Трансплантація органів і тканин часом людину рятує, часом повертає їй повноцінне життя, то ж у кожному разі є справою не лише корисною, а й шляхетною – справою милосердя. Захищати її зайве, можемо лиш пишатися, що першу в світі пересадку цілого органу людині (нирки) зробив 3 квітня 1933 року у Херсоні Юрій Вороний. А ще тим, що його наступники лікарі-трансплантологи його гідні.
Тут фанфари глохнуть й починаються проблеми. Наразі трансплантації чекають, згідно листа очікування (відповідь МОЗ на звернення ГО “Національний рух за трансплантацію” від 14.08.2021 року), 1329 пацієнтів. Для України цифра не шалена, можна вирішити питання за рік-два. Між тим, на 2021 рік заплановано усього 250 трансплантацій – близько 18% від потреби.
Може діючі трансплантаційні Центри більше не можуть? “Національний рух за трансплантацію” запитав: “Яку кількість трансплантацій протягом року можуть здійснювати діючі трансплантаційні центри України?”. Відповіді не отримав.
Логічне пояснення одне (збігається з іншою інформацією): діючі трансплантаційні центри України можуть робити трансплантацій значно більше. Звідси висновок: гальмо не в лікарях (їм уклін), а в організації справи.
З відповіді МОЗ видно й головний резерв кардинального збільшення трансплантацій — посмертне донорство (у 2020 році – 14 таких трансплантацій, у першому півріччі 2021 року – 64, тобто майже усі потенційні донори втрачаються).
Далі вношу три пропозиції, як докорінно збільшити кількість трансплантацій і протягом років двох закрити проблему.
Перше. Призначити відповідального виконавця. Спеціального органу центральної виконавчої влади з питань трансплантації немає, нема й окремого підрозділу в МОЗ, тому “Національний рух за трансплантацію” поцікавився: “Хто з посадовців Міністерства або інших державних органів є відповідальним за стан трансплантації в Україні?”. Відповідь – сам міністр. Ну хто ж не розуміє, що у посадових обов’язках міністра це справа десята, що реальної відповідальності за стан трансплантації він не понесе, та й не несе.
А реально трансплантація покладена на 10. Директорат високотехнологічної медичної допомоги та інновацій (в.о. директора якого пані І. Семененко й підписала відповідь МОЗ). Має Директорат дві експертні групи: 10.1. “З питань високотехнологічної медичної допомоги” та 10.2. “З питань лікування за кордоном”. А з трансплантації нема.
І ще одне гальмо від такої організації. У світі давно трансплантація є буденною справою, віднесення ж її до високотехнологічної медичної допомоги визначає ставлення до неї не як до масової, а як до пілотної, виняткової. Звідси й хибна орієнтація не на масовість, на вичерпання листа очікування, а на винятковість, ексклюзивність. Білорусь питання вирішила, а Україна усе ще на стадії “пілотів”.
З усього того пропозиція: або створити в МОЗі Департамент з трансплантації, або назву Директорату високотехнологічної медичної допомоги та інновацій доповнити словом “трансплантації”, а склад – експертною групи з трансплантації (до речі, в назві відповідного парламентського підкомітету “трансплантація” є).
Користь подвійна: буде посадовець, що відповідає за стан трансплантації посадою, тож лобіюватиме її фахово і зацікавлено. Буде й профільний підрозділ МОЗу.
Друге – закріплення лікарень за трансплантаційними центрами. Майже всі потенційні донори втрачаються ще й тому, що виникають вони не в тих лікарнях, які роблять трансплантацію, тож, як правило, потенційний донор і реципієнт розминаються.
Усунути це можна простим адміністративним рішенням: наказом МОЗу про закріплення за кожною лікарнею трансплант-координаторів відповідних центрів трансплантації – основного і дублера. У разі появи вірогідного донора, трансплант-координатор про це негайно інформується лікарнею. За що безпосередньо відповідає головний лікар: за кожного наданого донора – заохочення (що є й зараз), за невиклик – стягнення (чого немає).
Третє – замінити презумпцію незгоди на презумпцію згоди. Момент слушний: у ВР готується до другого читання законопроєкт №5831 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині”.
ГО “Національний рух за трансплантацію” запропонувала відповідні пропозиції до ст. 16 закону. Презумпція, що встановлена законом, це власна позиція законодавця – робити трансплантацію чи не робити, якщо воля потенційного донора відсутня ( 99% випадків). Наш законодавець за те, щоб не робити, і закріпив це презумпцією незгоди у ст. 16 закону “Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині”.
Деякі аргументи за презумпцію згоди:
1. Трансплантація, тобто повернення людини до нормального життя, є моральнішою, аніж відмова у ній. Відтак, презумпція згоди є моральнішою.
2. За діючої презумпції незгоди прохання лікарів до родичів щодо надання згоди – тортури для обох сторін. Варто їх від того звільнити.
3. Презумпція згоди діє в Європейському Союзі, куди ми начебто інтегруємось.
4. Презумпція згоди радикально збільшує кількість трансплантацій. Завдяки її запровадженню Білорусь за 5 років вирішила проблему власної трансплантації і перетворилась у міжнародний трансплантаційний центр.
5. Ми, не як особи, а як держава, несемо відповідальність і маємо спокутувати десятиліття штучного утруднення трансплантацій.
6. Зрештою, питання вже вийшло за межі теорії: “презумпція незгоди” не працює, точніше працює проти розвитку трансплантації.
На жаль, український законодавець своєю презумпцією незгоди штучно стримує кількість трансплантацій. Якнайшвидше її слід замінити презумпцією згоди.
Борис Беспалий, експерт ГО “Національний рух за трансплантацію”, народний депутат України ІІІ-V скликань
