Уряд ніби вирішив дещо підсолодити гірку “пігулку” від підвищення на 23,5 % ціни на газ для побутових споживачів. Саме так виглядає недавній дозвіл Кабміну (постанова № 829 від 10 жовтня ц. р.) на встановлення індивідуальних лічильників тепла для мешканців багатоквартирних будинків з вертикальною системою опалення. Але чи зможуть скористатися цим урядовим благом всі жителі таких будинків, що складають майже 90 % від усього житлового фонду?
Згідно з урядовою постановою, мешканцям багатоквартирних будинків із вертикальною розводкою дозволено встановлювати на радіаторах (батареях) розподільники й регулятори тепла. Відтак, споживач послуги з централізованого опалення зможе самостійно контролювати облік тепла й температурний режим в квартирі. І, як очікується – сплачуватиме лише за реально спожиті гігакалорії.
З іншого боку, це має бути стимулом і для постачальника послуги, щоб вкладати в ремонт та модернізацію опалювальних систем та труб. Адже підприємство отримуватиме прибутки не за “колгоспним” принципом, а за конкретну якість і кількість послуги з теплопостачання. А головне – величезні втрати тепла в мережах і безгосподарність теплоенергетичних підприємств вже не компенсувалися б коштом споживача.
Водночас, сьогодні, за відсутності лічильників тепла (і газу), монополістами списуються собі в кишеню величезні необліковані суми. Як результат: українці щороку втрачають 75 мільярдів гривень через те, що замість будинків “гріють” вулицю. Отже, якщо немає ретельного й точного індивідуального обліку, значить, комусь це дуже вигідно. А коли відверто, то бенефіціарами цієї вкрай неефективної системи є олігархічні “вертикально-інтегровані” підприємства та їхні покровителі у найвищих ешелонах влади. Це якраз той випадок, коли теплоенергетичні монополісти “ловлять рибу у мутній воді”, особливо на тлі перманентного підвищення ціни на газ для побутових споживачів.
До того ж, є серйозні підстави вважати, що олігархічні теплокомуненерго дуже часто використовують газ саме вітчизняного виробництва, і завдяки цим корупційним схемам підвищують “тіньову” рентабельність до воістину “космічних” масштабів. Плюс – на все це накладається корупційний “комунальний податок” на споживача – у вигляді додаткової оплати за втрати в мережах і рахунків за неспожите “віртуальне” тепло у ледь теплих батареях. Думаєте, ці гроші ідуть на модернізацію тепломереж, а не на офшорні рахунки приватних і державних “бенефіціарів”? Якщо ж індивідуальні лічильники тепла будуть встановлені в квартирі кожного українця, то ці олігархічно-феодальні схеми згинуть “як роса на сонці”.
Щоб зрозуміти, як ефективно провести реформу в ЖКГ і, в тому числі, в теплоенергетичному секторі, варто поглянути на досвід нашого західного сусіда – Польщі.
Чому у поляків вийшло?
Сьогодні у більшості українських споживачів послуги з теплопостачання практично відсутня мотивація впроваджувати заходи з енергозбереження, зменшувати споживання теплової енергії. Інша справа, коли в квартирах встановлені індивідуальні прилади обліку. Тоді мешканці платять винятково за спожите тепло, а теплокомуненерго несуть матеріальну відповідальність за втрати енергії у зовнішніх мережах та неякісне обслуговування.
Ще й у цьому контексті, ідея індивідуальних теплових лічильників є вкрай нагальною, адже це – один із компонентів ефективної політики енергозбереження. Наприклад, у країнах ЄС показники економії теплової енергії – завдяки засобам індивідуального обліку – складають 30-50 %. При цьому окупність капітальних витрат — 1,5-3 роки. Директива ЄС з енергоефективності (2006/32/ЄС) встановлює, що держави-члени зобов’язані забезпечити кінцевих споживачів індивідуальними лічильниками тепла. Єдині обмеження – це технічна можливість та фінансова доцільність й економічна обгрунтованість.
Показовим у цьому сенсі є досвід наших західних сусідів – поляків. Їм також дісталося в спадок вкрай енергонеефективне житлово-комунальне господарство – із застарілими трубами й інженерними комунікаціями, неутепленими будівлями. Проте, на відміну від нас, поляки за якесь десятиліття модернізували ЖК-систему, в тому числі – опалювальні мережі. І Польщі це вдалося тому, що на те була вища політична воля, сприятливий інвестиційні клімат і широкі повноваження місцевих громад. А головне – там було здійснено радикальну демонополізацію житлово-комунальної сфери.
