Підхожу до черги біля каси метро на станції “Теремки”. Стаю свідком дуже неприємної ситуації.
“Так, іди звідси, вонючка, бомжара! Пити менше треба!”, – кричить з віконця касирша до дідуся, що стоїть біля каси.
“Я не бомж. Я чистий, просто одяг вже не новий. Мене з лікарні виписали, можу виписку показати. Просто у мене грошей майже не лишилося, – образливо відповідає дідусь, протягує у зморщеній долоні пом’яту двогривневу купюру і ледь не плаче, – я ж не зовсім безкоштовно, продайте будь ласка, додому потрібно доїхати”.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
А цариця каси горланить з новою силою: “Я сказала: пішов геть! Алкаші прокляті! На бутилу є, а на метро нема!…”.
Бачу, дідусь аж побілів. Не витримала, втрутилась.
“Шановна,- звертаюся до працівниці каси, – Дайте мені два жетона, книгу скарг, а також представтесь, будь ласка. Бажаю вам, шановна одного: щоб ваш батько ніколи не стояв біля каси з двома гривнями у тремтячий руці, чуючи приниження та хамство такої цариці метрополітену”.
Віддала дідусеві жетон, взяла його речі й провела його до вагону. А він, ніби виправдовуючись, розповідав про те як був у лікарні, як за ним діти не приїхали і те, що він зовсім не п’є…
