В Інформаційно-творчому агентстві “ЮН-ПРЕС” Київського Палацу дітей та юнацтва відбулася панельна дискусія на тему “Булінг серед ровесників”. Модераторкою була Юлія Грушецька, психолог Центру психічного здоров’я та психосоціального супроводу національного університету “Києво-Могилянська академія”.
Під час розмови учасники розібрали поняття “булінгу” та його види, також зіграли в гру, під час якої спробували виявити наслідки втручання в булінг.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Останніми роками проблема цькування дітей обговорюється все частіше. Булінг – це цькування. Він може проявлятись у вигляді психологічного тиску (образи, приниження, погрози, ігнорування тощо) та фізичних знущань (удари, поштовхи, принизливий фізичний контакт, побиття та інше). Не рідко фізичний і психологічний тиск об’єднуються. Також виділяють економічний, сексуальний та кібербулінг.
Від булінгу страждають і агресори, і жертви, і свідкі. Всі вони переживають емоційні проблеми (відчуття тривоги, незахищеності, низька самооцінка), не вміють будувати стосунки з людьми, мають проблеми психо-емоційного розвитку. Вони потребуватимуть підтримки дорослих, які б допомогли їм розвинути здорові відношення з людьми не лише у школі, але й протягом усього їх подальшого життя.
Декілька років тому в прокат вийшов український серіал “Перші ластівки”, лейтмотивом якого є підлітковий булінг і те, до чого він призводить.
Постійні стреси, комплекси, навіть думки про суїцид чи спроби вкоротити собі віку — те, що провокує цькування. Про проблему варто говорити, не можна відсторонитися від неї. Діти, які страждають від булінгу, потребують допомоги й захисту, а не порад “Будь сильнішим/-ою”.
Є багато булінг-історій, але тих, якими змогли поділитись їхні учасники, мало. Ось деякі з них.
Юля, 22 роки:
У початковій школі в нас була дуже сувора класна керівничка, яка тримала всіх у сталевих лабетах. Крок уліво, крок управо, косий погляд, невинна дитяча сварка – і тебе відразу помітять і “присічуть”. Після 5 класу вона пішла від нас, ми стали доросліші й самостійніші, але відсутність постійної дисципліни багато кому розв’язала руки.
Коли я навчалась у 5 класі, до нас прийшов хлопчик з іншої школи. Він відразу став мега популярним серед дівчаток і здобув собі в класі авторитет. А для підтримання цього авторитету йому потрібні були люди, на яких він міг би “відриватись”. Такими жертвами стали двоє: однокласник із зайвою вагою і я.
Діти зазвичай придираються до того, що від тебе не залежить і на що ти не можеш вплинути. У моєму випадку це була незначна фізична особливість – защемлений лицевий нерв, від якого може трішки перекоситись губа під час розмови чи усмішки.
На уроках історії ми вивчали неандертальців чи кроманьйонців. Сама цього не бажаючи, я ставала однією з них… Мене так і називали: “У-у-у, дивися, неандерталець”, при цьому по-дурному сміючись і показуючи пальцем. Коли проходили історію катастрофи на Чорнобильській АЕС, я раптово виявлялася жертвою радіації. Однокласники навіть боялися до мене торкатися чи показово робили це з відразою.
Мені потрібен був час, щоб заспокоїтись і змусити все всередині не перевертатися під час кожного такого “спілкування” з кимось із класу. Я почала нормально контактувати з дітьми десь у класі дев’ятому, якраз на випускному.
З деякими дівчатами з класу я досі спілкуюсь, але переважно на рівні: “Як справи, де працюєш?” З деякими хлопцями можемо посидіти ввечері, випити пива, обговорити життя. Із тим самим хлопцем, який ображав, нещодавно бачилися на зустрічі однокласників. Спілкувалися теж на виховано-чемному рівні: “Як справи, як життя…”
Я, звичайно, інколи хвилююся, що через мою проблему зі здоров’ям мене, наприклад, не візьмуть на роботу, де потрібно спілкуватися з людьми. Раніше думала, що через цю мою ваду мене ніхто не полюбить і я житиму до кінця днів сама, максимум – із 40 котами у квартирі. Частка невпевненості живе в мені й досі, але, звісно, вона вже значно слабша.
Міша, 15 років:
Якщо ти не такий, як усі, на це, звичайно, звертають увагу. Якщо ти мислиш не так, як однолітки, читаєш книги, говориш розумні речі, це особливо нікому не потрібно.
Так трапилось і зі мною, усе почалося вже в старшій школі. Класу не сподобалося те, що я не вписувався в їхні рамки “нормальності”. Вони не хотіли приймати моїх поглядів, моєї позиції.
Коли ти граєш у дебати, а не граєш у “Доту”, тебе, м’яко кажучи, не сприймають. Коли ти читаєш книги, а не граєш у “Доту”, тебе за це теж не сприймають. Якщо ти йдеш проти системи й кажеш правильні, а не зручні речі, то, отже, поводишся, як 70-річний зануда. І за це тебе теж не сприймають.
Спочатку було важко, і лише потім я зрозумів, який важливий життєвий урок це був. Роки в одному класі з цими людьми були нереально важкими, але навчили мене протидіяти всьому. Тепер я знаю собі ціну, у мене наче є хітиновий панцир. Мене дуже важко вразити.
У класі були буквально 2-3 людини, які не підтримували моїх кривдників, але й нічого не робили, для того щоб мене захистити. Я був таким собі самотнім вовком. І ще я був категорично проти того, щоб батьки приходили до школи. Знав, що стане ще гірше, і сказав їм про це. На що вони дали життєву та дієву пораду: “Або бий, або забий”. Ось я й забив.
Вирішення проблеми знайшло мене саме. Одна з наших учительок якось розповіла на уроці про дебати. Це молодіжна тусовка, де люди з усієї України вчаться критично мислити й публічно висловлювати свою позицію щодо тих чи інших питань. Я захопився й вирішив спробувати. Тоді нарешті зрозумів, як боротися з образами в класі.
Сьогодні мені вже набагато легше. Колишній клас потрібно просто забути. І, звісно, триматися.
Найперше, що потрібно зробити для того, щоб пережити булінг – це знайти людину, якій ти зможеш довіритись, і яка зможе допомогти тобі. Здавалося б, це просто. Але не всі можуть відкрити те, що коїться всередині.
Булінг – це не вирок, не діагноз і не хрест на житті. Це проблема, яка може статись з кожним. Не треба закривати очі чи робити вигляд, що вас це не стосується. Допоможете ви – допоможуть вам.
Фото: https://ns-plus.com.ua
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
