У Київському академічному драматичному Театрі на Подолі нещодавно гучно відгриміла прем’єра вистави “Приворотне зілля” за мотивами повісті братів Капранових. Поставив цю містичну комедію-трилер головний режисер Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк.
Журналістам KV вдалося побувати і на здачі вистави (на генеральному прогоні), й на допрем’єрному показі. Навіть насолодитися виконанням бардівських пісень братів Капранових. Виявляється, вони пишуть і самі ж виконують і пісні, й романси, романтичний блюз і, навіть, кобза-реп. А ще, за словами співучих письменників вони виконують кобза-джаз, кобза-блюз, кобза-вальс та інші “кобза-жанри”. Вони вважають, що така реклама поезії, зокрема і власної, – хороший крок для спілкування з аудиторією: “Поет, якщо він хороший, то завжди зможе продати свої книги. А кобзареві за хороший виступ дадуть гроші, нагодують, а, може, і чарчиною пригостять”, – прокоментував Дмитро Капранов. Творча людина проявляється в багатьох творчих напрямках… Брати Капранови – подвійний удар по тузі, сірості та невігластву! Тож після відкритого генерального прогону вистави, найпершими вдалося “спіймати” саме авторів.
– Дуже все несподівано! Вражає, що герої, яких ти вигадав досить давно, 20 років тому, і вже почав про них забувати, раптом стоять перед тобою живі, — зізнався Віталій. — Кожен з них зі своїм характером, своєю поведінкою, яка дещо відрізняється від того, що ти їм свого часу звелів робити. Адже одна справа, коли пишеться книжка, зовсім інша — коли здійснюється пластичне рішення, коли те, що ти описуєш словами, тут описується простою дією, грою світла. Складається інше враження. Треба віддати належне режисерові за його вигадливість і вміння, там де це потрібно, працювати без слів. Особливо вражає алюзія з радянською атрибутикою, таке живе занурення у минуле. Щодо акторів, то шалено вразив Микола Піліповіч, майор КГБ, у виконанні народного артиста України, провідного актора Театра на Подолі, Сергія Сипливого і троє сільських гопніків. Це взагалі – “бомба”!
– На репетиціях ми не були, — продовжив Дмитро, — але регулярно спілкувалися з режисером, обмінювалися враженнями та ідеями. Намагалися допомогти, донести авторське бачення. Матеріал складний, події відбуваються на початку 90-х років. У нас з режисером різниця у віці. Можемо підказати те, чого він не бачив. Це вже наша третя спільна робота з Сергієм Павлюком, довіряємо йому як режисерові. До цього ставили у Херсоні п’єсу “Територія жінки” та капусник. А тут Сергію вдалося не скотитися до пошлості, хоча повість аж кишить еротикою.
Автори призналися, що всі герої – реальні, мають своїх прототипів, всі діалоги й мізансцени – теж реальні, підслухані й підглянуті ними в одному з сіл Тернопільщини.
– Всі, окрім анекдотичного випадку з бюстом Сталіна, – додає Віталій, – це вже з народного фольклору. А ось на сцену з преферансом нас надихнула Греція. Так-так, коли ми були в Греції, то зустріли там багато фігурок, де зображені три попи, які грають у карти. Розговорилися з людьми, і там, і потім у нас, і виявили, що серед попів це досить поширена гра. А нещодавно ми познайомилися з одним священиком з Очакова, який приїхав служити в село. Так він просто в шоці: “Я не знаю, як мені бути й що робити!”, – каже, – “Вони мені несуть святити ножі, якісь обереги, хустки… Це ж чистісіньке відьмацтво!”. Ми йому кажемо: “Отче, не переймайтеся! Ви робіть свою справу, а вони хай вже самі думають, куди те все застосувати”. Одне слово: вистава вдалася! Хоча було дуже багато імпровізації. Але це ж тільки початок! Існує неписане правило, за яким автор не може говорити, що йому сподобалася постановка за його книжкою – адже тоді він розділяє відповідальність з режисером, а краще дистанціюватися. Але ми скажемо не за правилами: нам постановка “Приворотного зілля”, яку зробив Сергій Павлюк, сподобалася. І не лише нам. Зал переповнений, сміх, овації, глядачі дякують, актори дякують, навіть білетерки, які бачили-перебачили, дякують. То чом би нам бути незадоволеними? Ну так, це не зовсім те, що ми писали, але перенести книжку на сцену один в один неможливо. У Павлюка вийшла дуже весела комедія з містичним підґрунтям про зіткнення України та СРСР. Він класно вловив дух епохи, і хоч молоде покоління не знає, навіщо до телевізора, де мовчки махає руками сивий чоловік, підносили банки з водою, воно все одно сміється, хоч і дивується.
– Дякуємо режисерові, дякуємо акторам, дякуємо художникам, світлякам та звукачам, дякуємо покійному Віталію Малахову, який був ініціатором постановки. Ну а вам радимо подивитися виставу у Театр на Подолі. Гарний настрій та натхнення гарантуємо!
