Україна… Невеликий клаптик землі в самому центрі Європи. Комусь може здатися, що це звичайна країна, яка не потребує до себе особливої уваги. Але це оманливе припущення. Саме тут найблакитніше небо, до якого, здається, доторкнулася ніжна, тендітна пелюстка волошки. Саме тут найжовтіші поля, на які колись давно, коли ще тільки починалося життя, сонце, опритомніле від краси цього чарівного краю, опустило свою золотаву сльозинку. І з тих пір в Україні найродючіші врожаї! І не дивно, що на такій дивовижній землі живуть славні та хоробрі сини.
… Його звуть Гук Віталій Леонідович. Він боровся на Майдані, відстоюючи незалежність і свободу країни, він разом з побратимами визволяв моє рідне місто Лисичанськ.
…Це був страшний для України 2014 рік. На Харків спустився спокійний вечір, коли Віталію зателефонував його знайомий:
– Алло, у нас тут таке коїться, що й у жахливому сні не насниться! У Луганській області не припиняються постріли! Ми сидимо в підвалах, на вулицю виходити страшно, вже забули, як і сонце виглядає! Все місто охопив страх та боязнь безвиході! Щойно з’явився зв’язок, одразу телефоную тобі. – Алло, алло!…
Зв’язок обірвався.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Віталій не знав, як реагувати на дзвінок товариша, адже тут, у Харківській області, спокійне життя, ніби ця війна десь дуже далеко і жодного з нас не стосується. Та молодий чоловік сказав сам собі: “ Хто, як не я!” Він почав збиратися так швидко, ніби боявся запізнитися. Батькам вирішив поки не говорити: вони вже переживали разом з ним пекло Майдану. Навіщо їм зайві хвилювання? Але в нього самого десь у глибинні душі таїлося почуття тривоги. Ні, не за себе, за рідну Батьківщину.
Їдучи в потязі, спостерігав за безмежними степами та густими лісами у вікні і щоразу все більше переконувався: я прийняв правильне рішення. На цій землі є що захищати й є кого захищати!
Мине кілька тижнів, і він зі своїми товаришами по зброї поїде визволяти Лисичанськ.
“… Одразу не змогли прорватися до міста – з териконів по українських військових працювали ворожі снайпери. Стало лячно, але ніхто не видав своїх побоювань – справжнім захисникам Вітчизни не личить показувати страх. Та хіба тоді був час на роздуми? Пішли в наступ і вже, нейтралізувавши ворога, підскочили до блокпосту. Скільки радості тоді було. Там українські солдати на справжній бойовій броні та в повній готовності, здавалося, вже давно чекають миті, щоб покарати нападників”, – розповідає Віталій.
На українську землю стомлено спустилася ніч. З її приходом по місту почали блукати химерні тіні. У ту ніч Віталій якраз був на варті. Лунали останні кроки затертих солдатських чобіт, та згодом і вони притихли. Це була найдовша ніч у його житті. Спати заборонено, а в голові крутилося стільки думок, що здається, якби й міг заснути – все одно б не заснув. Через тисячу і одну думку почувся перший спів солов’я. Тоді цей спів був миліший Віталику понад усе на світі – нарешті закінчилася ця глибока, сповнена турбот, переживань, важких думок ніч.
З першими променями сонця почали обдумувати стратегію визволення міста. Згодом пішли в наступ. Усіх єднала одна думка: “Вперед! До перемоги!” Хоча ні, це була не думка, а крик душі їхньої, який так рвався на волю. Побратими жадали показати ворогам, хто такі справжні українці. Показати, що вони з діда-прадіда козацького роду.
…Тривав кривавий бій за волю, за правду, за незалежність. Здавалося, все в ту мить: і ліси і річки і навіть небо – помутнішали, передчуваючи якусь тривогу за своїх синів. Віталій палко боровся та, спостерігаючи за тим, як один за одним падають його близькі товариші, намагався боротися ще сильніше, щоб помститися за смерть кожного. І їм це вдалося. Вороги тікали з Лисичанська, мов налякані зайці. Хай побачать, що незваним гостям на цій землі не місце, що ми козацького роду!
Лунали голосні крики: “Ура!”. Українські бійці з гордим почуттям перемоги увійшли в місто. Почали розвозити населенню продукти , виводити їх із підвалів. Ті щурилися від сонця, мов діти підземелля, дякували бійцям, та ще не усвідомлювали, що починається спокійне, мирне життя.
І саме за цими подяками, обіймами починаєш відчувати себе справжнім героєм, здатним на подвиги. А хіба не подвиг визволити рідну землю від загарбників? На мою думку, це не просто подвиг, це обов’язок кожного перед своєю Батьківщиною, але далеко не кожен здатний на нього.
Згодом побратим по зброї познайомив Віталія Гука з його майбутньою дружиною, яка вірно чекала коханого зі служби й стала першим волонтером Віталика. А вже через рік у цієї пари народився чарівний синочок. І Віталій впевнений, що це народилася не просто дитина, а вірний син України, який буде захищати свою Батьківщину так само палко, як це робить його батько.
Ось так, у когось війна забирає дітей, а комусь дарує, мов подяку за збережене життя людей. Віталій Леонідович є справжнім прикладом відваги та честі. Це людина, яка, ризикуючи своїм життям, врятувала життя сотням людей і була нагороджена почесною відзнакою – орденом “За мужність і відвагу”.
Віталій – дуже відважна та віддана обов’язку людина. Він сильний та непохитний в бою, але добрий та дуже спокійний там, де людська нога ступає під усмішкою мирного і незалежного неба. Саме таким є в моїх очах цей герой Вітчизни!
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Тетяна Удодова, м. Лисичанськ, переможець Міжнародного фестивалю дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”
