Пам’ятаєте вираз “політика – це концентрована економіка”? Це значить, що, крім питань свободи волі та інших високих матерій, на життя держави найбільше впливають економічні процеси всередині неї. Економіка крутиться довкола правових відносин власності, виробництва і розподілу благ. І те, як вона крутиться, визначають певні формальні правила, винайдені у процесі розвитку суспільства.
Правила ці задавали напрям розвитку економіки та політичних процесів на тлі розвитку науки та засобів виробництва. Ті держави, які встигали вчасно змінювати свою політику щодо майнових правовідносин, реагуючи на виклики часу, – ставали успішнішими в усіх сферах життя. Ті, що не встигали – відставали і програвали успішнішим. Тоді спритніші та сильніші держави могли нав’язувати своїм слабшим сусідам свою політичну волю, а іноді просто завойовували їх.
Отже, запорукою сильної та міцної держави є суспільно-економічна система, яка відповідає сучасним умовам розвитку. Серед найвдаліших прикладів суспільно-економічних систем можна назвати Швейцарію ХХ ст., котра уникла бойових дій і зберегла свій суверенітет, знаходячись у самому центрі двох Світових воєн, а серед найменш вдалих, як би прикро не було це визнавати, але Київську Русь, яка так і не встигла подолати феодальну роздробленість і пала як держава під натиском монголо-татарської навали.
На жаль, сучасна Україна досі лишається феодальною суспільно-економічною системою. Згадаємо, що “центром тяжіння” при феодалізмі був король, який також був головнокомандуючим військом. Йому підпорядковувалися крупні феодали, які монопольно користувалися наділами (феодами). Крупним феодалам підпорядковувалися дрібніші, а також усіляке лицарство і воїни, з котрих складалися загони феодалів, а слідом – і загальне військо феодальної держави. Король був сюзереном своїх васалів, королівські васали – сюзеренами своїх лицарів.
Васали присягали на вірність своїм сюзеренам, однак діяло правило безпосереднього підпорядкування, тобто “васал мого васала – не мій васал”. Для лицаря, таким чином, орієнтиром ставав не верховний головнокомандувач, а свій феодал, котрий міг змовитися з іншими та скинути головнокомандувача, а потім призначити на його місце іншого.
В сучасній Україні правила дуже схожі, майже ті самі. Тільки на місці короля – президент, олігархи є феодали, які або мають наділи, як-от, наприклад, довоєнний Донбас або Дніпропетровськ, або монопольно володіють цілими секторами легальної чи тіньової економіки.
Правда, донедавна провідна “королівська” група підтримувала ієрархію за рахунок своїх людей на місцях і посадах, але з початку 2014 року ситуація кардинально змінилася – цілі регіони були розподілені між конкретними олігархічними групами. Згадаймо, як, відразу після втечі президента Януковича з країни, відбувались призначення голів облдержадміністрацій.
З початком анексії АР Крим, введенням диверсійно-розвідувальних груп сусідньою державою та подальшою втратою контролю за двома областями і початком збройного конфлікту, армія була приведена в бойову готовність. Однак слабкістю і малочисельністю регулярних військ України олігархи скористалися у своїх інтересах, під виглядом патріотизму і захисту державних інтересів сформувавши ряд батальйонів. Формально ці батальйони підпорядковані Міністерству оборони або Міністерству внутрішніх справ, але по факту вони використовуються олігархами в своїх інтересах. Безумовно, є велика частина патріотів, які пішли в ці батальйони заради захисту Батьківщини, а тому готові виконувати накази формального керівництва, однак є й частина, чиїм завданням є забезпечення реалізації інтересів свого сюзерена.
Після виборів Президента України в 2014 р. до влади прийшов один з олігархів, чиї фінансові інтереси часто не збігаються з інтересами інших олігархів, а подекуди взагалі є взаємовиключними.
Наслідком цього стало таке закономірне явище, як феодальна роздробленість. Коли керівництво цілих регіонів формально начебто визнає центральну владу, однак насправді часто не виконує вказівок від керівництва, як того вимагають формальні норми права, натомість приймаючи самостійні рішення в інтересах олігархічного клану.
Саме феодальна роздробленість у середньовічних державах, які в своєму розвитку відставали від сусідів, часто бувала причиною припинення існування її як державного утворення.
Шлях перетворення української держави з феодальної на демократичну державу з ринковими відносинами
Європа пройшла шлях від феодалізму до демократизму з ринковими відносинами не швидко. Це відбувалось протягом кількох століть. Цей шлях вивчений історією та юриспруденцією, тут нема ні для кого секретів. Але наші громадяни не розуміють сенсу історії, тому не застосовують отримані в школі та виші знання, коли дивляться на політичні події. Тому й не можуть дати чітку відповідь на питання “які саме реформи треба провести і яким чином”. От хочеться реформ, хочеться жити краще, але як?.. А відповідь захована в курсі світової історії XV-XXI ст.