– Моє знайомство з Театром на Подолі та його керівником Віталієм Малаховим розпочалося ще у студентські роки, — згадує режисер-постановник вистави Сергій Павлюк, — Театр тоді знаходився у приміщенні Гостинного двору. Там побачив виставу “Дядя Ваня”, яка справила на мене незабутнє враження.
Потім довго не спілкувалися. Аж поки драматург Тетяна Іващенко не запропонувала мені поставити у цьому театрі виставу за її п’єсою “Замовляю любов”. Ця постановка й досі користується популярністю серед глядачів, нещодавно відбулася ювілейна сота вистава.
Через два роки зателефонував Віталій Малахов і запропонував мені поставити виставу за романом Джорджа Оруелла “1984”. Прем’єра відбулася минулого року. Саме тоді виникла ідея зробити тут ще щось цікаве. А через кілька місяців – знову дзвінок від Віталія Юхимовича. Він запитав, чи не могли б для театру щось написати брати Капранови, з якими я давно товаришую. А у мене з Капрановими якраз був сучасний проєкт у Херсоні “Територія жінки”, присвячений Святу жінок – 8 березня. Проєкт дуже цікавий – сучасна українська поезія на сцені. Порадився з ними і вирішили, що для глядача буде цікавою постановка за їхньою повістю “Приворотне зілля”. Хоча спочатку планували “Кобзар-2000”. Говорячи про особливості 35-го театрального сезону, Віталій Юхимович зазначив: “Цей сезон, а може й наступний, ми проведемо під лозунгом “Фантастика на сцені”. Відкриє проєкт вистава Сергія Павлюка “Приворотне зілля” за романом братів Капранових, прем’єра запланована на 18 листопада. Я вважаю, що починати ставити фантастику з творів українських авторів – символічно. У нас багато хороших письменників, і ми хочемо їх популяризувати”.
Без перебільшення скажу, що твори Капранових – це дуже хороша, читабельна література. Вона про українців, про українське, про містичне. Я прочитав твір, який мені надіслали письмннники, потім почав заглиблюватися у матеріал, дискутував з авторами. Врешті ми дійшли до дуже простого переконпння, що всі жінки відьми. І відьми – це найкрасивіші, найрозумніші жінки, а називають їх так тому, що в основі лежить слово “відати”, знати те, чого не знають інші. Приворотне зілля жінок – вони самі. Ми без них не можемо. Починаючи від народження наших дітей, простого поцілунку, приготування борщу – вся містика в Україні від українських жінок. Саме про це вистава. А ще – це присвята моїй дружині, бо вона теж – справжнісінька відьма, яка виховує п’ятеро моїх дітей, маленьких Павлюків, терпить мої вибрики, чекає мене з моїх мотань Україною й світом і готує незмінні “прем’єрні голубці” з чарчиною горілки.
Ми підписали з театром і Капрановими так званий “Договір про намір”. В червні Малахов потрапив до лікарні, потім – до санаторію, але продовжував активно працювати. Ми з ним там зустрічалися, визначили дату вистави, “вдарили по рукам”. Вчасно випустити виставу завадили пандемія. Ми змістилися майже на півтора роки від запланованого. У вересні здали сценографію і за місяць поставили виставу! Власне до репетицій приступили 19 жовтня. Багато часу пішло саме на розбирання тексту. Зазвичай я дуже довго з текстом не працюю. Але цього разу довелося добряче попрацювати. Боявся викинути з повісті щось зайве. Майже два тижні ми з акторами витратити на розмови. Я пояснював, що це – комедія, а не трагедія! Було цікаво. Автори брали участь у перших читках. Це полегшувало мені роботу. Коли актори задавали каверзні запитання я говорив: “Ось автори, у них і запитуйте”. Працювати з живими авторами набагато цікавіше, ніж вигадувати, про що автор писав. Віталій і Дмитро все пояснювали. На жаль у братів Капранових багато роботи і далі вони не брали участі у наших репетиціях. Подивилися вже здачу вистави. Кажуть, що їм сподобалося. Зізнаюся, що трохи не вистачило часу. Хотілося б хоча б ще тиждень потужних репетицій. А саме цей тиждень і забрала у нас смерть Віталія Малахова. На жаль, у нас не було жодного прогону перед здачею вистави, хоча, зазвичай перед прем’єрою маємо п’ять прогонів вистави.
