Порятунок хворих – справа самих хворих
… П’ятниця, 3 квітня. Місто, як і країна, ще живуть нормальним карантинним життям: люди подекуди ходять в намордниках, розмови танцюються навколо вірусу й “світового заговору”. Діти й дорослі катаються на велосипедах і самокатах… На Боярському стадіоні – досить-таки жвавенько: любителі бігу намотують кола поодинці й групками, молоді батьки вигулюють дітлахів у візочках і без них, грають з дітьми в м’яча, підлітки теж буцають м’ячика, на дитячому майданчику – спускаються з гірки кілька малюків, лавки заповнені людьми старшого віку. Тобто, життя продовжується.
Я ж вирішила пошукати в аптеках маски індивідуального захисту. Обійшла 12 аптек – ніде немає. Але на кількох парканах і на стовпах помітила оголошення: “Маски чорні й кольору хакі”. Зателефонувала. Пропонують маски по 60-100-150 гривен. Але ж, якщо в країні епідемія, то має ж бути якась державна програма?! Облишимо риторичні запитання! Хоча в спільноті волонтерів міста Боярки постійно звітують про захисні маски, костюми для медиків і необхідні ліки для районної лікарні, придбані за зібрані людьми й окремими посадовцями кошти. І знову – “зі світу по нитці – голому сорочка”.
Від блукань містом страшенно розболілася голова, а оскільки мої пошуки довели мене аж до районної лікарні, то чому б не зміряти тиск, а заодно й не поцікавитися у лікарняного начальства, як районна лікарня Києво-Святошинського району (один із базових лікувальних закладів області для прийому хворих на модний небезпечний вірус) готова до серйозних викликів?
Заходжу в поліклініку. Вражаюча тиша і пустка, хоча годинник показує лише 16.45.
– Еге-гей! – гукаю, – Є хто живий? Мені треба зміряти тиск!
У відповідь – тиша! З глибини коридору швидко йде санітарка зі шваброю й відром.
– Чого репетуєте? Шо нада? Нікого нема! Шо, не бачите – все закрито?! – на одному диханні здалеку кричить жінка, – Чого ото ходить?!
– Та мені треба тиск зміряти, – намагаюся зупинити потік неочікуваного негативу, – А до котрої ж години працює поліклініка в будній день?
– До 17.00. Але вже нікого нема. У понеділок подзвоните своєму сімейному лікарю. Або, якщо дуже невтєрпьож, ідіть на прийомний покой у стаціонар.
Іду в стаціонар. Біля дверей приймального відділення курять четверо жінок у медичних костюмах і масках (зараз і не розбереш хто лікар, а хто санітарка чи взагалі продавець із магазину). Їм дуже весело. Підходжу, питаю, де можна зміряти тиск. Вони дружно замахали руками: “Не підходьте! Ідіть он туди!”
– Куди – туди?
“Та у палатку! Шо не понятно?!”
Та все, блін, не понятно! В яку палатку?! Навіщо мені в палатку? Роззираюся й помічаю великого армійського намета з написом “Сортування хворих”. Заходжу. Театр абсурду. Ілюстрація до інтерактивної вистави за мотивами Мрожека чи Іонеску. Посередині великого намету, якраз навпроти входу за столом сидить жіночка в білім халаті, в глибині намету, біля стінок – два ліжка. І все!
“Не заходьте! Стійте на жовтій лінії (біля самого входу помічаю на підлозі жовту лінію)! – перелякано командує жіночка й пересторогою рухається до мене, виставивши вперед руку з електронним градусником, наче з пістолетом.
– Ой, що це?! , – здивовано вигукує вона, подивившись на цифри у віконечку вимірювального пристрою.
“Ну все!”, – думаю, – “Приїхали! У мене – температура. Зараз мене загребуть, запакують, закриють!” й гарячково задкую, щоб втекти.
– Подивіться, у вас – 35,5! Як таке може бути?! Може, ви перехвилювалися? Або злякалися?”, – з полегшенням питає медичка.
– Та ні, це, мабуть, через те, що я всю ніч працювала за ноутбуком, – начебто виправдовуюсь я. – Але мені треба зміряти тиск, бо дуже чогось млосно й голова болить.
– Тю, то чого ви сюди прийшли? Ідіть на прийомний покой або в поліклініку. У мене нема чим міряти.
– Я там уже була – відправили сюди.
Жінка починає ритися в столі: “Ану, подивлюся,що тут є. Тут якийсь осьо апарат дали, тільки його ж, мабуть, треба в розетку втикати чи що? Казали, що цим можна тиск міряти. Тільки я не знаю як….”.
Я такий апарат бачила колись в якомусь серіалі й згадала,що його треба надягати на палець руки й натискати якусь кнопочку. Спільними зусиллями щось кудись прилаштували. Результат мене просто вбив: “90/60”!
– Цього не може бути, – кажу, – це гіпотонічний криз! З таким низьким тиском я б навіть голову не змогла підняти. Варіантів три: несправний апарат, неправильно щось зробили або в мене якась внутрішня кровотеча, що призвело до стрімкого зниження тиску.
Чергова “сортувальниця хворих” перелякано й нерозуміюче дивилася на мене: “Ну, ви, все-таки, підіть до дівчат і скажіть, що така ситуація. А, може, я збігаю й попрошу в них апарат нормальний. Може, дадуть?”.
В її голосі було стільки сумніву, що я подякувала й повернулася до виходу.
“А ви знаєте, що? Через дорогу аптека, там точно є апарат для вимірювання тиску”, – чую навздогін.
В аптеці, якраз навпроти входу до лікарні, біля самісінької дороги, анекдот продовжився. Двері зачинені, відчинено лише віконце.
– Дівчинко, мені можна зміряти тиск? Погано почуваюся! – гукаю до дівчини за прилавком.
– Не можна, – чую у відповідь, – Нам заборонили сюди будь-кого впускати!
Розповідаю про ситуацію, яка щойно трапилася в районній лікарні. Молоденька аптекарка мовчки повертається й кудись іде, – мабуть, щось виясняти. Я ж вирішила дочекатися її хоча б із цікавості. Повертається й тихенько каже: “Давайте швиденько! Тільки так, щоб вас ніхто не бачив!”
– Це як? – питаю, -Лягти на землю, згрупувати й ривком закотитися всередину чи заповзти по-пластунськи?
– Та давайте швиденько заскакуйте й відразу – в куточок! – дає вказівки працівниця аптеки, прочинивши двері.
– Ага, зрозуміло! Залажу під стіл і надягаю на голову відро, – з серйозним виразом обличчя кажу я. (Ага, раз не втратила можливість думати й жартувати, значить, нічого страшного зі мною не трапилося).
– Ні-ні, цього робити не треба! – злякано реагує на мій жарт дівчина, швиденько протираючи дезінфікуючим засобом і двері, й віконце, до яких я доторкалася.
Тут результат вимірювання був шокуюче-інфарктним, але реальним (на 100 позначок відрізнявся від “наметового”). Аптекарка щиро й професіонально намагалася мені допомогти, підібрати препарати. Але, з кимось порадившись, вирішила, що найліпший спосіб – викликати лікаря, а поки що випити серцеві краплі.
Я подякувала й потихеньку потяглася додому. Відлежалася й досі жива.
Дуже хотіла почути коментар головного лікаря чи начмеда Києво-Святошинської районної лікарні. Але в понеділок не застала їх на місці.
З понеділка таки їх знайду!
Наталя Плохотнюк, журналіст
