Незважаючи на те, що території природно-заповідного фонду мають тенденцію до збільшення, їх частка в Україні є недостатньою і продовжує залишатися значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де площі, зайняті природно-заповідними територіями, становлять у середньому 15% території. На сьогодні у Київській області налічується 238 територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальною площею 344,9 тис. га, що складає 10,41% від адміністративної площі області. В історії розвитку мережі ПЗФ Київської області були періоди як створення територій, що охороняються, так і їхнього знищення, перш за все, через політику влади та її ставлення до охорони природи. У 2020 році природно-заповідний фонд Київщини збільшився на 10 нових територій і об’єктів на загальну площу понад 419 га.
Створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду можна вважати найефективнішим важелем у процесі охорони природних екосистем, унікальних природних територій, ландшафтів та рідкісної флори та фауни, та й загалом збереження національного багатства України. Разом із тим, необхідно удосконалювати й законодавство, що ефективно захищало би заповідники. Перші законодавчі акти про охорону природних багатств на території України були видані за часів Київської Русі. Так, “Руська Правда” Ярослава Мудрого визначала відповідальність за незаконний відстріл бобрів і деяких рідкісних видів птахів, а за наказом князя Данила Галицького було створено великі заповідники у межах сучасних Біловезької (Білорусь) та Уманської пущ (Україна), які й сьогодні є природоохоронними територіями. Найдавніший прецедент законодавчого відстоювання охорони природи в Україні – судова справа жителів Білої Церкви проти воєводи Івана Даниловича, який для потреб виробництва поташу почав вирубувати ліси. А це було ще у 15 столітті!
Законодавство є, але воно, на жаль, не завжди ефективне у протидії тим, хто прагне нажитися на знищенні заповідних зон. Правові основи створення, організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об’єктів визначають Закони України: “Про природно-заповідний фонд України”, “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про рослинний світ”, “Про тваринний світ”, “Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України” та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України” природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. Крім того, Закон визначає, що території та об’єкти ПЗФ поділяються на природні території та об’єкти: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об’єкти – ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Окрім того, існують затверджені Міністерством екології та природних ресурсів України Методичні рекомендації щодо розроблення проєктів створення природних територій та об’єктів природно-заповідного фонду України (Методичні рекомендації). Документ регулює та описує уніфікований підхід до розроблення та затвердження проєктів створення природних територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Водночас, на створення національних природних парків, а ще більше – на їхнє подальше утримання потрібні чималі кошти. У зв’язку із недостатнім фінансуванням багато заповідників залишаються у незадовільному стані. Розробка проєктів організації території, утримання штату (подекуди дуже дороговартісного), утримання та реконструкції — все це дорого та часто виглядає (і є по факту) жахливим. На жаль, в Україні ще не сформований середній споживач рекреаційної “продукції”, а для створення пристойного сервісу з метою залучення туристів (в тому числі іноземних) у наших національних парках практично нічого не робиться. На жаль, окремі екологічно-освітні стежки та науково-пізнавальні маршрути залишаються фіктивними, лише на папері. Окрім того, трапляються непоодинокі випадки зміни землекористувача (і землевласника) земельної ділянки, на якій розміщуються заповідні об’єкт або територія. Такі суб’єкти здійснюють “заповідний менеджмент” у своїх приватних інтересах, а відтак, вплив на складові природно-заповідного фонду стає безсистемним. Тут регуляція відсутня взагалі.
Як голова постійної комісії Київської обласної ради VIIІ скликання з питань екології, природокористування, водних ресурсів, мисливства, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та інших надзвичайних ситуацій, відмічу, що площі природно-заповідного фонду Київщини необхідно постійно розширювати та удосконалювати. Для цього існують усі передумови. Так, об’єкти ПЗФ можуть використовуватися у короткостроковому відпочинку, бути рекреаційними ресурсами під час пішохідного, велосипедного або кінного туризму, стати основою при прокладанні унікальних оглядових або тематичних маршрутів. Розширювати території природно-заповідного фонду потрібно, насамперед, за рахунок ділянок, які менше змінені господарською діяльністю людини або територій, на яких трапляються види рослин і тварин, що занесені до Червоної книги.
Зроблю все можливе, аби профільна комісія працювала ефективно в цьому напрямку та якісно виконувала поставлені завдання та повноваження.
Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро “Титикало та партнери”, Заслужений юрист України, депутат Київської обласної ради
