аня з посмішкою, ховаючи біль і сльози, розповідає страшну правду виходу з оточення: як горіли машини разом з бійцями, як їх розстрілювали російські танки, гранатомети й кулемети… Про своє поранення медик говорить знехотя, мовляв, усе – в минулому, попереду – життя. А поранення Аня отримала майже не сумісні з життям: розірвані ноги, розтрощений хребет, осколочні поранення в живіт, легені, руки – не було живого місця. “… Було відчуття, що ти на секунди піднімаєшся над землею. Мізки працюють, голова працює. Ти усвідомлюєш, що з тобою щось трапилося, але поки що не розумієш, що саме. І болі немає зовсім… лише страшенне безсилля… Мене витягнув на собі Володя з позивним “Вєтєрок”. Я то втрачала свідомість, то приходила до тями… Пам’ятаю, як нас захопили в полон російські військові (шевронів у них, звичайно ж, не було, але ніхто своєї приналежності до російської армії не приховував), як один з них вигріб у мене з кишень усе: гроші, банківські картки, документи, два телефони, і навіть здер два золотих колечка й сережки. Залишив лише дерев’яний хрестик на мотузці. …. І, мабуть, навіки врізався в свідомість обіцяний Росією “зелений коридор” в бік окупованого Іловайська. Всі обочини були буквально завалені тілами вбитих українських солдат. Спалений автобус “Богдан”, всередині якого сиділи й стояли, притулившись один до одного, обвуглені люди – наші бійці, які намагалися вийти з оточення”.
А далі був жах полону, знущання, голод, вмирання від страшної крововтрати, нестерпного болю й інфекції, яка потрапила у відкриті рани.
“Три доби мені не давали ні їжі, ні води. Мабуть, найтяжчим було очікування. Очікування смерті через зґвалтування. Це було озвучено в деталях – як усе відбуватиметься. А потім мене зариють десь у посадці… Легка смерть була бажаною. і я просила: “Просто застреліть мене, просто застреліть”…
Але доля дала шанс на життя. Третього вересня представники Червоного Хреста забрали полонених поранених українських солдат (разом з Ганною обміняли десять українських бійців) і відвезли до польового шпиталю в Запорізьку область, а звідти вертолітом – в Дніпропетровську лікарню імені Мечникова. Стан Ганни був критичним, якщо не сказати безнадійним. І тут Литва запропонувала допомогу в лікуванні найтяжчих поранених українських бійців. І сталося диво! Пацієнтка вижила і всупереч прогнозам і засторогам лікарів уже через місяць почала ставати на ноги. А напередодні нового року Аня умовила лікарів, щоб її відпустили додому. Насамперед бойова медсестра поїхала до Дніпра, в лікарню імені Мечникова, щоб оформити свої документи. Але виявилося, що у неї немає двох довідок по формі “N1” и “N5”, без яких неможливо отримати документи. Ці довідки надає батальйон Ливно, але ні в списках учасників АТО, ні в особовому складі батальйону “Донбас” прізвище Ганни не значиться. Хоча є й довідка, підписана в. о. командира батальйону майором резерву С. Стояном і заступником командира в/ч 3027 полковником І. Юрченком, і медаль “За доблесну службу”. Але не було військового квитка і довідки, що поранення жінка отримала саме в ході бойової операції під Іловайськом. В батальйоні медику цинічно сказали, що зарахувати її на службу можуть, але не заднім числом, а груднем місяцем, тобто, через півроку після бойових дій, після поранення, полону, Іловайського котла…
– Дуже боляче усвідомлювати, що ти, після всього, що пережив, повертаєшся додому й розумієш, що тебе тут ніхто не чекає (окрім сина), ти нікому не потрібен і нічого не можеш довести, – каже медик-волонтер, – Практично всі, хто пройшов через Іловайськ, мають поранення, але не мають грошей, ледве виживають. Їх просто забули. Наприклад, Сергій із Києва до війни був прекрасним штукатуром і добре заробляв – йому ампутували ногу, в нього німіють руки, іноді – все тіло, і тепер йому не під силу стрибати з кельмою. Його потрібно переучувати. Але йому ніхто не дає ні копійки. Він навіть інвалідність не отримав. Мені дали групу чисто випадково, в зв’язку з тим, що я пішла в АТО, будучи в штаті поліклініки. Багато колишніх бійців уже згодні з тим, щоб їм давали не військову групу, а звичайну. Нехай поранення, кулі закреслюються, нехай пишуть хоча б, що у людини була серйозна травма. Але адвокати нас застерігають: “Нам буде набагато складніше потім