Зима, 2023 рік. На вулиці сильний мороз, однак саме тут це звичне явище, що відбувається протягом одинадцяти календарних місяців. Людям не холодно: у них занадто крижані серця, вони не носять рукавиць, бо мають захисний крем, що утворює навколо долоні оболонку, а та захищає від будь-якого негативного впливу. Шапка теж є непотрібна – замість цього люди одягають спеціальні обручі, що при натисканні на кнопку дають можливість покрити не лише голову, а й прозорою плівкою обличчя, яка , безумовно, виконує захисну функцію у разі будь-якої небезпеки. І байдуже, якої саме: навіть якщо погодної.
Єдине, що схоже, – куртка, хоча це лише назва, а насправді вона може світитися різними кольорами і бути далекою від нашого поняття “одяг”. До всього цього обов’язковим є зарядний пристрій, відсутність якого може призвести до справжнісінької халепи – людина може змерзнути.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Як відомо, з 2018-го температура почала знижуватися і зараз досягає -50 градусів. В таких умовах штани також важливий атрибут. Тут це все однакове і має різницю лише в розмірі. Це штучна тканина, що потребує підзарядки кожного тижня, що залежить від частоти їх носіння. Взуття, взагалі, – ідентичне. На його підошвах встановлені спеціальні сенсори, що містять у собі GPS-навігатор, який вказує потрібний напрямок, а потім передає сигнал у систему, що допомагає легко віднайти особу. Тепер люди не поділяються на хороших чи поганих, на багатих чи бідних, на представників романтизму чи класицизму, на тих, хто любить собак чи котів, на тих, кому подобаються блондинки чи брюнетки… Вони втратили індивідуалізм. Мають однакові інтереси, захоплення, цілі, однаково одягаються, однаково думають і мають однакову відсутність почуттів та емоцій. А щодо одягу, то більше не виміряються, в кого краще, типу: “ дивись: ось у мене на світері емблема найкращого бренду”, “дивись: я в “топових шмотках”, “ дивись: сукня від фешин дизайнера”, “дивись – це куплено за “штуку баксів”. Ні, такого взагалі немає. Виміри статками зникли, а гроші втратили владу. Всі рівні і їздять на однакових автоматизованих авто на невеликій швидкості, не створюючі ДТП, бо спеціальні програми є занадто пристосованими для цього і кмітливішими за самого водія.
Людська пристрасть до грошей зникла останньою. Вона сильно вчепилася у нас, але вірус вбив її рік тому. До цього постраждало кохання, не тільки між хлопцем і дівчиною, а точніше вся любов, що об’єднувала великі й дружні стосунки. Відносини стали крижаними. Наслідком можна назвати байдужість один до одного, що виникла після цього. Їх серця більше не киплять почуттями до коханих, близьких, друзів. Вони більше не спілкуються про щось вічне й таємниче. Теми їх розмов: побут і наука, що створює все нових і нових помічників. Нікчемне становище було всюди. Навіть гроші виявилися не таким вже й страшним монстром, ніж здавалося. Це був жахливий вірус, що проникає в організм і знищує усе, що ми не цінуємо…
Закохані вже не ходили на побачення, друзі не збиралися на вечірках, діти не бешкетували і не зривали уроків, а в допитливих жінок літнього віку, що сиділи під під’їздами, вкотре “перемиваючи кістки” перехожим, зникли теми для розмов, як і вони самі… зникли… Навіть приріст людства віддали лабораторіям, завдяки прогресивним технологіям, і немовлята, що народжувалися, ставали підтвердженням вдалого експерименту.
Перед знищенням кохання у людей вкрали емоції: і хороші, і погані. Ніхто не “гундосить”, але й приємного не скаже, ніхто не кричить, але й не похвалить, та й в цілому картина сіра… беземоційна… глуха… Що вже говорити про найпершу стадію, коли зникла унікальність, а разом з нею й творчість, тоді логічно, що поети, співаки, танцюристи, драматурги, художники і ще багато видатних особистостей та майстрів своєї справи “вигоріли”. Людство перетворилося на роботів, а світ втратив гармонію.
Наша планета помирає. Люди не знають, де відшукати ліки проти отрути. Перед нами повна безвихідь…
У суботу Х’юмен традиційно прийшов на кладовище, облаштоване різними пристроями, що стало для нього звичним і єдиним місцем, де він міг поговорити про своє життя, сидячи над могилою батька.
