Запитання перше. Медична реформа від Супрун.
Весною 2016 року, ще до вашого призначення в.о. міністра МОЗ я вивчав проекти змін до законів, щодо медичної реформи. Їх було три, два з них – досить пристойні і їх авторами були різні депутати профільного комітету ВР. Ці проекти дуже довго товклися в комітеті, але в зал не виносилися виходячи з відсутності політичної волі для їх прийняття.
Можу сказати, що в них було практично все, що нині асоціюється з “медичною реформою”. І автономізація закладів охорони здоров’я, і “гроші за пацієнтом”. Можу сказати, що необхідність внесення подібних змін у законодавство розуміли практично всі члени комітету, фахівці і лікарі. Повторюю, питання було лише у відсутності політичної волі для її реалізації.
Після Вашого призначення в.о. міністра Кабінет Міністрів вніс в профільний комітет ще один варіант закону, який відрізнявся від попередніх лише одним, але принциповим пунктом. Це створення Національної служби здоров’я України, яка, згідно з цим проектом бере на себе реалізацію державної політики у сфері державних гарантій медичного обслуговування населення, а де-факто – одноосібно розпоряджається колосальними коштами платників податків. У 2020 році мова буде йти про мільярди доларів США.
Практично всі фахівці в один голос заявили, що створення подібного монстра несе в собі величезні корупційні ризики, а багато хто вважав, що за ідеєю створення подібної структури стоїть Сергій Березенко, депутат профільного комітету того скликання і одна з осіб, найбільш наближена до тодішнього президента.
Мабуть тому, незважаючи на категоричне неприйняття більшістю членів комітету і фахівців саме цього проекту, він все ж таки був винесений у залу ВР і пройшов.
Виходячи з цього формулюю перше питання: чи правильно я розумію, що “медична реформа саме від Супрун” – є створення Національної служби здоров’я України?
Запитання друге. НСЗУ.
Те, що нині створюється у рамках “медичної реформи від Супрун”, це далеко не велосипед. Вперше механізм державних фінансових гарантій у сфері охорони здоров’я був розроблений… Отто фон Бісмарком. Так-так, тим самим міністром-президентом Пруссії, а потім – рейхсканцлером Германської імперії. На той час це було революційним. Держава вперше гарантувала лікарям оплату за лікування будь-якого громадянина її країни.
Згодом ця система була введена у Великій Британії, де працює і донині. Але є декілька але…
Німеччина вже багато років назад відмовилась від бісмарковської системи прямого державного гарантування і перейшла на іншу модель – держава гарантує перелік безоплатної медичної допомоги, але делегує це право страховим компаніям. Щодо системи охорони здоров’я у Великій Британії, то…
Повторюю слова одного з знавців різних систем охорони здоров’я у світі (вибачте, не можу зараз згадати його прізвище): “Громадяни всіх без винятку країн світу вважають, що їх система охорони здоров’я є поганою”. Так ось. Громадяни Великої Британії вважають, що їх система охорони здоров’я є дуже поганою. Це емоції. А ось – факт. У Великій Британії менше половини пацієнтів доживають до запланованої бюджетної операції. І це при англійських можливостях, щодо бюджетного фінансування. Фактично, альтернатива проста. Якщо тобі потрібна операція – шукай гроші на платну, або розраховуй на те, що залишишся живим, поки підійде твоя черга.
Тепер можу сформувати друге питання: чому при абсолютно різних механізмах організації роботи системи охорони здоров’я в Україні було реалізовано чи не найгіршу? Чи не для того, щоб створити НСЗУ, на який можна витягнути десятки мільярдів бюджетних коштів під крики про “медичну реформу”?
Запитання третє. В.о. міністра МОЗ і страхова медицина.
Зрозуміло, що створення НСЗУ ніяким чином не допомагає розвитку страхової медицини. Але читати від державного службовця вашого рівня, що розвиток страхової медицини веде до “олігархізації медичної сфери” – вибачте, це якийсь сюр.
Абсолютна більшість розвинутих країн світу в той чи інший спосіб розвивають саме страхову медицину. Скандальний проект Обами, де теж були державні гарантії, і який був відмінений Трампом, працював саме через страхові компанії. І відмінили його не тому, що він був поганий, а тому, що більшість американців вирішили, що їх лікування – їх власна справа. Хочеш лікуватися – сам купуй страховку чи плати кешем, але платники податків не повинні платити за тих, кому страховка не по карману.
