Національна спілка журналістів України тане в напруженій тиші. Ще кілька секунд – і прозвучить прізвище одного з тисячі учасників конкурсу “Я – журналіст”. Стискаю від хвилювання пальці, затамовую подих. Чоловік у синьому костюмі урочисто оголошує: “Найвищу відзнаку, кубок володаря Гран-прі, отримує…” Остання мить мовчання і … Звучить моє ім’я ! Лунає Гімн України, я ковтаю сльози, намагаючись видавити слова державної пісні; заплаканими очима ловлю на собі його погляд – головного організатора конкурсу. Тоді навіть не здогадувалася, що ця історія тільки починалася…
Уже через рік ми зустрілися знову на церемонії “Я – журналіст”, згодом – в Острозькій академії. Я спостерігала за Віталієм Голубєвим, як за еталоном успіху та продуктивності, мріючи перейняти й собі шматочок вогника з журналістських очей…
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Виявилося, перед тим, як знайти постійну роботу в редакції, чоловік спробував себе в ролі фотографа і рекламного агента. П’ятнадцять років був на посаді головного редактора газети. Саме в цей час, на вершині (як тоді здавалося) професійної кар’єри і сталася перша життєва криза…
Віталій сидів у високому м’якому кріслі власного кабінету. Шию стискала червона краватка, наручний годинник показував першу годину дня – перерва. На зовнішньому фоні все здавалося чудовим – у розпорядженні журналіста робочий автомобіль і власна помічниця, на телебаченні транслюється його телепередача, за плечима – багатий досвід, попереду – ціле життя. Але щось всередині підказувало: його реальність потребує негайних змін.
– Я розумів, що отримую все менше задоволення від того, чим займаюся. А працювати аж до пенсії на роботі, що не дає можливості рухатися вперед – зовсім не той сценарій, якого тоді хотів, – ділиться журналіст, – тож потрібно було шукати, чого прагне душа.
З цього моменту й почався пошук істини. Віталій радився з експертами й розпитував друзів, аж поки не осяяло: він хоче викладати.
– У кожній кризі завжди є як точка входу, так і точка виходу, – додає чоловік, – тоді моїм виходом було створення Школи універсального журналіста, яка стала справжнім другим диханням для мене.
Сьогодні ШУЖ – унікальний майданчик для навчання підлітків зі всієї України. Випускники школи журналістики дивуються й захоплюються: як їхньому наставнику, Віталію, вдається настільки яскраво, енергійно викладати з ранку до самого вечора.
– Мене часто запитують про мій вогник в очах, – з усмішкою зауважує журналіст, – про якісь особливі секрети успіху й постійного позитиву. Але справа в тому, що ніякої таємниці немає – коли займаєшся справою, яка подобається, не потрібно шукати додаткові джерела енергії. Звісно, усі ми втомлюємось чи втрачаємо інколи мотивацію, шукаємо правильний шлях. Головне у цьому випадку – не боятися помилитися й не чекати, що все буде одразу. Успішна людина відрізняється від невдахи кількістю спроб та якістю висновків.
Одного разу саме більша, ніж в інших, кількість спроб привела чоловіка до бажаної мети. Віталій мріяв представити восени свої книги на Львівському книжковому форумі, але це виявилося не так просто, як гадав. Йому знадобилося майже три роки, щоб потрапити на омріяний захід і провести відкриту лекцію, зібравши доволі велику аудиторію слухачів. Далеко не кожна людина спроможна бути настільки вірною своїм переконанням та цілям, щоб, не зважаючи на поразки, досягати бажаного.
Так, наприклад, в один момент Віталій вирішив, що для розвитку в своїй професійній діяльності йому неодмінно потрібно оволодіти мовою покоління Z, тобто – соцмережами. Таким чином і з’явилася спочатку сторінка на Фейсбуці, а згодом – в Instagram. Ці майданчики сьогодні необхідні для просування власного бренду, але далеко не в кожного виходить їх освоїти.
– Я проходжу різноманітні курси та відеоуроки, бо розумію, що це дійсно потрібно, – пояснює Віталій, – навчання взагалі включено як обов’язковий елемент на будь-якому етапі мого життя, залежно від поставлених задач. Інколи поспішаю після роботи додому, як на важливу зустріч, бо знаю, що на шосту годину в мене черговий вебінар.
Чоловіку подобається такий ритм – швидкий та стрімкий. Він встигає, здається, усюди. Сьогодні Віталій Голубєв – Журналіст року, за версією Національного конкурсу “Честь професії”, засновник Всеукраїнського конкурсу “Я – журналіст”, автор шести книжок, успішний спікер та основоположник Школи універсального журналіста; має особисте право займатися шістнадцятьма видами підприємницької діяльності.
Він є блискучим прикладом того, як можна встигати всюди й при цьому не забувати про цінність моменту. Адже, попри свою зайнятість, чоловік знаходить час і на родину, яка, до речі, у нього досить велика. Віталій разом з дружиною виховує трьох чарівних донечок. І наскільки б заклопотаний він не був, для своїх головних у житті жінок час знайдеться завжди.
– Треба вміти домовлятися, шукати компроміси, – розповідає журналіст, -якщо, наприклад, моя присутність на одному з форумів не обов’язкова, то, звісно, я присвячу цей час родині.
Віталій Голубєв – один з тих сучасників, які доводять, наскільки глибинно можна любити свою справу й горіти нею.
