З року в рік в Україні не просто статистично фіксується, а періодично, навіть високопосадовцями, визнається масове, грубе, злочинне і хронічне порушення конституційного права на вчасну оплату праці, на достатній рівень життя і здійснення замаху на життя як працівника, так і членів його сім’ї через відсутність засобів для існування.
Влада визнає, навіть видає укази та приймає рішення РНБО, але ніхто їх не виконує і зарплатні борги продовжують “душити” сотні тисяч працівників.
Коли зарплатні протести набувають національного масштабу чи міжнародного скандалу, влада робить “героїчний” крок – і якусь частину боргу повертає. Але робить це на фоні зростання нової зарплатної заборгованості.
На 1 березня 2021 року, за даними Держстату, в офіційному секторі економіки сума заборгованості з виплати зарплати становила 3 млрд 213 млн 9 тис. гривень, що складає 108,1% порівняно з 1 лютого 2021 року та 123,1% – в порівнянні з 1 січня цього року.
Зокрема зарплатні борги столичних роботодавців на 1 березня складають 437 мільйони 957 тис. гривень і становлять проти 1 лютого на 100,8%, проти 1 січня – аж 144,1%.
Наскільки достовірною є ця інформація – говорять дані Незалежної профспілки гірників України (НПГУ). В НПГУ стверджують, що березнева заборгованість гірникам державних шахт досягла 1,7 мільярди гривень. В той час, як за інформацією Держстату, всі підприємства добувної промисловість і розроблення кар’єрів мають зарплатних боргів лишень 0,5 мільярди гривень (хоча і констатують, що на підприємствах цього виду економічної діяльності за два попередніх місяці зарплатні борги зросли на 61%).
Водночас з зарплатною накопичується заборгованість із сплати єдиного соціального внеску (ЄСВ). Якщо на початок 2020 року заборгованість зі сплати ЄСВ становила 18,5 млрд гривень, то на 1 січня 2021 року ця заборгованість, за даними Державної податкової служби, зросла до 20,7 млрд гривень (в середньому ці борги збільшувалися щомісячно на 180 млн гривень).
Через невиплачену зарплату бюджет не отримує податок на доходи фізосіб (ПДФО) та військовий збір, а це на сьогодні принаймні 626 млн гривень.
Окрім того, штучно занижена зарплата в Україні (та ще й з такою затримкою виплат) є суттєвим чинником колосальних боргів за спожиті комунальні послуги, які в березні перевищили позначку у 81 млрд гривень.
Заборгована зарплата – це заморожена інвестиція, звуження платоспроможного споживчого попиту, а відтак – втрати виробників від нереалізованих на цю суму товарів і послуг. Що, в свою чергу, стає наслідком неотримання бюджетами податку на додану вартість (ПДВ), акцизу, податку з прибутку, які сплачуються кінцевим покупцем.
Саме проблеми з надходженнями до бюджетів, а лише потім виконання конституційної вимоги вчасної оплати праці, стали причиною “активізації” влади у пошуку рішень погашення зарплатних боргів.
Ось тут від Мінекономіки і пролунали обіцянки створити гарантійну установу з виплати заборгованої зарплати (джерелом наповнення якої мають стати внески роботодавців в розмірі 0,2-0,5% від фонду оплати праці). Однак розуміючи, що бізнес блокуватиме це рішення (йому успішно вдавалося це робити, принаймні, останні 20 років), від урядовців пролунала “паралельна” ідея “дозволити індивідуальні трудові страйки” працівників, яким затримують виплату заробленого. І перша, і друга ідеї є геть не новими.
Гарантійні установи з виплати заборгованої зарплати існують в багатьох країнах світу і, зокрема, в більшості країн ЄС. Що важливо – це не просто примха національного законодавства, а вимога Міжнародної організації праці, що викладена у 173-й Конвенції “Про захист вимог працівника у випадку неплатоспроможності роботодавця”, яка Україною ратифікована із заявою законом N2996-IV (2996-15) від 19.10.2005 року. З метою повноцінного використання цієї конвенції у Верховній Раді ще в квітні минулого року зареєстровано законопроект №3332 “Про внесення змін до Закону України “Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці № 173 1992 року про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця“, який пройшов всі попередні процедури, але так і не внесений на голосування.
