Звісно, повноваження районних рад де-юре існують, серед яких:
– забезпечення організації роботи ради;
– затвердження районного бюджету, звітів про його виконання;
– затвердження програм розвитку;
– управління майном спільної власності, територіальних громад районна (до передачі територіальним громадам).
Другий аспект роботи — це питання фінансування, що, на жаль, гостро постало в роботі районних рад. Згідно із статтею 64 Бюджетного кодексу України в контексті прибутку від комунальної власності та від здачі її в оренду, то на прикладі Фастівського району можу сказати, що це — “авгієві стайні” і треба мати значний ресурс і сили, щоб їх почистити. Для того щоб зробити з них об’єкти прибутку, необхідно вкласти кошти, і як з’ясувалося, немалі. Тому це — аж занадто сумнівне надходження до бюджету. 14 стаття Бюджетного кодексу України, яка декларує, що можна розпоряджатися вільними залишками районних бюджетів у порядку, визначеному цією статтею.
Разом з тим, не кожен район отримав у спадок хоч якісь кошти, більшість зовсім не мали жодних фінансових ресурсів. Фастівський район в цьому сенсі став одним з тих, якому було над чим думати під час вирішення, куди раціонально направити ці “залишки”. Кожна ОТГ пропонувала своє бачення розподілення коштів.
Статті 93 та 101 Бюджетного Кодексу України доповнюють картину надходжень за рахунок субвенцій, дотацій з обласного чи державного бюджетів. Звісно, законодавство не забороняє районній ланці просити кошти і в місцевих громад, але кому потрібне це навантаження, не зрозуміло.
Якщо проаналізувати всі ці “фінансові джерела”, то з’явиться питання, як політично вижити та реалізувати свій обов’язок перед громадою. Усі ці питання неодноразово підіймалися на засіданнях УАРОР (Асоціація районних та обласних рад), куди на початку з ентузіазмом, а потім по інерції, з’їзджалися голови та представники всіх районних рад України. Адже цей комунікативний майданчик вважався потрібним для реалізації реформи місцевого самоврядування та формування спільної конструктивної позиції у взаємодії з органами законодавчої та виконавчої влади.
Та згодом думка змінилася. Станом на сьогодні, питання є актуальним і відкритим. Жвава дискусія, що робити з районними радами точиться кожного дня. Слова “районні виконкоми”, “районна ланка”, “префекти” лунають щоразу, коли обговорюється модель адміністративного устрою. І це зрозуміло! Але поки це все вирішується, депутат має працювати. Єдине, що заважає, — це відсутність повноважень. Бо коли нема повноважень у депутата, він нічим, по суті, не відрізняється від громадського діяча.
Завдання громадських лідерів – формувати громадську думку, звертати увагу на ті чи інші питання, критикувати, аналізувати роботу влади. Завдання ж депутатів – принципово інше. Він має впроваджувати та реалізовувати владні рішення. Так, депутатські звернення та запити важливі, але не основні і далеко не єдині повноваження депутата.
Відтак, депутат, який діє як класичний представник громадської організації, насправді шкодить громаді. Це відбувається через те, що кожен повинен займатися своєю роботою: громадськість має привертати увагу, а депутати шукати і ухвалювати потрібні громадські рішення. Маю надію, що все ж таки районні депутати знов стануть активними суб’єктами нормотворчої діяльності, зможуть активно впливати на вирішення питань громади, а не будуть “громадськими діячами” для отримання публічної інформації, направлення звернень, заяв, скарг та оскарження дій службовців. Ці питання набувають особливої ваги з урахуванням процесів децентралізації та розширення повноважень територіальних громад і прав місцевих рад. Шкода лише, що робота депутатів районних рад залишилася поза увагою законодавця та не отримала належного визнання і повноважень.
Дмитро Ільющенко, депутат Фастівської районної ради Київської області, юрист