– Тату, але в мене вже п’ятий рік нічого не виходить. Ми скоро загинемо, – слова з його вуст пролунали не випадково, бо саме п’ять років тому його батько, який теж був науковцем, поспішив врятувати свого сина, створивши за допомогою спеціальних технологій імунітет, який виявився корисним під час страшного затемнення 19 липня 2018 року. Неочікуваний вірус вдарив усією своєю силою. Та як виявилося, літо, що перетворилося на вічну мерзлоту, було мінімальним погромом, підвладним цьому страховиську, – Тату, мені було так страшно, коли я бачив, що відбувається, а після того, як ти залишив мене, я хотів піти за тобою. Проте, зрозумівши, що скою помилку не врятувавши людства, що стоїть на межі вимирання…,- він говорив, а його голос тремтів від пережитого, наче вперше, – Добре, щось я розхвилювався, тож мені вже час іти. Я повинен триматися заради тебе, заради… неї.
Він щойно повернувся до свого кабінету, де все нагадувало про космос, його величність, його красу. Тут він і шукав відповіді. Багато невідомого, безмежного, захоплюючого, страшно-цікавого і прекрасного ховалося у сюжетах його картин, зображених у фіолетово-рожевих тонах. А на столі лежав невтішний висновок: залишився лише один місяць аби врятувати нашу планету.
Під час всесвітнього затемнення з’явився вірус, що вбиває людей, забираючи почуття, емоції, бажання, мрії, але натомість з’являється величезний прогрес науки, що досі не може захистити від цього. Найжахливішим є те, що стрімко втрачає портал у вигляді ниток, які з’єднуються із космосом завдяки думкам. Та цього не відбувається і планета згасає з кожним роком, місяцем, днем, годиною, хвилиною, секундою. “У мене залишився місяць, лише один місяць”.
У голові Х’юмена спалахує думка , що протистояти одному неможливо. Його думки не зможуть втримати усю планету. Тому давно закоханий у зеленооку красуню юнак, занепокоєний становищем, вирішує діяти і спершу вилікувати кохану, яка стане його союзником. Хоча й залишився місяць, та ризик його не бентежив…
Ще вчора він знайшов величезний батьків записник у якому було сказано, що тимчасовими ліками є червоний порох, який може на невеликий період повернути людину до нормального стану, що утворюється на планеті Марс. Не вагаючись, Х’юмен вирушив у дорогу, але завдання було не з легких. Для цього необхідно було відкрити портал за допомогою думки, яка мала бути якоюсь світлою, доброю. Та для людства, де легше напружувати мозок вирішенням математичних задач та рівнянь,- це було досить складно. Тому вже скоро він занурився у полон згадки про зеленооку дівчину і опинився в порталі. У голові паморочилося і всередині нудило. Хлопцю було не по собі: “А що якщо в мене нічого не вийде?”, – хвилювався, бо знав, що часу обмаль: одна хвилина-один день земного життя.
Рятівник вже наближався до вічного й незвіданого простору. Перед ним відкривалася безмежність, від якої перехоплювало дух. На якусь мить він геть забув про своє призначення. Зірковий блиск вражав, так і хотілося літати і мріяти, хотілося жити.
Кинувши свій погляд ширше, Х’юмен побачив сонячну систему і планети: Меркурій, Венера, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, нашу Землю і потрібний йому Марс. Уся ця краса заворожувала, проте, водночас, лякала і гіпнотизувала.
Але раптом його годинник почав тікати, показуючи, що він вже витратив 15 хвилин, що означало 15 земних днів. Занепокоєний цим, Х’юмен почав поспішати, аби якомога скоріше дібратися Марсу. Його “мозок кипів”, здавалось, ось-ось вибухне. Думки роїлися одна за одною, створюючи шлях, який проходив між планетами, вказуючи на потрібну. Через три хвилини він опинився на місці і почав стрімко шукати порох.
Навіть не помітив, як за ним йшов старий приблуда-вовк. Більше схожий на кота, його видали зуби. Принюхуючись до вітру, він почув на стежці людину і подумав собі: “Прийшли за порятунком? Не вийде”.
Старий Марсело спостерігав за людьми і знав, що порятунок під його боком, от лише ніхто не хотів приходити і домовлятись: “Дивні люди – прийди і візьми. А то все “Геть!”, “Фу!”.
Свого часу він постраждав від людини. За свою любов до чужих вівць, йому відтяли голову, натомість – приставили тіло кота. Вимушений переховуватись від зловмисників, він обрав Марс – єдину планету, де є чого поїсти і найголовніше – немає людини.
Х’юмен збентежив Марсело і викликав масу запитань.
– Гав, ти що тут забув?
– Прийшов рятувати кохану.
