З повістки денної останніх сесій Київради не сходить резонансна тема Біличанського лісу та 147 гектарів посеред цього лісу. На засіданні 18 вересня депутати ледь не нам’яли боки один одному. Почубитися, звісно, було за що.
Йдеться про територію колишнього військового містечка №136, на яких начебто мав бути реалізований суперграндіозний “проект сторіччя” – будівництво так званого інноваційного парку “Біонік хілл”, в порівнянні з яким проект Остапа Бендера “Нью-васюки” видається дитячими пустощами.
Правда, злі язики стверджують, що це будівництво звичайного котеджного містечка, яке назвали “інноваційним парком виключно з метою видурити з бюджету Києва кількасот мільйонів гривень, щоб на дурняк, за рахунок бюджетних коштів провести дорогу та комунікації до цього приватного будівельного майданчика.
Проте тема дійсно унікальна і варта особливої уваги, адже ці 147 га – це найбільша
цілісна ділянка, яку “умикнули” у міста за той час, що при владі була “молода команда” космічного мера.
Згідно рішення Київради від 8 жовтня 2009 року N 362/2431 – 147 гектарів найціннішої землі, посеред Біличанського лісу, ринковою вартістю понад мільярд гривень – були передані у власність сумнівному ЖБК “Житлобудсервіс” (заснованому 3 особами). ЖБК не сплатило жодної копійки до бюджету, ділянку брало начебто для житлового будівництва.
Але, отримавши цю землю, липовий кооператив тут же передумав щось тут будувати і передав землю у статутний фонд фірми відомого олігарха Василя Хмельницького ТОВ “Біонік Ленд” та одразу ж самоліквідувався.
Таким чином, “льогкім двіженієм” депутатських рук, 147 гектарів державної землі, стали власністю фірми Хмельницького, а бюджет Києва недорахувався всього на всього якогось мільярда.
Проте афера на цьому не закінчилась, вона на цьому лише почалась.
Слід зазначити, що землю передали на підставі фіктивних документів, згідно з якими земельна ділянка начебто була вільна, і на ній не було об’єктів нерухомості державної чи комунальної власності. Факт фальсифікації вже встановлений судом, адже насправді на цій території знаходились 8 чотириквартирних будинки державної власності, в яких проживало близько 40 сімей колишніх військовослужбовців і працівників військової частини цього містечка.
Отримавши землю, щасливі власники халявних 147 гектарів тут же взялись виселяти із державних квартир їх мешканців.
Щоправда, відселяти людей намагається не власник земельної ділянки і не забудовник, а якесь ТОВ “Столиця Центробуд”, яке ще в 2009 році добровільно відмовилось від оренди цієї землі і, на даний час, немає до неї жодного стосунку.
ТОВ “Столиця Центробуд” пояснює свої настирні вимоги до мешканців “звільнити приміщення” тим, що у них є якийсь договір з Міністерством оборони ще 2006 року.
Проте, згідно зі статтею 511 Цивільного кодексу України – зобов’язання сторін угоди не створює жодних обов’язків для третіх осіб, які не є сторонами цього договору.
Тому “Столиця Центробуд” може укладати з Міноборони які завгодно договори – хоч про діставання зірок з неба – це не зобов’язує мешканців містечка відселятись зі своїх законних державних квартир.
Але значно цікавішим є те, як “Столиця центробуд” відселяє цих людей.
Згідно з п.2.1.1 “договору” який буквально нав’язується людям, “Столиця Центробуд” купує квартири не людям і навіть не у власність держави, а собі у власність.
А на яких же правах туди поселяться мешканці, яких відселяють? А ні на яких!
Згідно з п.2.1.2 договору, Товариство видає мешканцям ордери на поселення до гуртожитку. Тобто, людей, які в свій час законно отримали житло, зареєстровані в ньому і мають безстрокове право постійного проживання у будинках державного житлового фонду відселяють у квартири, які є чужою приватною власністю – на підставі ордера на поселення до гуртожитку (який на приватні квартири не видається).
