За даними ООН, майже 6,5 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки через повномасштабну російську агресію. Це майже в шість разів більше, ніж населення Кіпру, або більш ніж половина населення Греції. І хоч майже два мільйони людей уже повернулись в Україну, усе ж більша частина знайшла тимчасовий прихисток за кордоном.

Останнім часом мережею ширяться безглузді повідомлення на кшталт “українці за кордоном, ви хоч чимось займаєтесь, окрім того, що насолоджуєтесь життям?” чи “співвітчизники, майте совість, не ганьбіть нашу країну на весь світ своєю поведінкою”.

Прикро чути таке, особливо в такий складний для всіх час. Але варто поставити собі питання, хто і для чого розповсюджує такі меседжі. Утім чи кращі ті, хто виїхав із зони бойових дій, від тих, хто залишився там з тих чи інших причин?

Звісно, ні. Кожен має власний поріг витримки стресу, але сьогодення України опинилось поза межами болю.

Моя історія порятунку

Моя історія порятунку виявилась сплетінням випадкових не випадковостей. Ще за кілька місяців до початку повномасштабної війни ми з братом розпланували поїздку в Афіни.

Річ у тому, що в мені з дитинства живе гостра жага до пригод та подорожей. Я виросла на тревел-програмах і в школі дуже полюбляла географію та іноземні мови. Приблизно кожні три місяці в мені прокидається непереборне бажання кудись поїхати.

Отож ми знайшли копійчані квитки на лоукостер й мені майже щоночі снились білі хмарки — краєвид з літака.

У той час уже починало наростати напруження довкола ситуації з Росією, але, чесно кажучи, ми більше переймались тим, що Греція закриє кордони у зв’язку з епідеміологічною ситуацією.

Довоєнне фото, Афіни

Ми не скасували поїздку, коли 12 лютого страхові компанії відмовились страхувати польоти над Україною. Не скасували й тоді, коли всі почали говорити, що напад станеться 16 лютого або після зимової Олімпіади.

Чому? Думаю, це мікс простодушної наївності з упевненістю, що раптом що ми встигнемо повернутись в Україну. Наш виліт у Бориспіль був запланований на 25 лютого..

А якби ми поїхали в Грецію на тиждень раніше (як першочергово й планувалось)? Не знаю, що могло б бути. Адже наш будиночок під Києвом зовсім поруч від сумнозвісної Бучі. Але так проти власної волі ми з братом опинились у чужій країні без житла, одежі та й будь-якої підготовки, бо планували поїздку всього на тиждень.

Чудова природа людини полягає в тому, що ми пристосовуємось майже до будь-яких умов. Ми винайняли квартиру в Афінах на місяць, купили мені ноутбук, щоб я могла працювати віддалено й перші тижні мій графік у редакції був шість через шість годин без вихідних.

Потім уже ми переїхали на Кіпр до родичів, де й досі перебуваємо.

Політ з Греції на Кіпр

Курорт без відпочинку

Чесно кажучи, мені навіть соромно говорити про якісь свої проблеми, перебуваючи в безпеці на Середземному курорті. Але я вже знаю, що це називається синдромом біженця.

Синдром біженця — важкий емоційний стан, коли людина все своє життя жалкує про те, що покинула свій будинок, батьківщину, рідних і близьких у тяжкий час.

З чим я стикнулась за час біженства:

почуття втрати рідного дому;
почуття, що я не на своєму місці;

втрата матеріальних речей;

страх за себе та близьких;

невпевненість у завтрашньому дні;

страх перед візитом до лікаря за кордоном;

почуття самотності та провини.

Мабуть, багато людей відчувають провину за те, що зараз вони у безпеці, можуть дозволити собі гуляти під мирним небом, зайти у кав’ярню та з’їсти тістечко, а не жити в підземеллі, топити сніг заради втамування спраги та їсти й спати по черзі з іншими.

Мітинг на підтримку Маріуполя

І я не виключення. Я підсвідомо відмовляла собі в задоволенні жити — дивитись фільми, слухати музику, гуляти, публікувати фото в соцмережах тощо. Тепер уже цей стан зціпеніння потроху проходить, хоч не всі симптоми ще зникли. Знову ж таки, унікальна здатність людини пристосовуватись.

Але якщо ти зараз переживаєш схожі почуття, то знай, що це нормально.

Допомогти тобі можуть такі поради:

Подумай, чи комусь у Маріуполі, на Херсонщині чи в інших гарячих та окупованих точках стане легше від того, що ти сам/-а себе виснажуєш?
Знайди джерело свого ресурсу. Банально, але твоя фізична та емоційна виснаженість грає на руку лише ворогу, адже без ресурсів ти не можеш бути корисним/-ою для своєї країни.
Займись тим, що найкраще тобі вдається. Знаю по собі, що немає нічого кращого, ніж відчувати себе потрібним та залученим у спільну справу. Це може бути волонтерство, благодійність або твоя професійна діяльність, адже кожен кваліфікований працівник зараз неоціненний.
Не примушуй себе робити те, до чого ти зараз не готовий/-а. Не потрібно насильно всміхатись чи слухати веселу музику. Відпусти ситуацію й наберись терпіння.
Будь відвертим/-ою із собою та іншими. Не хочеш чи не маєш ресурсу, щоб волонтерити? Не картай себе за це. “Голодна” людина нічим не може поділитись з іншими. Тож спершу кинь зусилля на своє відновлення й пам’ятай, що відмовити комусь — це нормально.

Збір українців, Ларнака

Ком’юніті українців на Кіпрі

Як то кажуть, наші люди — всюди. Уже багато чого сказано про Польщу, Румунію, Словаччину та інші країни, які прихистили найбільше українських біженців. Але єдність українців на даному етапі неможливо переоцінити, зокрема й на Кіпрі.

Тут ми всі рідні незнайомці, які навіть за сотні кілометрів від дому намагаються допомогти одне одному та своїй країні: від організації центрів гуманітарної допомоги до фіксації злочинів росіян за кордоном.

Зазвичай за кордоном українці об’єднуються в групах у месенджерах: Telegram, WhatsApp, Facebook тощо. Але ці чати переважно закриті, до них запрошують лише знайомих та перевірених людей.

Тож якщо ти ще нікого не знаєш у країні свого перебування, гарною ідеєю буде знайти українські волонтерські організації, де ти дізнаєшся багато цінної інформації.

На інтерактивній мапі МЗС ти можеш знайти контакти центрів допомоги переселенцям з України.

Українці на Кіпрі регулярно організовують мітинги на підтримку України, благодійні збори коштів та концерти, вечори пам’яті й навіть облаштували пам’ятник українським захисникам Маріуполя.