Сам сюжет вистави крутиться навколо того, що два представники спецслужби – кегебісти, майор і лейтенант, направляються в українське село для того, щоб там знайти відьму, мати на неї вплив і використовувати у своїх цілях. Персонажі вистави дуже цікаві. Звісно, майор ГДБ у виконанні Сергія Сипливого – неперевершений! Тут ми попали прямо в точку! Та й лейтенанти Дмитро Грицай і Костянтин Стоянчев магнетизують. Люди в Зеленому колоритні. Дуже класно виписані ролі парторга , який не розлучається з трилітровою банкою сивухи, у заслужених артистів України Сергія Бойка й Федора Ольховського. Вони абсолютно різні, але обидва вражають. Особливо класний тандем, на мою думку, у Сергія Сипливого і Сергія Бойка та Сипливого й Даші Малахової (тітка Таня, яка прийняла до себе столичних гостей). Цікава тітка Таня і в Ірини Грищенко. Там стільки імпровізації! Та й усі інші персонажі – дуже колоритні: піп, до речі, колишній десантник, який носить під рясою тільник і досі лишився тим бравим воякою, якого навіть ряса не дуже псує, добре розуміється на преферансі (Василь Кухарський і заслужений артист України Ігор Волков); занадто сексуальна попадя, за сумісництвом відьма, більше схожа на хтиву циганку, ніж на попадю у виконанні Анни Тамбової, дівчата які між собою конкурують і вступають у відчайдушну боротьбу за симпатичного Петра, використовуючи всі доступні й недоступні засоби: від заговорених напоїв до заворожених пиріжків – головна любовна лінія вистави; Дід Юхим (Олександр Данильченко) і знахарка баба Кабачиха (заслужені артистки України Тамара Плашенко й Алла Сергійко), ворожать, чаклують, екстрасенсують і поводяться не надто чемно; три сільські лобуряки (нещодавні випускники акторських вишів). До речі, вони страшенно сподобалися й глядачам, і авторам, і самому режисеру.
Дуже добре свою роботу виконала художниця-постановниця театру Марія Погребняк. Сценографія прекрасна! Для декорацій Капранови навіть подарували свій телевізор. По телевізору показуємо багато відеороликів з тих часів (зізнаюся, хотів, аби їх було ще більше). Музика минулого століття, уривки з мультиків, заставка до серіалу “Рабиня Ізаура” викликають у глядачів свої асоціації та емоційні реакції. Особливо було цікаво, коли вмикалися одразу три телевізори. Але це виявилося складно як технічно, так і фізично – вони реально заважали акторам рухатися.
Події вистави відбуваються у 1991 році. Починаються у липні на Івана Купала і закінчуються 5 грудня, коли у Біловезькій пущі поставили крапку в існуванні Радянського Союзу, а Україна здобула свою незалежність. У братів Капранових місце дії їхня мала батьківщина — Очаків, ми ж вирішили не прив’язуватися до певної території, схожі події могли відбутися в різних куточках України.
Дуже добре впоралася зі своєю роботою хореограф Анжеліка Борисова, з нею було прекрасно працювати. Також хотілося б відзначити потужну професійну службу театру, насамперед звукорежисера Сергія Шевченка та освітлювача Сергія Невгодовського. А майже половину музики спеціально для вистави написав керуючий музичною частиною театру Тимур Полянський.
Найважче було працювати з самим собою. Адже у мене – своє бачення спілкування з людьми. Тут головне – вміння себе стримувати, знаходити підхід до людей. Актори, як казав Станіславський, “сукины дети”. Тому для режисера проблема: бути лідером, а не самодуром. На жаль, я не вмію бути толерантним, коли людина мені не подобається.
А Театр на Подолі мені дуже подобається! Тут Віталію Малахову вдалося створити унікальну атмосферу й унікальний творчий колектив! Якщо мене знову запросять, то буду радий попрацювати ще з цим прекрасним театром. Хочу й далі ставити вистави у різних театрах. Режисери мають ставити вистави, актори у них грати, а глядачі, звісно ж, дивитися. “Приворотне зілля” – це моя 111- а прем’єра! Уявляєте, 111 прем’єр у Херсоні, Миколаєві, Києві, Черкасах, Рівному, Коломиї! І 111 “прем’єрних голубців” від моєї дружини! Сподіваюся, що під ялиночку, напередодні новорічних свят буде 112-а прем’єра – “12 стільців” у Херсоні. Символічна магія цифр!
Заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк дебютував із постановкою “Дума про братів Неазовських” Л.Костенко у Черкаському академічному музично-драматичному театрі ім. Т.Шевченка. У його доробку – більше сотні вистав. Режисер має багатий досвід спілкування і творчі роботи не тільки у херсонському, а й в інших театрах України та близького зарубіжжя (Білорусії, Румунії, Польщі, Франції, Угорщини, Португалії, Грузії тощо).
А ось із 112-ю прем’єрою режисер трохи помилився! Нею стала вистава “Мишоловка” в Миколаївському Національному академічному українському театрі драми й музичної комедії – незвичний трагіфарс. Це – не викладення популярної детективної п’єси Агати Крісті! Це – “вистава у виставі” в шекспірівському “Гамлеті” – за п’єсою Недялко Йорданова “Смерть Гонзаго”.
Здається головним меседжем вистави, при всій її комедійності, є фінальні слова парторга: “Не лізьте до нас! Це – наша земля, це наші люди!”
Тобто, якщо ви полізли в провінційний монастир зі своїм столичним уставом, то отримаєте дрючком по голові. Українська глибинка живе своїм одвічним і вічним життям, і столичним зайдам зі зброєю й лихими помислами, краще сюди не соватися. Це й сьогодні ой як актуально!
