Ще 15-16 років тому нам не потрібно було б нагадувати про те, що будь-яка робота з Генеральним планом, чи то в процесі дії вже розробленого та затвердженого, чи то на черговому етапі розробки стратегії розвитку міста на 20-30 років, неможливі без об’єктивного аналізу стану виконання цієї стратегії на попередньому етапі. Лише за умови здійснення такого незалежного, комплексного, фахового, не ангажованого аналізу, що передбачатиме офіційну мотивовану експертну оцінку дій Київради та КМДА стосовно виконання чинного Генерального плану. Це потрібно для збереження вже розпочатого вектора розвитку, бо всі нові або радикальні напрямки можуть стати дороговказом до гарантованого колапсу.
Для прикладу: чи можна вважати дійсними досягненнями переможно заявлені показники щодо “кілометражу” відремонтованих міських доріг та вулиць, де не проводилося попереднього прокладання інженерних колекторів або, хоча б, реконструкції підземних інженерних комунікацій, що традиційно пролягають під дорожним полотном. Скільки “проживе” таке нове дорожнє покриття? Максимум – до чергового ремонту ділянок завідомо зношеного водогону, перевантажених теплотрас або “захлинання” ливневої каналізації з недостатньої пропускною спроможністю.
Чому в цих зауваженнях фігурує термін саме в 15-16 років тому? Бо в той час ще діяла невідворотна аксіома: “ …кожна наступна каденція влади, яку обрано та призначено на будь-який чинний термін, є спадковим виконавцем довгострокової стратегії розвитку міста, яким є чинний Генеральний план…”. Таке твердження було запобіжником проти дій кожного наступного керівництва міської влади Києва аби в них не виникало непоборне бажання мати “свій Генеральний план” та впевненість у власному праві чинити будь що на “свій хлопський розум” у “власному місті”, грунтуючись лише на переконанні, що “попередники були недалекоглядні та катастрофічно схибили”.
Адже тоді навіть ніхто не міг припустити, що наступні каденції міської влади не лише практикуватимуть ревізії дій своїх попередників, але й скасовуватимуть їхні рішенння, зокрема, щодо відведення ділянок під забудову та дозволи на забудову територій, де вже роками триває житлове будівництво за кошти інвесторів, або ж території з цільовим призначенням “під громадську забудову” перетворюватимуть на “зелені…”, ба більше, на “заповідні зони”. Складно було й передбачити, що міністерства, що повинні здійснювати державну політику в галузі нормування, дозволів та обмежень в містобудуванні (Мінрегіонбуд), збереженні культурної спадщини (Мінкультури) та збереження існуючого природного середовища (Мінекології) не лише будуть погоджувати містобудівні проекти, що не відповідають нормам та обмеженням чиного Генерального плану, але й змінювати діюче законодавство, знижуючи вимоги та обмеження щодо вимог до забудов та реконструкцій, що, в підсумку, суттєво погіршує умови життя містян.
В перехідний період “закінчення терміну дії Генерального плану 2020 р.”, декларованого владою, цього разу не було оприлюднено висновки незалежної фахової експертизи, щодо реального стану виконання Генерального плану 2020 в частинах:
– Розвитку інженерної інфраструктури – реконструкції існуючої, проектування та будівництво нової;
– Розвитку дорожньо-вуличної інфраструктури, зокрема, реконструкцій та будівництва мостів, передбачених в чинному Генеральному плані 2020;
– Розвитку дорожньо-вуличної транспортної інфраструктури, збільшення кількості маршрутів та одиниць громадського транспорту;
– Розвитку містобудівної інфраструктури (школи, дитячі садочки, поліклініки, лікарні, пожежні депо) – реконструкції існуючої, проектування та будівництво нової;
– Балансу збільшення/втрати робочих місць;
– Збільшення/зменшення щільності забудови;
– Балансу збільшення/зменшення територій парків, скверів, зелених та рекреаційних зон;
– Втрати та спотворення об’єктів культурної спадщини;
– Балансу збільшення/зменшення особливо цінних територій культурного призначення, охоронних зон, історичних ареалів парків, скверів, зелених та рекреаційних зон;
Згідно чинного законодавства України, замовником Генеральних планів розвитку міста є його обране керівництво – Київська міська рада. Вона та її виконавчі органи зобов’язані діяти в інтересах міста та містян, а саме: забезпечувати його сталий розвиток, раціональне зважене використання земельних ресурсів та балансу територій, з урахуванням перспективи та регулюваного зростання кількості населення аби забезпечувати відповідне середовище для його здорової життєдіяльності.
Згідно з діючим законодавством України не допускати змін чинного Генерального плану м.Києва та нецільового використання:
• стану та площі озеленених і рекреаційних територій,
• об’єктів та територій природно-заповідного фонду,
• стан збереженості прибережних захисних смуг,
• особливо охоронюваних ландшафтів,
• виробничих зон,
• ущільнення житлових територій, яке перевищує нормативне,
• руйнування території забудови, що історично склалася та її ущільнення,
• кількісний та якісний стан об’єктів культурної спадщини.