Що буде з людьми далі прописано у найцікавішому п.4.13 договору, що нав’язується людям. Згідно з ним, “Обсяг зобов’язань Товариства, встановлених цим Договором обмежується обов’язком забезпечити можливість переселення Особи/Осіб до Квартири без взяття на себе зобов’язань щодо забезпечення проживання після передачі у власність іншим особам”!
Тобто, ТОВ “Столиця Центробуд” прямо пише – що після того, як ми продамо квартиру у власність іншим особам, а інші особи (як законні власники) викинуть вас на вулицю – “ми вам нічого більш не винні”.
Житло, у колишньому військовому містечку, в якому люди проживали раніше, на той час уже буде зруйноване (як вже зруйнували 2 будинки), тобто людям повертатись буде нікуди – і привіт новим бомжам!
І до власника ділянки та до забудовника люди не зможуть позиватись, бо вони з людьми ніяких договорів про відселення не укладають. А “Столиці Центробуд” на той час уже взагалі може і не бути – так що і судитись буде ні з ким.
За цією “схемою” шахраям вдалось відселити 23 сім’ї. Але частина мешканців, вчасно второпавши, що їх відселяють у бомжі, вперлась руками і ногами від цього щастя (в бомжі не хочеться) і задля захисту своїх житлових прав, подала позов до суду про скасування вищевказаного рішення Київради.
Дякуючи значній підтримці з боку громадськості міста та представників низки політичних сил, що привернуло велику увагу до процесу з боку ЗМІ 4 вересня суд частково задовольнив позов і визнав, що землю під об’єктами державної власності (жилими будинками) “умикнули” таки незаконно.
Сам процес був вельми цікавий. У той час як мешканці-позивачі, представники громадськості і депутат Київради Юрій Левченко, який залучився до участі у справі в якості третьої особи на стороні мешканців, вимагали повернути землю у власність Києва, представник Київради в суді “рвав тільняшку” – не замай і вимагав залишити землю у власності Василя Хмельницького.
Хоча, перед цим громада довго вмовляла і мера Віталія Кличка, і секретаря Київради Олексія Резнікова визнати позов і таким чином дати можливість повернути землю у власність міста.
Повернення землі дало б можливість і ці 147 га включити у склад національного парку “Біличанський ліс” (це ідеальний варіант). Або, якщо вже в країні така критична ситуація із фінансами, то продаж цих 147 га з аукціону дозволив би поповнити бюджет Києва, як мінімум на один мільярд гривень. Це дозволило б профінансувати безліч важливих міських програм – наприклад, доплати медикам чи вчителям, або компенсувати різницю у тарифах, щоб не так їх сильно піднімати.
Але як люди не просили і Кличка, і Резнікова трошки нагнутись і підняти мільярд, “що валяється”, та просто покласти його у бюджет міста, наші незламні борці за інтереси приватних кишень олігархів, не піддались на вмовляння.
Можливо, така “принципова” позиція Кличка і Резнікова обумовлена тим, що девелопером цієї забудови є фірма першого заступника Кличка пана Ігоря Ніконова (К.А.Н. Девелопмент).
Як би то не було, але фракція “УДАРу” в Київраді стала груддю на захист інтересів панів Хмельницького і Ніконова.
Перехопивши у депутата Опадчого ініціативу по створенню тимчасової контрольної комісії Київради з питань “Біонік хілл”, депутат від “УДАРу” Черніков со товаріщі – не допустили включення до складу контрольної комісії депутатів від опозиції Левченка і Луценка.
А депутат від того ж “УДАРу” Державін взагалі опустився до відвертих наклепів на Левченка, звинувативши останнього у тому, що він у суді був на стороні Коцюбинської селищної ради. Хоча відеозапис судового засідання і виступу Левченка підтверджує зовсім інше.
Захист інтересів Хмельницького і Ніконова з допомогою наклепів, зрозуміло, обурив Левченка і адвоката олігархів – депутата Державіна від “роз’яснювальної роботи” з боку Свободівця врятували лише габаритні колеги по фракції.
Відтак, боротьба за мільярд гривень і те, де він в врешті-решт опиниться – у бюджеті міста, чи все ж залишиться у кишенях олігархів – продовжується.
На жаль, Київрадівська більшість, вся “УДАРна” рать, встала на захист… – ні не міста – а кількох приватних кишень.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
