За радянських часів було дві головних тези щодо якості життя населення:
– треба перетерпіти скруту, бо слід “всьо до основанія, а затєм…”, коли побудуємо комунізм – буде всім щастя;
– негаразди в якості тодішнього життя і малої швидкості наближення “світлого комуністичного майбутнього” пов’язані з “родімими п’ятнами царизму”, а також загрозами від американського імперіалізму.
Всі, хто не розумів комуністичного щастя, визначалися ворогами народу, і їх і їхні сім’ї чекала сумна доля.
З початком проголошення Незалежності “ново-старі політичні еліти” переконували українських громадян, що нам слід “до основанія” зруйнувати соціалістичну економіку, розпродати всі державні підприємства і все віддати в руки “всесильного вільного ринку”, а поки просто потерпіть. Всі ці трансформації оголошуються реформами, а хто в них сумнівався були “совком”, демагогами і популістами, яким окрім дешевої ковбаси і якісного морозива нічого не треба.
В якості знеболюючого населенню пропонувались солодкі слова “ваучер”, “роздержавлення-приватизація”, “від колгоспного до власного”, “розпаювання”, “акціонування”, “оптимізація”. Тобто будівництво світлого, але вже капіталістичного майбутнього.
Щоб не було сумніву, що щастя обов’язково буде, у 1996 році було прийнято Конституція, за якою Україна визначається як соціальна Держава, де найвищою цінністю є Людина (жоден Президент, як гарант Конституції, жодного разу не прозвітував про забезпечення конституційних прав).
В цей же час відбувалися два протилежних, але нерозривних процеси – заробітна плата почала катастрофічно знецінюватись, а окремі індивідууми фантастично збагачуватися.
До процесу жахливого розшарування додалися: одномоментне багатократне знецінення заощаджень в головному банку країни “Ощадбанку”; масове (здебільшого штучне) банкрутство нових банків з усіма вкладами українців; тотальне обдурювання при скупці у збіднілих працівників їх ваучерів(частини держвласності); майже тотальна багатомісячна заборгованість із заробітних плат.
В цей час мільйони втрачали останнє і ставали злиднями, а “еліти” офіційно ставали мільйонерами-мільярдерами. Історія знає їх майже всіх по прізвищам. Але майже ніхто з них не сидить в тюрмі, ні в кого за ці шахрайства не конфісковано майно, обкраденим громадянам вкрадене шахраями не повернено (якщо на рахувати “Юліну тисячу”).
Але історія закарбувала, що через таку “бізнес-політику” держава втратила майна на сотні мільярдів доларів, а пересічних українців “опустили нижче плінтуса”.
В 1999-2000 роках середня МІСЯЧНА зарплата українців складала менше 43 доларів, а заборгованість із заробітної плати складала 6,5 млрд гривень,
“Кожному працівнику, якому заборговано заробітну плату, не виплачено в середньому 676 гривень. Групування працівників, які вчасно не отримали заробітну плату, за терміном заборгованості свідчить, що 40% з них не виплачено повністю або частково заробітну плату за ПІВРОКУ і більше”, – констатує за підсумками 1999 року офіційна статистика.
Про динаміку зміни реальної заробітної плати КВ писала в статті “Зарплата так і не дотянула до рівня 2008 року”.
Протягом наступних років різними темпами відбувалось певне підвищення зарплат. Інколи ми навіть наздогняли Молдову, але мали найнижчу зарплату серед країн-сусідів і залишалися найбіднішою країною Європи.
Найгіршим в цій ситуації було використання генерування бідності серед працюючих, як офіційну політику “залучення інвестицій” та “становлення вітчизняного бізнесу”. Про це КВ в статті “Зарплатна доктрина змінюється!” та в дописі “Бідність – це головний терорист”
Війна поставила нас перед вибором – ще швидше падати в прірву злиденності чи кардинально міняти соціально-економічний курс.