Диявол криється в деталях
Капіталізм – суспільно-економічна система, заснована на приватній власності та ринковій економіці. – Універсальна енциклопедія “Кирила та Мефодія”
На зміну феодалізму прийшов капіталізм. Він характеризувався появою такої форми власності, як приватна. І хоча в Україні її існування задеклароване понад 20 років тому, на ділі вона є лише на папері й нічим не гарантована від зазіхань. А через недосконалість законодавства у цій сфері неможливо назвати об’єкти такої “приватної власності” капіталом.
Без належного документального оформлення, такі базові активи капіталістичних відносин, як земельні ділянки та будинки, стають мертвим капіталом без ринкової ціни. Не проводячи адекватну формалізацію економічних відносин, держава не може гарантувати, що законно придбана квартира чи земельна ділянка одної прекрасної миті не стане спірним об’єктом між вами та попередніми власниками, і що навіть вас не позбавлять права власності на майно. “Родзинкою” є відсутність у цивільному законодавстві механізму поділу майна, яке неможливо виділити в натурі. Відсутність ця установлює одне право – право сильного. Річ завжди відбере той, у кого більше ресурсу.
Якби люди в нашій країні не мислили феодально, орієнтуючись виключно на правило “переможець отримує все”, можна було б запровадити в країні т.зв. “систему Торренса”, що забезпечує добробут у Європі. За такої системи всі записи про набуття права власності ретельно фіксуються в єдиному державному реєстрі, а сама держава виступає безумовним гарантом володіння об’єктами права власності, набутими законним шляхом.
За такої системи жертві можливого шахрайства збитки відшкодовуються коштами спеціального бюджету, сформованого з грошей, сплачених при оформленні правочинів щодо такого майна (землі або нерухомості), а також за рахунок оплати інформаційних витягів з реєстру.
Система Торренса дає гарантії чесності та відкритості економічних відносин, знижує ризики, а отже – підвищує мотивацію до економічної діяльності. Тоді зі стартового капіталу виробляється додаткова вартість, і всі потрошку багатіють, бо держава знімає з них не більше, ніж вершки податків, не треба платити хабарі та данину феодалам. Докладно про це можна почитати у книзі економіста Ернандо де Сото “Загадка капіталу”.
Саме такі правила виховують ефективних власників, які починають використовувати свою власність на одержання доходу і використання її в комерційних цілях. Також особливістю капіталізму стало те, що він надав можливість самоорганізації як комерсантам (об’єднання в трасти), так і робітникам (у профспілки). Тобто, з’явилися перші добровільні організації, які надавали можливість об’єднуватись для спільної дії.
У феодальних державах пізніших часів був такий законодавчий орган як феодальний парламент. В нього входили феодали чи/та їх представники. Із розвитком капіталістичних відносин феодальні парламенти стали неефективними, бо не відображали інтереси усіх учасників, якими тепер стали комерсанти, а в подальшому і робітничий клас, який також відстоював свої інтереси. В результаті вимогою часу стало загальне виборче право.
В Україні ситуація із виборчим правом абсолютно не відрізняється від становища майнових прав. Воно також лише задеклароване. Однак реалізувати своє виборче право громадяни України можуть лише як виборці – голосуючи на дільницях.
“Нові українські феодали” консервують виборчу систему і роблять її закритою для “сторонніх” – шляхом встановлення фінансових перешкод навіть у тому, щоб елементарно зареєструватись кандидатом. А чинний закон України “Про політичні партії” взагалі унеможливлює створення політичної партії “з нуля”. Існуюча процедура реєстрації партії практично нездійсненна у межах правового поля.
Тому умовою викорінення феодалізму є також і реформа виборчого права, а саме: зменшення виборчих прохідних бар’єрів, скорочення або ліквідація виборчої застави кандидатів у депутати всіх рад (у тому числі Верховної ради України), суттєве обмеження або ліквідація застави кандидатів на пост Президента України.
У нас зараз є можливість швидко, за лічені роки, реформувати Україну і поставити її на сучасні економічні рейки, які зроблять її справді незалежною та розвиненою державою. Для цього лише необхідно провести реформи в області майнових прав та у виборчій системі. Усе інше запрацює само собою. Головне – переламати феодальну систему, яка в боротьбі за своє існування руйнує саму державу Україна.
