„Хто я?” – чи не найпровокаційніше питання з тих, що виникають безсонної ночі після довгого діалогу з самим собою. Такі самозанурені розмови інколи приносять заспокоєння, частіше – ще більше пригнічують юну душу. На диво, я досить швидко знайшла відповідь на це запитання. Варто було згадати вірш В. Симоненка “Ти на Землі – людина, і хочеш того чи ні – усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні”.
Так, я — людина, особистість, іграшка долі, яка ніколи не зможе літати. Моя душа, вже скривавлена самотністю й непорозумінням, – суверенна держава з власною конституцією. В ній бувають економічні кризи, революції, навіть війни. Зараз, у підлітковий період, мій душевний стан найбільш подібний до громадянської війни, коли те, що вчора було рідним, сьогодні нічого не варто, а ти сама –твій найбільший ворог. Та, як казав цар Соломон, “І це минеться”.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Ми рідко задумуємося над цим, але на Землі живуть мільярди людей, що не заслуговують на це ймення. Вони гають своє тихе, непомітне життя комахи. Сьогодні існують, завтра – ні. Яка різниця? Все одно ніхто не помітить. Ліна Костенко сказала‚ як на мене, геніальні слова: „Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку….” І я, людина, житиму з ними на вустах, щоб це здичавіти, не забути, хто я є.
Дехто каже, що людина — частинка Всесвіту. На мою думку, це хибне припущення, бо вона і є Всесвіт‚ безмежний, унікальний, незрівняний…. Тільки коли справжня людина, а не бездушний механічний манекен.
А ще, я тепер це знаю, Всесвіт можна вмістити в одній пісні, одній картині, одній будівлі… Мабуть, це і є найбільшою радістю і таємницею справжнього мистецтва. Згадати хоча 6 Собор Паризької Богоматері, який ховає у своїх таємничих фасадах історію багатьох поколінь. Віктор Гюго не дарма зобразив його у своєму романі – певно теж помітив якусь незбагненну мудрість цієї будівлі, майже живої істоти з власною долею, яка була створена людськими руками‚ і згодом сама набула людських якостей. Серед сучасних витворів мистецтва інколи трапляються такі, що немов відчиняють нам двері у паралельний світ.
3 власного досвіду помітила, що справді гідні витвори мистецтва вриваються у наше життя саме тоді, коли ми морально готові їх сприйняти. Пісню „Alone“ британського дрім-гурту „This mortal coil” я почула тільки минулого літа, хоча записана вона була у далекому 1986 році. 3 перших звуків музики у моїй голові з’явився навдивовижу чіткий, яскравий образ! Я побачила дівчину – так, мабуть, мала виглядати Шекспірівська Офелія: округле личко з ніжним рум’янцем, гнучка шия, на якій виграють бурштинові промінці ранкового сонця, тіло, затягнуте у сніжно-білий атлас…. Здається, ніби ангел зійшов на землю, але було у її погляді щось моторошне, якась мовчазна слизька тривога. Сиділа вона, світла, схожа на Мадонну з полотна часів Ренесансу‚ у купі жовтого кленового листя і дивилася вгору, у пронизливо синє, напружене небо… Я побачила уривки, незабутні уривки…Я побачила цю дівчину з мотузкою на шиї, але мотузка була не знаряддям вбивства, а лише розвагою, дитячою забавкою…. Вітер гойдав тендітну фігурку вперед-назад, вперед… І назад…Я бачила її простягнутою на коштовному килимі осені‚ з вустами, пофарбованими багрянцем, а по білосніжному шовку її сукні бігали десятки великих лискучих жуків. І лунала музика, прекрасна пісня про самотність…
Не кожному щастить побачити такий сон, я ж перебувала при здоровому глузді. Що це було? Потьмарення? Осяяння? Гра хворої уяви? А може, як у казці, прохання про допомогу від самотньої принцеси з іншого виміру? На це питання я не маю відповідей, але лише після знайомства з творчістю „This mortal coil” я повірила в існування паралельних світів… Ось вам і справжнє мистецтво!…
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Сила людини у тому, що вона — Всесвіт і творець Всесвіту, художник, витвір мистецтва (мимоволі згадуються слова з пісні Мерліна Менсона „… now I’m not an artist? I’m a f**king work of art…”) ‚ і ці дивовижні здібності, подаровані нам природою, вимагають величезної відповідальності за свої вчинки…
