Отже, мої любі малята, зараз я розповім вам сумну та повчальну історію одного будиночку на Оболоні, в якій, як в дзеркалі, відображено стан справ з майновими правами у Європейській Державі Україна в ХХІ сторіччі. Всідайтеся перед своїми моніторами та читайте уважно.
Трагічна історія мешканців будинку № 12 по вул. Полупанова в м. Києві почалася 29.01.1990 року, коли Рішенням виконкому ще Мінської райради № 42 було вирішено просити виконком Київської міськради про відселення мешканців з та переведення будинку в нежитловий фонд “у зв`язку з його моральною застарілістю”.
26.02.1990 року Рішенням виконкому Київської міськради № 210 було вирішено перевести будинок в нежитловий фонд та передати його для розміщення обєктів соціально-побутового призначення Мінського району; зобов`язано виконком Мінської райради відселити громадян з будинку в 1991 році. В 1991 році відселення мешканців будинку не відбулось. Тобто, людей і права на приватизацію позбавили, і житла іншого не дали.
На виконання вимог, наведених у вищевказаних рішеннях, 12.12.1994 року Фондом комунального майна Мінського району м. Києва було укладено договір купівлі-продажу будинку з Концерном “Ралекс”. За умовами цього договору покупець прийняв на себе зобов’язання, зокрема, щодо проведення капітального ремонту будинку протягом півроку, здійснення комплексного благоустрою прилеглої території, обладнання першого поверху під служби торговельно-побутового обслуговування населення, а другого та третього – під офісні приміщення; забезпечення створення робочих місць у нових підрозділах, відселення мешканців з наданням їм за власний рахунок квартир не меншої площі, ніж ті, які вони займають.
Жодної з умов договору виконано не було, а будинок “пішов по руках”.
Так, 23.06.1997 року було укладено договір купівлі-продажу будинку між Концерном “Ралекс” та Товарною біржею “Українська біржа нерухомості”, 09.01.2002 року – між Товарною біржею “Українська біржа нерухомості” та ПП “Еріо”, а 17.01.2003 року – між ПП “Еріо” та ТОВ “Агропрофіт”.
За умовами договорів на покупців покладалося виконання всіх первісних обов’язків, наведених в договорі купівлі-продажу будинку, укладеного між Фондом комунального майна Мінського району м. Києва та Концерном “Ралекс”, і в тому числі – обов’язок щодо відселення мешканців. З копією останнього договору можна ознайомитись на фото.
Нещасні мешканці, зрозумівши всю безвихідність свого становища, почали судитись. В судах з них традиційно познущалися по повній програмі – 16.03.2010 року Апеляційний суд м. Києва у справі № 22-218/10 постановив ухвалу, якою відмовився сказувати всі ці безумні договори та визнав чинність рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18.01.2006 року у справі № 2-21/60 , згідно якого “… саме ПП “Еріо” та ТОВ “Агропрофіт” повинні вирішити питання відселення позивачів в інше благоустроєне житло”.Маразматичність зазначених судових рішень полягає в тому, що 29.09.2004 року Оболонським районним судом м. Києва в справі № 2-216/04 ухвалено досі чинне рішення, яким визнано недійсним рішення виконкому Київської міськради № 210 від 26.02.1990 року в частині переведення будинку з жилого фонду в нежитловий фонд.
Тобто, наші доблесні суди не знаходять ніякого протиріччя в тому, що основне рішення, на підставі якого укладені всі похідні рішння – скасоване, а самі похідні рішення – ні.
На сьогоднішній день мешканці будинку не відселені та вимушено проживають в умовах, які можна оцінити на фото.
Будинок за останні три тижні два рази намагалися захопити бандити, які прямо кажуть, що їх наняв хазяїн будинку. Ламають двері в квартири, на двері під”їзду наклеїли пісульку, що 10 вересня будуть примусово виселяти людей.
В приватній бесіді вимагають 20 тис. доларів, стверджують, що менти куплені, а тому тих, хто не заплатить, тупо викинуть на вулицю.
На кожну спробу рейдерства люди викликають поліцію по “102”, але поліціянти кажуть, що вони некомпетентні, і просто стоять осторонь.
“Влада закриває очі, й ми дійсно боїмося за свої життя. Ми будемо дуже вдячні, якщо Ви звернете на нас увагу. Ми зверталися до В.Кустової, яка пройшла по нашому округу від Клічка, але в неї нема часу й бажання займатися нашою справою. До Кличка писали, до Яценюка, але теж нічого…” – написали мені ці люди в супроводжувальному листі до стосу документів.
Все, що я можу зробити – це оприлюднити цю чарівну історію.
Сподіваюсь, що увагу на неї звернуть хоча б журналісти, та здіймуть належний галас, який досягне вух Нової Чесної Влади і як мінімум збільшить для поточних власників будинку транзакційні витрати на підкуп “успішно відлюстрованих” мусарів, прокурорів та суддів.
ЗДРАСТУЙ, ЄВРОПО! 🙁
джерело: Тетяна Монтян