Чому ж все-таки страхові компанії? Причина банальна – гроші. Пацієнту, за якого платить держава чи НСЗУ, абсолютно все одно скільки буде коштувати його лікування. Клініка зацікавлена отримати від нього як найбільше. НСЗУ – далеко, вона просто не в змозі проконтролювати кожний випадок медичного втручання. Що отримуємо? Фактичну безконтрольність з боку деяких “бізнесменів” від медицини. Я про те, що в рахунку, який буде виставлятися на державу (в даному випадку НСЗУ), буде море дописок. Не дивлячись ні на які протоколи, які нині розробляються, точніше, перекладаються з англійської НСЗУ.
А як такий варіант, як дописки пацієнтів – “мертві душі”? Чи може якась клініка дописати з десяток чи декілька сотень на рік пацієнтів, яким було діагностовано, наприклад, запалення легенів і яких ця клініка ніби вилікувала? Відповідь очевидна – дуже легко, не дивлячись на систему контролю від НСЗУ.
Тому розумні держави використовують страхові компанії, говорячи їм: шановні страховики, боріться за пацієнтів, отримуйте за кожен договір з ними кошти з бюджету але гарантуйте, що лікування кожного з них буде оптимальним. А якщо лікарі щось зробили не так – звертайтеся до суду і відбивайте свої збитки. Це – сенс страхової медицини. Це те, заради чого практично всі країни, де є державні гарантії охорони здоров’я, передовіряють це право приватним страховим компаніям.
Тепер можна сформулювати третє питання до пані Супрун. В Україні сотні страхових компаній, які працюють за вітчизняним законодавством і платять податки в державний бюджет. Невже пані Супрун дійсно вважає, що конкуренція між страховими компаніями за пацієнтів призведе до “олігархізації медичної галузі?” Не думаю. Пані Уляна при моїй зустрічі з нею справила враження дуже розумної і, головне, цілком адекватної людини.
Тоді може питання в якійсь особистій зацікавленості пані Уляни в розвитку єдиного медичного страховика – державного?
Запитання четверте. Коли стане зрозумілим, скільки буде коштувати операція по видаленню апендициту?
З самого початку медичної реформи, а це 2017 рік, я задаю це питання і у блогах, і у своєму ФБ, і при приватних бесідах. І знаєте, що головне. Ще ні разу не отримав відповідь на нього. А вона (відповідь) важливіше, ніж сотні переможних фанфар про хід реформи. І зрозуміло, що апендицит – це образ. Питання ширше: скільки будуть коштувати ті чи інші медичні процедури.
Ми добре знаємо, що нині в країні операція по видаленню апендициту коштує 300-400 доларів США в карман лікаря. Як і розуміємо, що ці кошти – гарантія того, що лікар не плюне на заробітну платню в 10 тисяч гривень і не поїде кудись за кордон. До речі з наступного року наших лікарів почне приймати Німеччина. А там зарплатня хірурга – 10 тисяч євро на місяць. Це не аби якого геніального.
З початку медичної реформи, за два роки, МОЗ і НСЗУ тільки добралися до того, щоби перекласти на українську мову англійські протоколи дій, які застосовуються до пацієнта при тих чи інших симптомах. І це при тому, що з наступного року вступає у дію повна автономізація закладів охорони здоров’я другого рівня (лікарень) і за обслуговування кожного з пацієнтів вони мають отримати кошти. Якщо два роки пішло на те, щоб почати робити переклад, то скільки піде, щоб обрахувати бюджетні можливості, виходячи з середньої статистики тих чи інших захворювань?
З початку цього року завдяки подібній же “швидкій” роботі МОЗ в країні була заблокована будь-яка трансплантація. І це при тому, що була прийнята відповідна законодавча база, а МОЗ відрапортував про ще одне “досягнення”. Але з підзаконними актами якось не вийшло. Як не вийшло з базою даних пацієнтів, які потребують трансплантації, і донорів.
Пів року – це досить великий термін і, можливо, МОЗ і НСЗУ встигнуть все прорахувати, але я в це відверто не вірю.
Підходжу до формування питання чотири до пані Супрун. А скажіть будь ласка, пані Уляно, чим ще займається МОЗ, крім масованого PR свого очільника?
Запитання чотири з половиною.
Операція по видаленню апендициту коштує кешем, умовно 10 тисяч гривень. Ми розуміємо, що це чиста зарплатня. Без податків, води і світла, в значній частині без амортизації обладнання, тощо. На заході подібна операція коштує умовно, але близько, в 10 разів більше.
