Напевно кожен бачив рекламу або військовий фільм, у яких діють красиві, підтягнуті, у новенькій формі з найсучаснішою зброєю, неначе з голлівудського фільму, солдати…. А цих військових не покажуть у рекламі. Поранені, морально розбиті, з порушеною психікою – достатньо пройтися палатами військових госпіталів, і красива картинка з телеекрану блякне.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
….Юрій, боєць 95-ї повітряно-десантної бригади. Від колись бравого 35-річного десантника залишилася сама лише тінь, з кістками, обтягнутими шкірою. Війна й тяжке поранення зістарили чоловіка років на 20. Металеве ліжко, біла тумба, ліки, телевізор на стіні, старий мобільний телефон, книга і прапор бригади, привезений з АТО – уже майже рік лише ці речі оточують його. І хоч Юрій щодня бачить навколо лікарів, медсестер, бойових побратимів, найбільше він чекає дзвінка від сестри і приходу волонтерів, з якими можна буде поговорити. Шамкаючи беззубим ротом (сподівається на протез щелепи), Юрій розповідав про свого батька, який теж служив у 95-ій бригаді, про рідне село на Житомирщині, про своїх 4 собак, які чекають на нього вдома. З гордістю розказує про те, як до війни брав участь у шоу “Караоке на Майдані” і “Народний кухар”, де приготував “найсмачніший зелений борщ і рибу”. Розмову раз-у-раз перериває то прихід волонтерки, яка принесла для бійців екологічно чисті персики, то обхід лікаря. Діставши планшет, показував фотографії зроблені в Донецькому аеропорту, Маріуполі, Дебальцевому, Опитному, розповідав про фронтового кота Сєпара, який перед обстрілами весь час ховався у бліндаж, попереджаючи про небезпеку. “А тут я дуже сварився, що мене сфотографували, але потім бачу: фотографія хороша, то і залишив її. Це – кулемет. Не знаєш? І добре, що не знаєш, добре, що не знаєш… Я там не воював, я ображаюся, коли мені кажуть, що я воював. Я захищав свою землю і справедливість, аби ви тут не бачили цього пекла. – говорить Юрій, показуючи фотографію, зроблену в бліндажі, – А бачиш цей прапор на стіні? То я привіз звідти, але він без підписів. Я не хотів із підписами, просто, знаєш, багатьох вже нема…” – його руки трясуться, по обличчю стікає сльоза. Бере пачку цигарок і закурює. Пляшка з-під кефіру слугує попільницею. “Юро, що ти робиш? Я тут перев`язку роблю, а він курить!” – це вже лікар. Телевізор, по якому транслювалися новини, вимикається. “Знаєш, війна, це не як у кіно, що вбив і все, – тобі нормально. Вбити людину насправді дуже важко. Я тут за собакою чи котом плачу, а тут людина… Вони мені ще потім сняться. Війна – це страшна річ. Це – не кіно…” – і тут відкривається справжня душа солдата, який просто хоче гідно жити у своїй державі: він любить тварин, любить співати, готувати, дивитися телевізор, проводити час із родиною; а екранний солдат-кіборг з кінофільму, який беземоційно вбиває, зникає. Ці слова просто необхідно чути тим, хто закликає до вбивств, сидячи на дивані, хто бреше про “страшну і жорстоку українську армію”…
Відчиняються і зачиняються двері за медсестрою. А Юрій розповідає. Збираюся йти. “Дякую, що прийшла. Ти приходь ще. Тут сумно. Ні з ким поговорити. До мене і так ніхто не приїде, тільки сестра. Але вона на роботі. У мого батька 5 місяців тому знайшли рак, а я тут і нічого не можу зробити. А мама хвора і теж не приїде. Але я й не хочу, бо вона дуже плакатиме, коли мене побачить. Я краще сам. Тут нема нікого, хто б підтримав. Нікому я непотрібний…- говорить, заїкаючись, – Ти вибач, що я заїкаюся. У мене є таке, коли хвилююся. Тримай, це – тобі,” – простягає гематоген. Двері зачиняються.
Читайте: Дневник одного солдата. Спецпроект издания КиевVласть
Таких, як Юрій, багато, не тільки у лікарнях і госпіталях. Щодня у транспорті, на вулиці, у магазині, аптеці нам зустрічаються військові. Усі вони скалічені війною духовно, і ці рани, на жаль, не загоюються швидко. . Їм потрібні не красиві коментарі у соціальних мережах чи вдягнена футболка з тризубом, а підтримка і розуміння. Лише так можна допомогти солдатам знайти гармонію з собою.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Дзвенислава Щерба, студентка НаУКМА