Вовк вирячив очі:
– А мені що до того? Знаю, що ти шукаєш, порох. Через 3 роки він поверне мені моє тіло.
Х’юмен того не слухав – він зацікавлено вдивлявся у дивне створіння.
– Та вовк я, вовк. Це все люди познущались.
Герою доводилося чути історію про цього вовка. Однак він був переконаний, що це вигадки про тіло кота.
– Вибачте, але я прийшов врятувати кохану.
– Він прийшов. А що, до мене приходити не варто?
В очах місцевого злодія Х’юмен побачив печаль. Попри дивну зовнішність, Марсело був добрим, однак самотнім.
– Людина прирекла мене жити тут, щоправда – це ненадовго, завдяки пороху. А сама…потрапила в капкан.
– Я прийшов врятувати кохану, – вкотре торочив юнак.
– Впертий – я таких люблю. І що мені з тобою робити? Слухай, я віддам тобі порох, лишень… повернися по мене через три роки і забери до себе. Я не буду красти чужі вівці. Обіцяю. Хлопець ти на вигляд порядний.
– Домовились.
Х’юмен перестав посилати імпульси у вигляді думок і завдяки цьому повернувся на землю. Весь час йому не давала спокій згадка про Марсело: “Може, і правду батько казав – на помилках вчаться? Адже цей вовк не такий вже і злий”.
Бліда, сіра, тоненька рука відчинила двері після декількох легеньких стуків. Перед ним постала знесилена, скляна вона зі зеленими, але порожніми очима – кохана Лунарія.
– Що нового? – обережно запитував юнак, ніби чекаючи особливої відповіді.
– Усе добре, – тихо й спокійно відповідала дівчина.
Недаремно Лунарія говорила про успішні досліди, бо до затемнення вчилася разом з Х’юменом і часто проводила з ним звичайні студентські дні. Юнак,звісно ж, вже звик чути таку відповідь, бо всі лишень і розмовляли про ідеальне життя (а яким воно могло бути без емоцій і почуттів – навіть не думали). У школах діти прагнули постійного самовдосконалення, не бешкетували, чудово розумілися у галузях фізики, хімії, математики, інформатики. А все інше було другорядним і майже зникло.
Невеликий пакетик із дивним порошком вже лежав на столі і чекав, доки закипить чайник (якому було достатньо декількох хвилин, аби вода почала “бурлити”).
– Усе готово, я заварю нам чай, – пролунало із вуст красуні.
– Без цукру,- відповіла дівчина.
– Угу. Я знаю, ви всі тепер такі нудні і занадто правильні й харчуєтесь правильною їжею, не підозрюючи про те, що скоро можете померти.
Ця фраза, промовлена із сарказмом, і не мала на меті викликати бодай якусь відповідь, однак Х’юмену стало легше.
– Незвичайний смак,- пролунало із вуст красуні.
Вже за півгодини напій дав результат. Її очі жадібно поїдали світло, губи набирали червоний колір, волосся забарвлювалося у каштановий відтінок, під шкірою переливалася гаряча кров. Руки затремтіли і вона кинулася на шию хлопцю.
– Я так рада тебе бачити, коханий мій! Зі мною коїлося щось страшне, я не могла сказати те, що хочу, не могла сміятися, плакати, кричати. Я не була у своєму тілі. Це був найдовший сон у моєму житті.
Він нічого не хотів говорити, йому було добре. Та все ж місія – врятувати людство, не давала спокою.
– Іди сюди,- він взяв, ніби новонароджену, Луну за руку, повів на вулицю, де саме зараз наближалася глибока ніч. – Дивись, зорі…їх більше немає, вони зникли, а ми перестали загадувати бажання і вже зовсім скоро…, – зупинився молодий вчений, аби перевести подих і сказати “загинемо”.
– Загинемо? Ні! Як це? Не може бути? Що робити? – на ще зовсім нещодавно скляні очі навернулися сльози, але Лунарія швидко заспокоїлася і зрозуміла, що саме вони мають врятувати цей світ. І тоді в обох постало питання: “Як?”.
Луні було складно повірити в те, що сталось на землі, про знайомство з Марсело, адже вона була переконана – це вигадка про вовка з тілом кота, яку поширили самі люди.
Часу залишалося обмаль. Тому рішення мало бути миттєвим:
– Я з тобою. У нас все вийде, – сказала Лунарія. Після їхні серця забилися дужче і відчули, що портал стрімко ніс їх прямо на Марс. Їх рухи були швидкими, на роздуми не було часу.
Марсело, зустрівши свого друга, зрадів:
– Я знав, що ти по мене повернешся, але щоб так скоро, та й до вовка мені ще три роки.