Стосовно урядової “новели” – передбачити в Кодексі законів про працю (КЗпроП) “нове право” працівника не виконувати виробничі завдання роботодавця (не виходити на роботу) у разі затримки виплати зарплати понад 15 днів і фіксувати призупинення роботи, як простій з вини роботодавця з відповідною оплатою такого простою. Така норма давно існує в російському Трудовому кодексі, але наскільки вона “легітимна”?
По-перше, чому таке право наступає після затримки зарплати саме на 15 днів? Чи не є це прихованою формою “легалізації” права роботодавця регулярно затримувати виплату зарплат на 14 днів і примусом працівника в ці дні покірно працювати безкоштовно? Або чи не є це специфічною формою спонукання працівника взяти відповідальність на себе, якщо продовжуєш працювати після 15 днів затримки – тоді заборгована зарплата тобою “амністується” і всі біди, що можуть статися на виробництві чи в побуті через “пустий шлунок”, чи через неспроможність оплатити фінансові й комунальні зобов’язання, то вже лишень зона відповідальності працівника?
Власне ця “благая цель” є провокативною, бо вже існуючим обов’язком роботодавця за ст. 115 КЗпроП та ст. 24 закону “Про оплату праці” є виплата зарплати не пізніше 7-го числа місяця, що настає за місяцем нарахування. Більш того, відповідно абз. 3 ст. 113 КЗпроП, ст. 6 закону України “Про охорону праці”, працівник має право “відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля”. А голодний працівник і є тою небезпекою (загальмована реакція чи надмірне збудження, втрата свідомості тощо) для свого життя і оточуючих його людей. При цьому роботодавець має сплатити працівнику за такий вимушений простій середню заробітну плату.
Чи є інші варіанти розв’язання проблеми заборгованості із заробітних плат?
Суттєво мотивувати платити вчасно зарплату могло б прийняття законопроекту №2650 “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України (щодо посилення захисту конституційного права на вчасну оплату праці)”. За цим проектом працівник, якому затримали зарплату, мав би отримати належну економічну компенсацію за кожен день такої затримки. Однак профільний комітет ВР фактично саботував розгляд парламентом цього законопроекту, який наразі знятий з розгляду, чи будь-яких альтернативних законопроектів, через що в порядку дня і поточної сесії ВР відсутні питання захисту конституційного права працівників на вчасну оплату праці.
Безперечно, мають бути посилені санкції до порушників конституційного права на вчасну оплату праці чи, принаймні, відновлена (актуалізована) їх вага та припинена практика “амністій” порушникам. Такі правки передбачені в законопроекті №4589 “Про внесення змін до статті 175 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат”. Наразі цей законопроект також поки не включено до порядку денної поточної сесії ВР.
Вкрай важливо не забувати, що “в парі” з зарплатними боргами йдуть борги із сплати ЄСВ. Саме через несплату роботодавцем ЄСВ страждають працівники, бо їм в цей період не оплачуються лікарняні, неналежно нараховуються пенсійні виплати тощо. Цю ситуацію суттєво ускладнюють пені і штрафи, що нараховуються боржникам із сплати ЄСВ, і нерідко ці фінансові санкції стають більшими, ніж борг зі сплати самого внеску.
Варіантом вирішення цієї майже патової ситуації могло стати прийняття законопроекту №2724 “Про внесення змін до розділу VIІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” щодо реструктуризації заборгованості із сплати платежів з єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування”. Проте “монобільшість” парламенту не зважає на цю проблему і не включає цей законопроект до порядку денного пленарних засідань.
Виходить, що і “нова” влада подекуди говорить про ганебне явище зарплатних боргів і його неприпустимість, АЛЕ НІЧОГО КОНКРЕТНОГО НЕ РОБИТЬ для виконання свого конституційного обов’язку із забезпечення фундаментального права працівника вчасно отримувати зароблене.
Читайте: 2021 – рік стратегій чи стратегічний рік?
Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносин
