Ламаються списи навколо права КМДА, як пропонується, зупиняти і оскаржувати рішення органів самоврядування.
Узагалі-то це європейська практика. Інститут представника держави на території з такими, зокрема, повноваженнями є в більшості європейських країн (у французькій Конституції те, що зветься префектом, визначено, як представник Держави, що представляє в територіальних колективах Республіки кожного з членів Уряду, і він є відповідальним за національні інтереси, адміністративний нагляд і дотримання закону). А для Києва, беручи до уваги земельний й майновий дерибан останні 23 роки, це — дійсно нагальне питання.
Але не обов’язково тут озиратися лише на закордон. У нас у цьому є й свій досвід і практика.
Мало хто, із тих, хто старше, пам’ятає, а молодші взагалі не знають, що свої “префекти” у нас уже були на початку 90-х.
Тоді ця посада називалася Представник Президента України. Він мав доволі серйозні повноваження — десь близькі до тих, що були у префектів у Франції в період їхньої могутності до децентралізації там влади у 80-х минулого століття та передачі багатьох повноважень на рівень муніципалітетів, департаментів та регіонів, — був такий собі “міні-президент” в регіоні.
У руках Представника Президента у нас була уся виконавча влада на місцях. Він координував діяльність “силовиків”, терорганів міністерств, видавав обов’язкові для всіх без винятку розпорядження. Стежив за додержанням законів. Мав право вимагати припинення, а в разі необхідності, — зупиняти дії усіх посадових осіб, що не відповідали закону. Міг звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування, які суперечать законодавству, і зупиняти дію оскаржуваних ним актів до прийняття рішення судом (частина 1 статті 9 Закону “Про Представника Президента України” від 5 березня 1992 року № 2167-XII, підписаного Леонідом Кравчуком).
А для Києва його контрольні та нормотворчі можливості були підсилені Указом Президента України “Про деякі заходи для забезпечення виконання містом Києвом функцій столиці України” від 18 березня 1994 року.
Цей Указ, підготовлений міською владою, став по суті першим актом законодавства про столицю, що започаткував процес законодавчого оформлення та становлення Києва як столиці України.
У ньому, в контексті теми цього посту, було, зокрема, установлено, що розпорядження Представника Президента України у місті Києві щодо життєзабезпечення міста і охорони громадського порядку є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, які знаходяться на території міста Києва, незалежно від форм власності та підпорядкування.
А міській державній адміністрації дозволялось, приміром, розробляти і затверджувати за погодженням з Міністерством України у справах будівництва і архітектури нормативи планування і забудови міста Києва; установлювати порядок утримання та експлуатації житлового фонду, інженерних споруд, благоустрою територій, обов’язковий для підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. І такі нормативні документи нами були ухвалені.
Тобто в руках у Представника Президента була гостра зброя.
Але це не означало, що варто махати шашкою направо й наліво.
Я у той час, коли обіймав цю посаду (1993-1994 рр. — до моменту скасування цього інститут влади, який виконав свою роль в стабілізації ситуації на місцях, цементуванні й побудові молодої державі, і проведення влітку 1994 прямих виборів голів рад на всіх рівнях, які очолили утворювані радами виконавчі комітети, що перебрали на себе владу на місцях), намагався діяти виважено і застосовувати надані мені такі широкі повноваження пропорційно обставинам.
Так, щодо Київради я лише один раз використав граничну норму, і зупинив її рішення із зверненням до суду.
А справа була така.
Треба уточнити, що після тривалого періоду напружених стосунків між міською радою й держадміністрацією, що склалися до мене, від перших днів мого перебування на посаді ми установили і надалі підтримували нормальні стосунки з Київрадою, депутатом якої я був, та її головою — Василем Павловичем Нестеренком.
Цей факт відзначила навіть опозиційна до мене газета “Вечірній Київ” в травні 1993 року, яка у звіті про нашу з ним у них зустріч надрукувала: “Із зміною лідера настав кінець “холодній війні”, що її вело колишнє керівництво адміністрації з Радою. Леонід Косаківський з перших хвилин призначення своїми діями та висловлюваннями повів суто коректну політику щодо КР і започаткував спільну роботу, як цього вимагає закон”.
Не все було безхмарним, але, загалом, удавалось утримувати ці контакти в такому робочому стані, який не заважав справі.
Лише одна гостра проблема виникла, коли Київрада 14 грудня 1993 року своїм рішенням несподівано наділила власний фонд комунального майна невластивими йому функціями, порушивши низку чинних законів. Схвалене радою положення про фонд суперечило єдиній системі органів приватизації, яка була затверджена указом Президента. Рішення було прийняте за моєї відсутності — я саме знаходився у Китаї, де підписував угоду про партнерство з Пекіном. У складі делегації був і керівник фонду комунального майна А. Назарчук, який, за його словами, також не знав про таке рішення. Усе “провернув” його заступник В. Артеменко. Прихильники конфронтаційної лінії у відносинах ради й адміністрації не спали, чекали свого часу. Проект згаданого документа готували потайки, без необхідних погоджень. Скориставшись моїм від’їздом, терміново внесли у зал і нишком проголосували.