Так, у польському місті Щецині у старих багатоквартирних будинках (аналогах наших “сталінок”, “хрущовок” і “чеських проектів”) здійснили комплексну тепломодернізацію. Спочатку провели комплексний енергоаудит кожного будинку. На опалювальних приладах були встановлені терморегулятори, в кожній квартирі – індивідуальні прилади обліку тепла, модернізували теплопункти, всебічно утеплили будівлі, теплоізолювали нежитлові приміщення й дахи. Ця “теплова” складова польської ЖК-реформи дуже швидко дала конкретний результат: у Щецині використання опалювальної енергії зменшилося на 43%. Водночас, у Варшаві – на 52%; а впровадження систем індивідуального обліку тепла в усій країні зменшило фінансові витрати споживачів на 45%.
Виникає природне запитання: чому полякам вдалося, а нам годі і говорити про перспективу успішної реформи ЖК-господарства. Тож, спробуємо розібратися – чому.
Газові лічильники в кожний дім – до 2050 року?
На жаль, позитивний досвід поляків навряд чи вдасться втілити в Україні в найближчі роки. І попри урядові “дозволи” щодо індивідуального встановлення лічильників в українських будинків з вертикальною системою опалення, кінцеві споживачі ще тривалий час платитимуть не за реально спожиті газ і тепло, а за “середню температуру по палаті””, – виходячи з абстрактно розрахованих “норм споживання”.
Це наочно демонструє ситуація зі встановленням газових квартирних лічильників. Тож, вдамося до аналогії. Наприкінці 2017 року, змінами до закону “Про забезпечення комерційного обліку природного газу”, держава нібито зобов’язала підприємства-постачальників побутового газу встановити за їхні кошти газовимірювальні прилади у квартирах споживачів. Але чи поспішають газові монополісти виконувати цю норму? Особливо, з огляду на те, що термін встановлення індивідуальних лічильників газу продовжено з 1 січня 2018 до 1 січня 2021 року?
Ось лише дані по Києву від Департаменту житлово-комунальної інфраструктури КМДА: із 600 тисяч столичних квартир індивідуальні газові лічильники встановлено лише в 143 353 квартирах (на кінець березня ц. р.). Причому, наразі невідомо, скільки лічильників встановлено за кошти ПАТ “Київгаз”, а скільки – за власний рахунок мешканців.
Якщо газовий лічильник коштує в середньому 3 тисячі гривень, то для обладнання решти київських квартир потрібно приблизно 1 мільярд 370 мільйонів гривень. І це – не враховуючи вартості встановлення приладу. За скільки ж тоді років виконає норму закону “Київгаз”, якщо його офіційний прибуток у 2017 році, за даними Нацкомісії з регулювання енергетики та комунальних послуг, становив всього 9,92 млн грн. (тарифна виручка – 461,1 млн грн.)? Дуже сумнівно, що впораються за три роки.
Коли ж говорити про всю Україну, то переважна більшість обл- і міськгазів, якщо вірити офіційним звітам, – збиткові. Чи пропонується урядом реалістична програма щодо встановлення індивідуальних газових лічильників у квартирах українців? Враховуючи те, що в газових монополістів катастрофічно “не вистачає” коштів навіть на власний розвиток? Можливо, прописується роль центральної влади й муніципалітетів у цьому процесі (особливо ж, у контексті мажорно-розпіареної децентралізації)? Аж ніяк. Висновок один: за нинішніх умов тотальної монополізації сфери газопостачання навіть точкове її реформування виглядає заледь не утопічним.
Індивідуальні лічильники тепла: чи підйомні умови?
Ще більш нереалістичним виглядає черговий урядовий прожект – щодо встановлення індивідуальних лічильників тепла у багатоквартирних будинках із вертикальною системою опалення. Особливо ж – з огляду на те, що в Україні понад третина житлових споруд потребує капітального ремонту. Тож, чи до лічильників тепла мешканцям таких будинків? Виходить, як у відомій казці про лисицю і журавля – людям подаються “страви”, яких вони не в змозі спожити.
Новація уряду щодо встановлення індивідуальних теплолічильників можлива лише за наявності трьох умов. По-перше, лічильники мають бути встановлені, як мінімум, у 50 % квартир – це головна технологічна вимога. По-друге, в самому будинку має бути індивідуальний тепловий пункт, який за допомогою погодозалежної автоматики регулює витрати й температуру теплоносія в будинку і дозволяє рівномірно розподіляти тепло по квартирах, залежно від погодних умов. І, по-третє, має бути проведено енергоаудит будівлі, а його висновки повинні засвідчити фінансову окупність нової системи обліку тепла. При цьому, за результатами енергоаудиту, можуть бути запропоновані заходи для досягнення максимального ефекту від поквартирного обліку.