– Про це ми говоритимемо пізніше, а зараз нам потрібен порох.
– Ти що, здурів, а як же я? Мені потрібне все, аби повернутися до своєї подоби.
– Послухай, людство у небезпеці.
– А що мені до того людства, коли я завдяки йому кіт.
– Обіцяю тобі, що ніхто і пальцем на тебе не вкаже, що ти такий…
– Унікальний! Ти – унікальний, – втрутилася Лунарія. – ти ж врятував усіх нас. Я навіть уявляю, як напишуть газети.
Вже через п’ять хвилин три великі пакети були набрані червоним порохом, що мав би зцілити людство. І хоча цієї кількості могло б не вистачити на всіх, та закохані йшли на ризик. Вони не відчували болю і прагнули одного. Та раптом прозвучав сильний удар, від якого позакладало вуха. Вони потрапили під метеоритний дощ і один з каменів поранив Х’юмена.
– Не хвилюйтеся, красуне. Він у тебе сильний, – заспокоював Марсело.
Час швидко плинув, і на порятунок залишалося три дні ( три космічні хвилини). Зеленоока зібрала усю свою силу та енергію, аби запустити у портал трьох думками одного. І вже через хвилину їх несло у бурхливому вирії.
Світанок. Двоє зігрітих почуттями бажають жити і житимуть.
– Води! – почулося крізь сон, -води! – просив Х’юмен.
– Так, зараз принесу, – зраділа Лунарія. – нарешті ти розплющив очі, – кричала вона. – Чесно, надія зникала, однак зараз з’явилася знову, ніби ще сильнішою і витривалішою.
– Люба, де ми і скільки тут? – збентежено запитав Х’юмен.
– День, – тихо відповіла зблідніла дівчина. – Ми вдома.
Накинувши оком по кімнаті, молодий чоловік схопився з ліжка, біля якого знаходилися лікар і сусіди.
– Ти головне відпочивай, зараз тобі це потрібно.
– Така турбота… хм… дивно.
– Ти хоч щось пам’ятаєш? Лунарія сказала, що ти сильно забився головою, коли падав із даху сараю.
– Якого сараю? А як же … Марс, Марсело, політ і червоний порох?
– Він марить. Х’юмене, все добре. Це земля і прибульців тут немає.
– До чого тут прибульці? Ви думаєте, що я божевільний?
– Ніхто нічого не думає. Посто відпочивай.
Коли всі пішли, Х’юмен продовжував вдивлятися в очі коханої дівчини, шукаючи відповідей: а може й правда сон.
– Як добре,що ти зі мною.
– Невже наснилось?
– Ти мій герой!
– Геройство – впасти із даху сараю, та ще й вниз головою?
– У цьому сараї на тебе чекає подарунок.
– Який?
– Давай я допоможу тобі піднятися і ти сам усе побачиш.
Х’юмен не поспішав штовхати великі дерев’яні двері, не оговтавшись після свого падіння.
– А я думав, що про мене вже й забули.
Серед залишків воза, старих велосипедів і купи сіна юнак впізнав Марсело.
– Марсело, друже, це ти?
– А хто ж іще?
– Але… як? – Х’юмен розгублено переводив погляд то з Лунарії на Марсело, то навпаки.
– Ти ж у нас герой! – щасливо вигукнув вовк.
– Хто мені пояснить, що трапилось?
Лунарія не знала, як саме розповісти. Там, між Марсом і землею, Х’юмен боровся із своїм батьком. Саме він і створив той вірус, який навів на усіх ману. В бажанні відібрати мішки з порохом, він вистрелив, однак куля лишень зачепила голову сина.
– Цього не може бути.
– Може. Твоя краля правду каже. Це він посадив мене на ціп і дав тіло кота, за вівць, яких розводила твоя мати. Жорстокий, він хотів помститися світові за нелюбов до себе.
– Але за що?
– Це вже йому відомо.
– На жаль, це правда, – зауважила Лунарія. – Мій милий, не картай себе.
Ти інший: ти добрий, ти мужній, хоробрий…
– Я зараз заплачу, – іронізував Марсело.
– Ще одне “мяу”, і хтось отримає тіло курки.
– Все, мовчу, мовчу.
Таємницю, в ім’я свого спасіння від “злих язиків”, Х’юмен та Лунарія пронесли через усе життя. Щоправда, досить складно було пояснювати, хто такий Марсело: вовк із тілом кота.
Закохані знали єдине: особливо гарно починається день, коли встає гаряче сонце. А з ним усе нове: новий день, нові враження, нові ми.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