Питання до пані Супрун. Чи зможе державний бюджет витягнути, наприклад, 25 тисяч гривень і заплатити клініці за операцію по видаленню апендициту, щоб в цю суму увійшли всі видатки лікарні та податки на зарплатню, у Пенсійний фонд, інше? Якщо ж ця сума буде в десять разів менша, а це більш ніж можливо, то у нас або залишиться система побутового хабарництва у галузі, або операції будуть робити інтерни. І тоді вже риторичне питання. Зарахую, його за половину. Ми точно говоримо про медичну реформу в країні?
Запитання п’ять. А хто смотрящі?
У 2016 році я був ініціатором проведення круглого столу і декількох мозкових штурмів щодо зміни законодавства у частині громадського контролю над закладами охорони здоров’я. Розповім, чому це важливо.
В існуючому нині механізмі всі без винятку рішення щодо фінансування і витрачання коштів приймає власник ЗОЗ. Точніше, його представник. У випадку з Київською лікарнею швидкої медичної допомоги, головою громадської наглядової ради якої я маю честь бути, департамент охорони здоров’я КМДА.
З 2020 року ЗОЗ стають повністю незалежними. І можуть витрачати кошти так, як вважають за потрібне. В приватних клініках питанням контролю опікуються акціонери чи власник. В державних чи комунальних таким представником власника (народу України чи громади міста) має стати спостережна рада ЗОЗ.
Тому, повторюсь, ми організували круглий стіл, проаналізували, як працюють подібні органи в інших країнах, а потім, дякую за допомогу Реанімаційному пакету реформ, провели кілька мозкових штурмів. Їх результатом став підготовлений мною проект змін до законодавства щодо створення Спостережних і Опікунських рад.
Цей проект з деякими змінами був прийнятий. Не можу сказати, що ці зміни особисто мене сильно порадували, наприклад законотворці чомусь вирішили, що опікунська рада є фактично структурним підрозділом лікарні. Хоча світовий досвід свідчить про інше – гроші збираються на незалежні рахунки, а рішення щодо розподілу коштів опікунів і спонсорів приймається незалежною неприбутковою організацією. Але Бог з ними, не запрацюють опікунські ради – нічого страшного не буде.
А от щодо спостережних рад, тут законодавці були більш уважні і допустили лише кілька правок, смішних з точки зору інших законів, але не принципових с точки зору того, що спостережні ради будуть мати дійсно серйозні механізми контролю за діяльністю ЗОЗ. Все нічого, але 27 грудня 2017 року, як це часто буває, під Новий рік, Кабмін видав Постанову про порядок формування Спостережних рад при ЗОЗ. Зрозуміло, що цю постанову готував МОЗ. Чесно кажучи, коли я вчитався в її текст, то багато чого зрозумів у “медичній реформі від Супрун”.
Не буду вдаватися у подробиці. Просто наведу декілька прикладів з роботи громадської наглядової КМКЛ ШМД. Мені доводилося стикатися з ситуаціями, коли ми отримували сигнали: “Ми тут домовилися, що ці ліки в вашу лікарню буде поставляти фірма Х”, чи : “Лікарня у минулому році з’їла те обладнання, яке ми їй втюхали, з’їсть і у цьому”.
Я не утрирую. Текст дослівний. Звісно, ми витримали кілька невеликих війн, в результаті яких ЛШМД закупає ліки через систему Прозоро, а обладнання в лікарню почали поставляти те, яке просили лікарі, але факт залишається фактом. Медицина – дуже великий бізнес, де гуляє дуже висока корупційна складова і величезні прибутки.
Але виходячи з Постанови, яку прийняв Кабмін з подачі МОЗ, саме представники цих хлопців мають не просто можливості, а практично стовідсотково будуть контролювати спостережні ради ВСІХ закладів охорони здоров’я країни.
Звісно, ми подали на Кабмін у суд і справа нині розглядається.
Але тепер я хочу задати пані Супрун останнє питання, п’яте з половиною. Шановна пані Уляно. Єдине Ваше досягнення на посаді, це по розповідям людей, яким я довіряю, є те, що ви досить жорстко повели себе по відношенню до фармацевтичної мафії. Подробиць не знаю, просто не цікавився. Але якщо це правда, скажіть будь ласка. Однією рукою ви боретесь з корупцією у медицині, а іншою (мабуть іншою?) візуєте постанову Кабінету Міністрів, яка фактично вводить ту ж саму мафію у систему контролю над всіма лікарнями країни. При тому, що мені чітко відомо, Ви в курсі цієї постанови і розумієте всі можливості спостережних рад.
Тоді хто Ви, шановна пані в.о. міністра?