На жаль, усі ці хиби “стихійного характеру” в місті систематично відбувалися за сприянням та ініціативою діючої київської міської влади. Більше того, коли кількість таких системних порушень сягнула понад 5000 фактів, столична влада почала вимагати від генпроектувальника Генерального плану м.Києва Інституту “Київгенплан” ГУ Київпроект, легалізувати їх у формі змін до чинного Генерального плану. Після кількох категоричних відмов виконати протиправні корегування, Київською міською радою було прийнято рішення про розробку “нового” Генерального плану міста Києва (до 2025 року). Це було зроблено не тільки для легалізації вже скоєних порушень, а й для забезпечення “правового” грунту для наступних зловживань.
Для цього було “перекручено” зміст Указу Президента від 25 лютого 2008 року №157/2008 “Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва”. В його п. 2 відносно Генерального плану Києва зазначено: “вжити, в установленому порядку, невідкладних заходів щодо збереження, відтворення та охорони історико-культурного середовища у місті Києві. Зокрема, щодо перегляду Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року з метою визначення територій, що мають особливу історико-культурну цінність, історичних ареалів столиці та встановлення режиму використання цих територій “. Відсутні вказівки на створення додаткових умов:
• “…для виконання містом Києвом функцій столиці,
• забезпечення ефективної роботи і розвитку транспортної та інженерної інфраструктури,
• побутового обслуговування,
• вирішення інших нагальних проблем”.
Нічого не йдеться й про можливість створення “нового генерального плану Києва до 2025 року”, тим більше, на основі сумнівних “містобудівних обгрунтувань”.
Всупереч діючого Указу Президента України щодо розроблення проекту внесення змін у відповідні розділи чинного Генерального плану міста Києва, було прийнято Рішення Київської міської ради від 18.09.2008 №262/262 про розробку “нового Генерального плану міста Києва та його приміської зони до 2025”. Як показала практика наступних 12 років, це було здійснено виключно задля вчинення подальших “містобудівних зловживань у законі”.
Згідно Закону України від 17.02.2011 №3038-VI “Про регулювання містобудівної діяльності”, чинний Генеральний план міста Києва та проект планування його приміської зони до 2020 набув статусу безстрокового з його можливим коригуваннями (відповідно до п.8 статті17 ІІІ розділу та п.3 розділу V (прикінцеві положення) не частіше одного разу в п’ять років.
Законною була б розробка проєктів внесення обґрунтованих та позитивних змін до чинного Генерального плану м.Києва. Згідно п.2 статті 23 Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” та вимогами відповідних ДБН з відповідними коригуваннями на базі аналітичних звітів містобудівного моніторингу виконання Генерального плану, дія якого подовжується. “Концепція стратегічного розвитку міста Києва” (перша стадія діючого Генерального плану) та запропоновані нею рішення є проміжним робочим етапом й не може бути варіантом містобудівної документації, передбаченим діючою нормативною базою України. Тому, їх ухвала рішенням Київської міської ради від 16.09.2010 №35/4847, не має чинної сили. А презентовані матеріали можуть сприйматися лише, як:
• попередній аналіз реалізації чинного Генерального плану міста Києва,
• причин відхилення від його рішень,
• оцінки їх законності,
• їх наслідки для Києва та держави Україна,
• більшість ДПТ було розроблено з грубими порушеннями чи ігноруванням планувальних рішень чинного Генплану Києва, усього корпусу правових норм законодавства і ДБН (з посиланням на неіснуючий Генплан-2025, де усі порушення будуть узаконені).
Тому, одним з вирішальних факторів задля отримання дієвих результатів є важелі контролю за дотриманням містобудівної дисципліни та унеможливлення порушень настанов діючого Генерального плану.
Корупційний вплив організацій забудовників, владних чиновників та депутатів всіх рівнів наразі обрав смертельно небезпечний напрямок “законо-нормотворчості” Мінрегіонбуду України в період від 2008 -2020рр. Їхні нові вимоги катастрофічно знизили науково-методичний рівень всіх складових наступних розробок щодо планомірного розвитку столиці. Відсутність адресного підходу з урахуванням специфічних, виключно складних умов м.Києва, посилання на загальні, непідтверджені та анонімні планувальні тези та рекомендації нібито від “експертів мерії Лейпцига та Ради Європи або Світового банку” – є наочним цьому підтвердженням.
В розділі “Сучасний стан та проблеми містобудівного розвитку” зазначено, що за період реалізації чинного Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони до 2020 року “місто Київ розвивалося із суттєвими відхиленнями від прогнозів…”. Але нічого не згадується про відсутність чинних та обов’язкових 3–5-7-річних моніторингів та уточнюючих коригувань чинного Генерального плану міста Києва в процесі його реалізації з урахуванням зауважень та пропозицій експертів та громадськості в період 2010 -2015 років.
