Повернімося думками на кілька років назад, коли в Україні ще правив режим Януковича, а “триголова” (як у ті часи дотепно назвали основних лідерів Кличка, Яценюка й Тягнибока) політична опозиція ще тільки нарізно готувалася до майбутніх президентських виборів. Тоді мало хто міг припустити, що український народ прожене Януковича й очільника держави доведеться обирати вже 25 травня 2014 року. Того ж дня столиця України мала визначитися з міським головою. Усе стало з ніг на голову, і Віталій Кличко, легенда світового боксу, що в сорок із лишком років вирішив зав’язати зі спортом і присвятити себе великій політиці, відмовився від президентської посади, на яку реально претендував під час Євромайдану.
Відмовився він, щоправда, не просто за так, а злившись у політичному екстазі з Петром Порошенком. Порошенко, перетягнувши кличківський електорат, став Президентом, а Кличко досягнув своєї давньої мети – став мером Києва. На той час зробити це було нескладно: природна харизма, брак реальних кандидатів, підтримка найрейтинговішого натоді кандидата в Президенти й багато піару – ось це стало ключем до перемоги на місцевому рівні.
Минуло три роки. І що ж ми бачимо? А те, що Віталій Кличко на посаді міського голови Києва себе повністю дискредитував, організувавши війну з малим і середнім бізнесом, очоливши розбазарювання столичної землі, допустивши жахливий стан інфраструктурних об’єктів. Зрештою, зробивши все, щоб Київ потрапив в останню десятку рейтингу світових столиць за якістю життя, випередивши тільки столиці деяких африканських держав.
Мабуть, на цьому тверезодумний політик поставив би у своїй діяльності крапку. Але Віталій Володимирович амбіцій на високий кабінет на Банковій аж ніяк не полишив. Ба більше, з Адміністрації Президента у вуха Кличку нашіптують, що саме він може стати наступником Порошенка. І вуха Кличка цим нашіптуванням вірять.
На жаль, така наша реальність: ми звикли, що зазвичай кандидатами на найвищі державні посади стають найкращі серед найгірших. І це зовсім не через те, що в Україні немає амбітних та успішних людей. Взяти хоча би львівського мера Андрія Садового! Саме за його каденції Львів перетворився на справжню культурну, туристичну й навіть ІТ-столицю України, а сам Садовий здобув довіру й повагу не тільки у львів’ян. Попри всі озвучені заперечення, про його бажання стати Президентом не раз писали ЗМІ. Потужним кроком до реалізації своїх задумів було створення партії “Самопоміч”, що, опираючись винятково на ім’я й харизму свого очільника, пройшла в Парламент із третім результатом.
Але зовсім не пана Садового на Банковій хотіли би бачити у своїй команді. Навпаки, відчувши небезпечну конкуренцію, Петро Порошенко скористався важелями впливу й фактично залишив Львів сам на сам зі штучно створеною сміттєвою проблемою, бажаючи тим самим опустити Андрія Садового на щаблях політичних еліт.
Висновок
То яка ж політична доля в цьому разі може чекати Віталія Кличка? Чи не стане мерська робота фіналом його випадкової політичної кар’єри? Ризикнемо припустити: якщо він і претендуватиме на вищі державні посади, то хіба в ролі розмінної монети в політичних іграх владної верхівки. І хоч кажуть, що минулого не вернеш, та цього разу все можливо. Бо саме до цього нас підводять: сильних представників політичних еліт прибирають, слабких – просувають на перші місця, а зрештою всіх нас ставлять у ситуацію, коли й вибирати нема з кого. І знову до влади приходять ті самі.
Андрій Карпенко, лідер Об’єднання “Сила Громад”
Читайте: Почему Киев остановился в развитии? или Бюджет-2017: куда тратим деньги?
