Прочитав новину про візит прем’єр-міністра Дениса Шмигаля на Крюківський вагонобудівний завод (КВБЗ), де він оглянув виставку зразків вантажних вагонів. Нічого цікавого в цій новині немає – совкова традиція відвідати ферму і подивитись на свиноматку рекордної ваги чи на трудові будні “больших строек” ще довго буде панувати в головах українських можновладців.
Але під час брифінгу прем’єр-міністр наголосив, що прийнятий Верховною Радою (ВР) у першому читанні проєкт закону №3739 про “локалізацію” є проєктом №1, головний принцип якого – захист українського виробника, а це, буцімто, дасть можливість відродити українську промисловість. Тут мені стало сумно.
Виконавча влада, занепокоєна різким падінням української промисловості, діє так, як і повинна діяти радянсько-партійна бюрократія в умовах не ринкової, а командно-адміністративної економіки – зусилля направляються на створення комплексу масштабних урядових рішень густо приправлених голосними заявами без розрахунку на результат. В авральному порядку уряд формує політику порятунку промисловості, в основі якої три точки опори:
– нормативна – законопроєкт про “локалізацію”, який передбачає розповсюдження на ряд сегментів машинобудування вимог локалізації виробництва на рівні 25-40% при державних закупівлях з 2021 року, та на 40-60% – з 2024 року;
– бюрократична – створення в уряді посади віце-прем’єра – міністра з питань стратегічних галузей промисловості;
– адміністративна – державний примус іноземних виробників до створення виробничих чи збиральних потужностей в країні або до кооперації з вітчизняними компаніями.
Це і є алхімія.
Ми вже забули, що весь десятилітній період президентства Леоніда Кучми був орієнтований на підтримку вітчизняної промисловості. “Я не буду будувати державу дрібних лавочників”, – заявляв другий президент.
Тому в той час, як Польща переживала період коли колишні “дрібні лавочники”, наростивши фінансовий “жирок”, ставали потужними виробниками і виходили із своєю продукцією на світові ринки, ми всіма силами держави захищали морально застаріле радянське промислове виробництво шляхом передачі його до рук олігархів, які вичавлювали з нього максимум не вкладаючи кошти у реновацію.
Так і померла вітчизняна промисловість, яку зараз намагаються терміново рятувати. А “дрібні лавочники” так і залишилися дрібними лавочниками, бо держава вичавлювала з них максимум фінансових ресурсів, які направляла на фінансування своїх експериментів із підтримки вітчизняної промисловості.
Найкращим підтвердженням цьому є той факт, що останні десять років частка переробної промисловості у структурі ВВП неухильно знижується і досягла відмітки 22%. Другий момент – щорічно збільшується аграрна частка у експорті, в той час, як промислова теж критично знижується. Кого рятувати? А головне – як?
Не маю жодних ілюзій, що черговий порятунок промисловості завершиться пшиком. Так само, як завершилась підтримка вітчизняного автовиробника – заводу “АвтоЗАЗ”, за яку заплатив своїми коштами прямо чи опосередковано кожен громадянин України. Нечуваний державний протекціонізм та підтримка так і не перетворили цей завод на гіганта автопромисловості. “АвтоЗАЗ” вмер бо так і не зміг народити щось пристойніше “Ланоса” і “Таврії”, не зважаючи на те, що держава дала можливість продавати продукцію українцям вдвічі дорожче її вартості і обмежила конкуренцію на користь Запорізького заводу, суттєво піднявши мита на імпортні автомобілі. Закономірний результат “локалізації”.
Так само сталося, приміром, і з ДП “Антонов”. Допідтримувалися до того, що крім спогадів про видатне минуле, це підприємство наразі нічого не здатне виробити. І так з тисячами інших промислових підприємств.
Шкода, що черговий уряд нічому не вчиться у успішних сусідів, не шукає відповіді на нагальні питання у економічній та політичній теорії чи економічній історії. Не вчиться і на помилках своїх чисельних попередників.
Перш ніж рятувати промисловість, треба пошукати відповіді на питання – чому в країну не йдуть зовнішні та внутрішні інвестиції? Відновлення промислового виробництва невідривно з цим пов’язано, бо в основі розвитку промисловості лежить капітал. Доки капітал рухається з країни, а не в країну – будь-які зусилля влади щодо промислового чи економічного розвитку будуть марними. Треба вирішувати спочатку цю проблему, значна частина якої знаходиться в площині політичній.
Другий момент: ефективна промисловість – це технології . Країні потрібна не просто промисловість, а промисловість сучасна, інноваційна – така, яка буде відображати сучасний стан світового науково-технічного прогресу. Промисловість без технологій здатна створити чавунну сковорідку, але не здатна створити якісний продукт з високою доданою вартістю.
Процес форсованого нарощення промислового потенціалу СРСР у 30-х роках ХХ ст., відомий як індустріалізація, відбувся лише через те, що СРСР купував у Заходу, переважно у США, технології та фахівців. Завдяки цьому з`явились необхідні країні заводи.
Старт промисловому прориву Китаю дали крадіжки та копіювання західних технологій, які були запущені у виробництво. Згодом частину заробленого таким чином капіталу було направлено у науку – і це дало можливість країні створити власний сучасний технологічний потенціал, який вивів промисловість країни на високий якісний рівень.
Президент Володимир Зеленський, звертаючись до вітчизняних академіків, запропонував премію у один мільйон доларів за вакцину від COVID-19. Чому премія залишилась не виплаченою, пояснювати не треба. І цим все сказано.
Україна не має відповідного наукового потенціалу для якісного технологічного стрибка, який би забезпечив економічно ефективну роботу промисловості. І іноземні технології, які могли б зайти в країну разом із зовнішніми інвесторами, до нас не поспішають із зрозумілих причин, яких я торкнувся вище. Про який розвиток промисловості ми можемо мріяти в таких умовах?
Словом, якщо золото має свою унікальну хімічну формулу, то із шматка свинцю його ніяк не добути. Максимум що вдасться – це пофарбувати свинець золотою фарбою але він так і залишиться свинцем. Примусити “Укрзалізницю” купувати вагони Корюківського ВБЗ з тієї ж серії – на стан промисловості це ніяк не вплине. Вплинули б реформи – але і для цього уряду таке слово – табу.
Читайте: Ціни, дорожнеча та чому супермаркет на кожному кроці – це погано
Михайло Скляр, голова ГО “Асоціація громадського захисту підприємців”