– Саме любов – найвища для мене цінність, – пояснює чоловік, – любов не як кохання, а як захопленість життям й усім, що в ньому відбувається.
Він уже досяг власних вершин у журналістиці та викладанні, тепер прагне відкривати нові горизонти – просувати себе як професійного спікера, надалі розвивати власні проєкти через соцмережі і, звичайно, продовжувати насолоджуватися приємним щастям батьківства.
А ось наступний мій герой, на відміну від Віталія, лише рік тому вийшов із батьківської оселі. Знайомтеся: Любомир Лесонін – юний прозаїк, поет, студент Львівського національного університету імені Івана Франка.
Ми зустрілися з ним у прекрасному місті Чернівці на одному з літературних фестивалів. Тоді Любомир ще був учнем десятого класу, та унікальні ідеї у своїх доробках уже впроваджував. Його роботи: “Хроніка відважних сердець”, “Повалення моїх утопій” і багато інших – відрізняються від творчих надбань однолітків. Вони написані мовою сучасного покоління, мовою новаторства й унікальних свіжих поглядів. Автор-початківець зізнається: на створення гідної прози потрібно багато часу – тижні написання й редагування. Та не творити не може, бо відчуває: це – його призначення.
– Найголовніше й водночас найскладніше, – зауважує Любомир – перебороти себе й зупинитися в той момент, коли писати хочеться, а ти вже не можеш…
І попри нестачу часу для втілення всіх творчих ідей у життя, для віршів майбутній філолог теж знаходить і місце, і сили. Находившись вузькими вуличками Львова (необхідної формули натхнення), Любомир часто народжує поезію.
– За день я можу створити п’ять-шість віршів, – ділиться студент, – усвідомлюю, що писати для мене – це вже справжня залежність.
Свою першу повість Любомир почав ще в 14 років. Тоді не міг навіть уявити, що зараз називатиме себе літератором.
– Я і сам не знаю, як це сталося, – дивується хлопець, – щось “стрельнуло”- й народився мій перший твір.
Сьогодні ж на його “рахунку” вже дві повісті, більше десяти оповідань, десятки есе та статей. Під час створення доробків у Любомира теж, як і у всіх, були свої поразки, свої невдачі та падіння, але життєві принципи залишилися непохитними: писати й ніколи не зупинятися перед будь-якою перешкодою. Адже життям уже навчений: коли зачиняються одні двері, завжди відчиняються інші. Це раз у раз подумки повторює собі ще давно зазубреними напам’ять віршами улюбленої Ліни Костенко:
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Сьогодні ж його роботи вже мають визнання. Любомир Лесонін – переможець тернопільського конкурсу “Тернослов”, фіналіст “Перодактиля”, один із кращих авторів І Всеукраїнського дитячого літературного фестивалю “Literature Future”, лауреат “Молодої Коронації” .
Але найзаповітніша мета іще попереду. Любомир мріє здобути найвищу оцінку своєї творчості – Нобелівську премію. Впевненість та дієвість майбутнього філолога таки переконує, навіть захоплює.
– Я сплю і бачу це, – ділиться юнак, – ця мета ні на секунду не покидає мене. Точно знаю, що в мене все обов’язково вийде.
Дійсно, не часто вдається зустріти людину, яка з таким вогнем і запалом говорить про власні мрії, яка готова кожен день свого життя присвячувати творчості. Тож поки реалізація мети Любомира Лесоніна ще в мріях, він не покидає клавіатури й працює над свіжою прозою та поезією, щоб підкорювати нові українські літературні вершини.
Після знайомства з “героями сьогодення” я зрозуміла: кожну перемогу треба виборювати. І Віталій, і Любомир – приклади саме тих яскравих, дієвих, сміливих особистостей сучасності, хто вміє масштабно мріяти та наполегливо працювати, хто знає, що криза – це лише шанс вийти на новий рівень, а для створення успішної країни, передусім, треба створити самих себе…
Зазвичай я не комбіную в одній роботі двох людей. Комусь це здасться безглуздим чи недоречним. Та цього разу вирішила наочно показати одну дуже просту істину. Ми вирізняємося один від одного сотнями особливостей, тисячами дрібниць, які й роблять нас унікальними, але я впевнена, що існує так само безліч речей, що здатні об’єднувати попри всі несхожості.
Герої мого матеріалу навіть не знайомі особисто, сьогодні ж обидва стали “жертвами” мого пера – двома яскравими, контрастними постатями на полотні однієї картини. Віталій – уже сформований прогресивний журналіст з Рівного, Любомир – перспективний письменник новаторських ідей зі Львова, я – юна журналістка з Лисичанська. Ми народилися й мешкаємо в різних куточках України. Але доля звела наші шляхи: з цими талановитими людьми познайомилася на конкурсі творчих робіт та на літературному фестивалі. Нас об’єднала любов до журналістики й до українського слова.
І попри те, що всі ми кардинально різні, індивідуальність – саме те, що поєднує. Хоча ні, я навіть сказала б – доповнює. Відмовляюсь вважати, що smart-покоління – тільки про розумних. Вважаю, що smart – це розвиток, дієвість і сучасність, сміливість ламати стереотипи й власним прикладом доводити, що всі межі тільки в нашій голові. Для мене smart – це особистості – різні й унікальні.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Удодова Тетяна, 16 років, лауреат Міжнародного фестивалю “Прес-весна на Дніпрових схилах”