доказати, що було поранення”. Ну чому люди повинні підтверджувати очевидне? У них витягали кулі, а наша дурацька медицина ставить їм діагноз “травма”. Зі мною було те ж саме. Багато колишніх добробатівців реально голодують, злидарюють, не мають ні грошей, ні ліків…. Але ж це – вчорашній воїн, який вийшов живим з-під вогню, а тепер принижений, як останній бомж. Батальйон “Донбас” – це добровольчий батальйон. Його юридично просто не існує. Тобто, фактично він є, а на папері його немає. Оскільки ми формально відносимося до в/ч ЗСУ номер 3027, мене потрібно було якось включити в особовий склад цієї частини, а вже з Іловайськом будемо розбиратися потім. Мені видають направлення на проходження медкомісії, а там починається маячня. Лікарі мені кажуть: “Ти що, збожеволіла? Ти ж зі своїми болячками до військової служби непридатна”. Але з таким приговором я не можу потрапити до складу частини. Після поранень це неможливо. Замкнуте коло! Хто ж міг передбачити? Звідки я черпаю сили? Так ось, зовсім недавно я була близька до повного відчаю. У меня був дуже сильний больовий синдром, але не було ні потрібних ліків – налбуфіна, ні грошей, щоб їх купити. Закралась зрадницька думка: “Блін, краще б мене тоді розстріляли….”. І раптом – телефонний дзвінок від побратима: “Анют, привіт, як ти себе почуваєш? Дякую, що ти нас тоді, в Іловайську, витягла”. І біль почав стихати. До речі, я і в Литву потрапила завдяки хлопцям з мого батальйону. Вони тоді такий кіпіш підняли, що ці злякалися й відправили мене в Прибалтику.
Розповідати про всі кола пекла, які їй довелося пройти, ветеран війни Ганна Ільющенкова не хоче. Вона говорить про те, що треба жити, про те, що змагатиметься у спорті: стрільба з лука й плавання. Головне для неї перемога над собою, над своїм болем, і спілкування з друзям й рідними. Вона налаштована йти до кінця, через суди й усі можливі інстанції. Ганна запевняє, що її випадок не унікальний, і є багато героїв, які пройшли Іловайськ, але й досі не можуть відновити свої документи. Але через важкі поранення вони не мають ні сил, ні бажання продовжувати паперову тяганину. Ганна хоче добитися будь-якою ціною. З боями їй вдалося оформити статус учасника бойових дій. Минулого року вона вступила до вишу на юридичний факультет, каже, щоб захищати бойових побратимів.
“В Одесі ми відкрили реабілітаційний центр допомоги військовим – сімейна реабілітація. Час лікує й заспокоює, хоча ти згадуєш про це щодня. Зараз мені допомагає те, що за моїми плечима є родини загиблих, хлопці, які добиваються статусу УБД, і я своїм прикладом хочу показати їм, що потрібно боротися. Два роки я ходила по інстанціях, доводила, що я була в Іловайську, збирала купи документів…. Я відчуваю себе потрібною. Я розумію, що не врятую світ, не врятую країну, але я роблю маленькі кроки, щоб допомогти хоча б одній людині”, – каже Анна Ільющенкова.
Про результати минулорічного Національного відбору “Ігор нескорених” Ганна відгукується досить скептично, каже, що були підсуди. Хоча позаминулого року в Миколаєві на 1-му Всеукраїнському турнірі “Warrior legend” серед ветеранів війни, які отримали травми, поранення чи захворювання під час або в результаті виконання службових обов’язків вона виборола 2 перших місця. Зараз вона готується знову брати участь у “Іграх нескорених”.
Але доля продовжує підкидати випробування бойовій медсестрі. Як написала минулого року в Facebook журналістка і режисер фільму “Війна химер” Марія Старожицька, “Мурку” разом із сином-студентом виселяють з одеського центру соціально-психологічної допомоги у зв’язку з закінченням терміну перебування, просто на вулицю. Після розголосу в соцмережах, втручання Павла Розенка, питання негайного виселення зняте, втім, вирішення проблеми забезпечення гідним житлом медика, що врятувала життя дуже багатьом, лишається на порядку денному. А тодішній голова Одеської обласної держадміністрації Максим Степанов написав: “Вже нікого не виселяють, написав Анні Ільющенковій координати свого помічника. Не хвилюйтеся, знайдемо рішення!” Казав сліпий: “Побачимо…”.
Анні чітко сказали: “30 серпня 2019 року вас просто викинуть із приміщення! Будете жити в парку на Дерибасівскій”. Але Анна сподівається, що все якось вирішиться.
Це лише одна історія. Однієї з нескорених.