Реальною ідеологічною революцією став виступ Президента України Володимира Зеленського у Верховній Раді, в якій вперше визнав – українське суспільство потребує нової системи, нових правил і нових можливостей, адже “на жаль, дуже довго державні інституції в Україні та представники держави ставилися до наших людей та до життя в Україні загалом жорстоко, зневажливо та хижацьки, якщо чесно. І як погана мачуха чи як у сиротинці, із якого хочеться втекти..”.
Україна перемоги буде країною, гідною своїх героїв!
“Як Конституція закладає основи, ми потребуємо Доктрини для нашої держави. Ясної, не розмитої, сміливої Доктрини. Для України, яка йде до перемоги. Та для України-переможниці. Ця Доктрина має відповідати на всі фундаментальні питання про Україну та наше майбутнє – і нам самим, і нашим сусідам, і кожному в світі”, – сказав глава держави.
Як гарант Конституції, Президент запропонував до початку загальнонаціональної дискусії про Українську доктрину пʼять основних орієнтирів:
Перше – філософія нашої перемоги.
Друге – глобальність української безпеки.
Третє – політика героїв.
Четверте – політика справедливості.
Пʼяте – трансформація за 10 років (нова зовнішня політика, економіка, відносини між державою і суспільством, розвиток територій, освіта та наука, культура, рівень безпеки та свободи в Україні).
“Це – напрями, які можуть бути розкриті тими чи іншими конкретними пунктами, які нація визначить як важливі”, – заначив Президент.
За підсумками дискусій у Верховній Раді, у громадах, у ЗМІ, на освітніх, громадських та бізнесових майданчиках України буде розроблено текст Української доктрини та затверджено на засіданні Ради національної безпеки та оборони України.
Ймовірно найбільш революційним в цій промові є визнання хибності понад тридцятилітньої політики дешевої робочої сили. Це визнання є фактичним вироком:
– для усіх законотворців, що свідомо щорічно порушували Конституцію при прийнятті законів із штучно заниженими розмірами соціальних стандартів і гарантій і передусім- розміру прожиткового мінімуму та величини мінімальної зарплати;
– для роботодавців, які платили неконституційну злиденну зарплату, а особливо ті, що місяцями затримували виплату заробленого;
– для профспілок, які гралися в соціальний діалог і укладали завідомо неконституційні колективні договори та угоди, де “домовлялися” про базові тарифи оплати праці в рази менше, ніж вимагає Конституція та торгувалися щодо безкінечної зарплатної заборгованості;
– для урядовців, які роками відносилися до оплати праці найманих працівників за цинічним залишковим принципом і жодного року так і не спромоглися сформулювати хоча б етапність досягнення конституційних рівнів мінімальної зарплати та тарифу першого розряду в бюджетній сфері.
Логічно притягнути всіх керівників цих інституцій до кримінальної відповідальності. Або принаймні, публічного осудження. Чи може ці горе-керовники проявлять акт громадянської свідомості і покаються?
Ймовірно, що через зазначене, Президент демонстративно доручив розробку Української доктрини не народним депутатам у Верховній Раді, не численним міністрам і прем’єр-міністру, а саме Раді національної безпеки та оборони. Виходить, Президент фактично визнав нездатність і нелегітимність теперішнього складу ВР та Кабміну?
Ймовірно, саме тому ми спостерігаємо відкритий і прихований саботаж з боку парламентського керівництва і численних державних інституцій, які у визначені терміни подали до змісту Доктрини здебільшого несистемні і пустопорожні пропозиції. Також має місце відвертий лобізм напівприватних інтересів.
Наприклад, “багаторічна робота” комітету ВР з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів над програмами забезпечення конституційних прав та наближення нашого соціально-трудового законодавства до європейського, має, м’яко кажучи, дуже куцо-дріб’язковий такий вигляд.
Шокує, що зі 115 інституцій, які фінансуються з держбюджету, тільки 71 щось надала РНБО, а понад 40не поспішають надати навіть відписку. Днями на це поскаржився секретар РНБО Олексій Данилов.
То ж чекаємо на голосні кадрові зміни і активне формування яскравої Української доктрини, де політика дешевої робочої сили буде не просто викреслена з історії України, а Гідна праця Гідних людей стане прикладом для Європи!
Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносин
