Питання “Їхати чи не їхати у відпустку в умовах війни?” мучило мене майже місяць. Наскільки це морально? Дорого? Важко?
Аргумент, що три місяці під бомбами дають право на тиждень спокою, переважив. А тут ще пропозиція від авіаперевізника про переліт за 3 євро з Кракова до Праги.
Швидко вирішили, що звідти їдемо до Карлових Вар. Розуміли, що загальний маршрут буде складний. Але найближчим часом по-іншому не буде. То вирушили. “Київ-Львів” – поїзд. “Львів-Краків” – автобус. Ночівля у Кракові. Потім таксі до аеропорту. Переліт “Краків-Прага”. І звідти автобус “Прага-Карлові Вари”.
У Львові підстрахувалися квартирою друзів. Мали приємний гастротур містом. Навіть випадково побачили як преса фанатіла на площі Ратуші від переможця Євробачення. Та найцікавіше було попереду.
Автобус запізнився без пояснень. За півтори години доїхали у Шегині. І почалося Велике Очікування.
Сам пункт дуже примітивний. Дякувати волонтерам, які розгорнули намети допомоги, є безплатні гарячі напої, випічка, туалети, місця для зарядок телефонів, меддопомога. Наш автобус, до речі, напівпорожній, чомусь, пропускав всі інші. З пасажирами ніхто не спілкувався й ні на які запитання не відповідав.
Так само, як і на митниці, коли з’ясувалося, що серед пасажирів, людина, яка не має права виїзду з країни. В нас “горіли” проплачений готель та переліт. Спроба дізнатися у водіїв (на яких у цей момент складали протокол за порушення правил) коли приблизно будемо на місці натикалася на глуху стіну та гучне невдоволення пасажирів. У відповідь на мій спіч про самоповагу до себе, як до громадян та клієнтів, жінки різного віку вимагали від мене : “Не нервувати водіїв”, “Терпіти”, “Співчувати порушнику” тощо. Лякали тим, що з таким підходом “Європа вас не прийме”. Замовкли лише після того, як повідомила їм, що, на відміну від більшості, не їду за легким життям й за тиждень повертаюся знову у війну. А коли вже на польському боці виключно наш автобус загнали на додатковий огляд, голосно співчувати бідолашкам-драйверам перестали всі.
Шість додаткових годин на кордоні дозволили нам зрозуміти, що наш готель та авіабілети згоріли невідворотно; що кінцева точка маршруту нашого автобуса …. Карлові Вари. Склавши “2+2” “переконали” водіїв доправити нас туди “за красиві очі”. По часу ми навіть виграли 1 годину.
Сам відпочинок не міг не вдатися. Без обстрілів та нескінченних розмов про війну.
Ми почали спати вночі та не реагувати вороже на російську мову. А там це – майже друга місцева.
Із задоволенням підслуховували розмови молодих рашистських мамів, які скаржилися одна одній, що цього року їм складно буде відпочити в Європі.
Зі ще більшим задоволенням скрізь щебетали українською. Голосно співали у басейні про “батька-Бендеру” та “червону калину”. Той порожнів миттєво.
З гордістю вигулювали футболки “Україна”.
Було трохи дивно спостерігати, як наша землячка, що вже 7 років заміжня у Німеччині, і чий син наразі воює в Україні, мило спілкується з нашими ворогами. Як ті, інші, спокійно ходять, п’ють водичку, лікуються, сміються, будують плани… Та коли ми трохи оббулися на новому місці, дізналися: готелі, що належать росіянам – порожні та банкрутують; що закрилися майже всі екскурсійні агенції; так само, як і брендові бутіки, і ресторани та ще багато чого.
І міцніла, ще раніше сформована впевненість, що правда є лише одна, і добро завжди перемагає зло.
Додому поверталися тим самим автобусом з тим самим екіпажем. На кожній зупинці людей більшало. Жінки, чоловіки, маленькі діти. Стомлені закордонним життям люди повертаються додому. Рахують кожну мить, що відділяє їх від дому. Перейнявши трохи громадських прав й свобод, не соромляться вимагати поваги до себе та своїх потреб. І диво: ті без заперечень все виконували.
Алей на цей раз ми не уникли фінансових втрат. Попри всі запевнення, автобус прийшов до Львова через 13 хвилин після того, як відправився наш поїзд на Київ. І знову на нас чекало смачне місто та шопінг. Відключившись у потягу майже одразу, ми вранці навіть не зрозуміли, що прибуваємо із годинним запізненням. Все це вже не мало ніякого значення.
Йшов дощ. Вмиване місто всміхалося нас скрізь ці “сльози”. Ми були вдома. І куди б ми не їхали, знаємо, що будемо тут завжди.