Але виконання усіх цих умов так чи інакше гальмуватиметься із-за того, що держава і олігархи відсторонилися від проблеми, натомість переклали цю складову ЖК-реформи на плечі споживачів. За законом, встановлення індивідуальних лічильників – це не предмет спеціальної державної програми і не обов’язок теплопостачальників, а всього-на-всього – право мешканців. І ось тут виникає чи не найголовніша проблема – інертність більшої кількості споживачів житлово-комунальних послуг.
На практиці, часто неможливо навіть зібрати загальні збори мешканців багатоквартирного будинку – для прийняття спільних взаємовигідних рішень. Вже не кажу про фінансовий аспект: звідки у людей зайві гроші на теплолічильники, якщо у нас на субсидію у поточному опалювальному сезоні претендує 7 мільйонів домогосподарств, а заборгованість за ЖК-послуги по всій Україні складає близько 40 млрд гривень, з них за централізоване опалення й гарячу воду – 14,4 млрд?
Як правило, питання спільного управління будинком (в тому числі – встановлення індивідуальних лічильників тепла) більш-менш ефективно вирішуються в об’єднаннях співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ). Втім, там, де вони не створені, всі корисні ініціативи часто “зависають у повітрі”. Це стосується і спорудження індивідуального теплового пункту, і проведення енергоаудиту, та й інших важливих питань, як-то рішення щодо “теплих кредитів” і заходів із енергоефективності. І навряд чи тут допоможуть “новітні” управителі багатоквартирних будинків, які здебільшого призначатимуться “згори”. Вони, скоріше за все, будуть зацікавлені в існуванні щонайменшої кількості проблем, які треба вирішувати.
До того ж, значна частина “новобудов” так і не обладнана індивідуальними лічильниками тепла, оскільки девелопери традиційно “економлять” на всьому. В такому разі, чому б не внести відповідні поправки до чинних будівельних стандартів і норм, зобов’язавши забудовників забезпечувати нові квартири приладами обліку тепла? Але ж знову доводиться апелювати до політичної волі у проведенні реальних реформ в ЖКГ, а вірніше – до її відсутності.
Чому відсторонилася держава?
І останнє, проте не менш важливе. На відміну від газових лічильників, якими повинні забезпечувати споживачів газопостачальні компанії, встановлення індивідуальних приладів обліку тепла не оплачуватиметься теплоенергетичними підприємствами. Водночас, ціна за індивідуальний лічильник тепла (розподілювач, терморегулятор, байпас) на одну батарею в середньому складає 4 000 грн. Отже, для двокімнатної квартири це може обійтися від 12 000 грн.(плюс – оплата за установку). Чи знайдуться такі кошти у споживачів житлово-комунальних послуг, для яких нинішня, підвищена ціна на опалення вже є непосильною? При тому, що вони не можуть собі дозволити навіть встановлення газового лічильника, який коштує 3 000 грн.
Втім, як на мене, держава, а особливо – місцеві органи влади (знову ж таки, в контексті децентралізації) просто-таки не мають права абстрагуватися від проблеми. Одна справа – дати право мешканцям багатоквартирного будинку щодо встановлення в квартирах індивідуальних лічильників тепла, а інша справа – забезпечити реалізацію цього право.
В цьому контексті дуже дивно прозвучали недавні нарікання очільника “Нафтогазу” Андрія Коболєва на те, що, мовляв, централізоване опалення і постачання гарячої води є “нерентабельним” і “мертвим” – нібито, із-за встановлення багатьма українцями бойлерів і автономних котлів. Думаю, це ще раз доводить майже клінічну, “псевдоліберальну” бездіяльність влади – і найгірше, що саме в тих сферах, де без зусиль держави і приватних інвесторів нічого з місця не зрушиться.
Чому, наприклад, шановному нафто-газовому керманичеві не ініціювати розробку цільової державної програми із встановлення індивідуальних лічильників тепла для громадян, де держава на першому етапі могла б, принаймні, частково взяти на себе витрати? Думаю, на проектне співфінансування радо погодилися б і міжнародні фінансові організації (ЄБРР, Світовий Банк, Міжнародна Фінансова Корпорація та ін.). Це могли б бути і спільні проекти як з ЄС, так і з окремими державами – в руслі правової й інституційної інтеграції України до Директиви з енергоефективності.
Врешті-решт, замість того, щоби щорічно виділяти скажені бюджетні гроші у 50-70 млрд. грн. на фінансування житлово-комунальних субсидій, можна було би значну частину цих коштів у цільовому режимі виділити до Фонду енергоефективності – саме на встановлення індивідуальних теплолічильників для споживачів. Не кажучи вже про те, що потрібно створити такі умови для монополістів ЖКГ, щоб вони щедро інвестували в цю сферу, а не лише збирали “вершки” з і без того збіднілих споживачів.
Олег Тітамир, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”