Фонд одразу після цього швидко видав чимало наказів, що виходили за межі навіть тієї компетенції, якою його незаконно наділила рада. А деякі накази цієї установи могли призвести до розбазарювання нежитлового фонду міста: за ними стояли інтереси цілком конкретних осіб. Дуже їм кортіло з користю для себе поторгувати київським майном. Незбагненно, але лише в 50 тисяч карбованців на місяць, що було менше за тогочасними цінами вартості двох пачок цигарок, була “щедро” оцінена фондом місячна оренда приміщення площею 300 кв. м в самісінькому центрі міста для однієї з комерційних структур. Тоді як мінімальна місячна плата за подібне приміщення складала 1 млн 700 тис. крб. А один будинок, де тулилося чимало управлінських контор, і жили люди, віддали якомусь акціонерному товариству разом… з мешканцями! І такі випадки були непоодинокими. Почалося відверте розтягування міської нерухомості, неприхований грабунок.
Дізнавшись про це одразу після приземлення в Борисполі, я доручив юристам глибоко проаналізувати цю проблему. Незабаром висновки мені поклали на стіл. Протиправність дій депутатів не викликала сумнівів. Переговорами владнати справу не вдалось, про добровільний перегляд рішення ніхто і слухати не хотів. Ситуація могла вийти з-під контролю. Довелося, спираючись на свої повноваження, проявити характер.
“ЛЕОНИД КОСАКОВСКИЙ ПРИОСТАНОВИЛ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ СТОЛИЧНОГО ФОНДА КОММУНАЛЬНОГО ИМУЩЕСТВА И ПОДАЕТ В СУД НА КИЕВСОВЕТ” — величезними літерами на першій шпальті подали новину 18 березня 1994 року “Киевские ведомости”. СКАНДАЛ! А далі — текст: “Леонид Косаковский, президентский представитель в столице, известный своей выдержкой, осмотрительностью, на днях издал жутко радикальное распоряжение. Он взял, да приостановил действие решения Киевсовета № 38 о Фонде коммунального имущества Киева. Наложено вето и на некоторые приказы этого учреждения” (скан даного номера в додатку).
Перший і останній раз я скористався цим своїм законним правом, відповідними повноваженнями, і не тільки зупинив дію названих рішень, а й одразу подав позов у суд на предмет їх скасування. Незабаром Феміда, підтримавши нашу позицію, відмінила вищезгадані рішення депутатів. Інцидент був вичерпаний. “Прихватизаторам” дали відсіч. Першу спробу “дерибану” ми зупинили. Але після зміни керівництва КМДА в 1996 році ті самі особи його при підтримці нових очільників адміністрації таки запустили. А тоді все повернули в законне русло. Випробування на міцність і вміння тримати удар я і моя адміністрація успішно пройшли, після цього вже ні в кого не виникало бажання так гратися і запускати руку у міську кишеню.
І в подальшому (до виборів 1994 року) рада й адміністрація прагнули працювати в рамках своїх повноважень, не намагаючись грати на чужому полі. Спільно розв’язували проблеми, що забезпечували розвиток столиці
Працювали узгоджувальні механізми, десь депутати, райони, підприємства і організації реагували просто на попередження, ніхто не наважувався перетинати “червоні лінії”. Ми поставили себе так, що з нами рахувалися.
А, щоб не було ні в кого спокуси, 11 січня 1994 року я підписав розпорядження “Про оренду нежилих приміщень, що належать до комунальної власності міста”, яким запроваджено прозорі механізми прийняття рішень із цього питання. Передача в оренду нежитлових приміщень надалі здійснювалася тільки після відкритого колективного розгляду пропозицій на спеціально утвореній комісії (за участю і депутатів), а нежитлових будинків — за конкурсом. А 2 вересня 1993 року вперше в Україні відбувся аукціон по продажу комунального майна міста. Пізніше — в 1995 році — пройшов перший земельний аукціон.
Не забуваймо також, що на той час був чинним загальний нагляд прокуратури. Вона нам теж допомагала своїми приписами тримати відповідний порядок.
У тій же Франції, я десь прочитав, із загального масиву кількох мільйонів актів органів самоврядування, що контролюються префектами, оскаржується приблизно лише 0,1% з них. Більше працює превенція.
Тож не треба так лякатися цього механізму. Інша справа, що він сьогодні має бути не в тому вигляді, як пропонується в тих законопроектах, котрі подані від владної фракції.
Я за більш “м’який варіант”. Зараз уже часи інші, ніж не початку 90-х. Надзичайні повноваження голови КМДА вже не виправдані. У наших “префектів”, — а вони необхідні, бо і прокуратура без загального нагляду вже не помічник, в Києві це КМДА, Конституцією ж вона поки не скасована, і має чимось займатися, — повинні залишитися винятково функції нагляду за дотриманням законів, і акти потрібно їй дозволити опротестовувати лише з цих позицій, а не з питань доцільності. Усе інше, виконавчі функції, координаційні тощо необхідно прибрати.
Леонід Косаківський Київський міський голова, голова Київради, голова міської державної адміністрації в 1993 – 1998 рр.