Не викликає сумнівів й природа фатального некерованого збільшення чисельності населення, яка провокується необгрунтованою спрямованістю на “звільнення” будь-яких міських територій шляхом викупів та банкрутування промислових підприємств, “ущільнення” забудови територій лікарень, навчальних та науково-дослідних закладів задля їх забудови примітивними заробітчанськими житловими утвореннями, що жодним чином не забезпечені відповідною інфраструктурою. Таким чином, погіршення умов життя та зменшення кількості робочих місць для киян, а також забудова міських територій здійснюється виключно для отримання прибутку забудовниками або їхніми кураторами та лобістами, які наближені до влади або мають владні повноваження.
Тому наразі ми спостерігаємо некероване збільшення кількості населення Києва за рахунок приїзжих. І це відбувається на тлі зниження виробництва у межах окремих міських територій, а відповідно й скорочення робочих місць. Скорочення площ промислових зон з часом може викликати катастрофічні соціальні наслідки щодо питань зайнятості населення. Теза щодо ролі розвитку промисловості в суцільному економічному комплексі сучасних європейських міст не враховує загальні тенденції розвитку економічної діяльності та сучасний соціально-економічний стан України.
За різними даними чисельність постійного населення Києва декларувалася :
• у 2006 році – 4,1 млн (дані Інституту розвитку міста),
• у 2009 році – 3,14 млн (дані Інституту демографії НАН України),
• у 2019 році – 3,7 млн (“умовні” результати електронного перепису). Але при цьому, наразі, не виконується аналіз стану київського міського соціуму та рівня щоденних міграцій. Без цього розрахунки кількості населення Києва та моделювання структури його зайнятості в “новому генеральному плану” зводяться нанівець. Звідси й таке хибне трактування моделі використання виробничих і комунально-складських територій.
Відсутність системного підходу до вирішення містобудівних проблем всіх рівнів, відсутність стратегічного підходу до питань розвитку міста з урахуванням його історичної та національної самобутності особливо гостро проглядається в:
• формальному ставленні до реконструкції масивів 5-9-поверхової типової забудови кінця 1950-х – середини 1960-х років, як до “звільнення” території від морально та технічно застарілої середньо-щільної забудови задля будівництва високо-щільно розміщених багатоповерхових будинків високої місткості. Необхідність розселення мешканців існуючих будинків, “підтягнення” до показників нової забудови відповідної містобудівної та інженерно-транспортної інфраструктури, зелених насаджень, пропускної спроможності вулиць та внутрішньо-квартальних проїздів тощо, якимось чином опинилась також поза увагою забудовників.
• легалізація порочної практики ущільнення кварталів історичної забудови випадковими будівлями, замість системного завершення периметрально-квартальної забудови, яку була штучно перервана в 1914-17рр.
• боротьба за максимальні “квадратні метри” будь-якою ціною замість створення комфортного міського середовища відповідної нормативної щільності. Такі, значно перевищені масштаби житлового будівництва, не були забезпечені всіма видами інфраструктури. Теоретичні розрахунки генерального плану діаметрально “розійшлися” із дійсним станом через ручне управління” містом;
• масові приватизація та перепродаж об’єктів рекреаційно-оздоровчого і спортивно-фізкультурного призначення у Києві та приміській зоні;
• в результаті постійного “недофінансування” було реалізовано не більше 20% принципових рішень чинного Генерального плану м.Києва
• зміни в чинний Генеральний план Києва у порядку, встановленому законом, не вносилися, такі протиправні дії повинні мати кримінальні наслідки. Але…..
• за роки реалізації чинного Генерального плану було знищено близько 850 га парків, скверів, лісопарків і лугопарків, біля 490 га з них було повернено місту за рішенням судів, 1300 га чекають рішення щодо їхньої долі;
• територіальний розвиток Києва за рахунок земель прилеглих районів області не був узгоджений суміжними громадами, Київською обласною та районними радами. А відтак, рішення чинного Генерального плану-2020 щодо цих територій є нелегітимними.
• відсутнє розуміння містобудівних реалій “великого Києва”, що давно існує “де факто” в планувальній єдності міста з його приміською зоною.
• менталітет діючих чиновників мотивований виключно умовами власного збагачення, “суспільні інтереси” для них – не більше, ніж слова. Таким чином, складний регіон “великого Києва” приречений на подальше збільшення та поглиблення комплексу проблем розвитку столиці. Території приміської зони, вже освоєно екстенсивною садибною забудовою, необхідні соціальна, транспортна й інженерна інфраструктури відсутні.
• незаконна практика розроблення “містобудівної документації” подається як “регулюючі засади” для деталізації чинного Генерального плану Києва, більшість ДПТ було розроблено з грубими порушеннями чи ігноруванням планувальних рішень чинного Генплану Києва та діючих правових норм законодавства й ДБН
• посилання на неіснуючий Генплан-2025, де планувалося легалізувати всі порушення Генплану-2020, – незаконні за визначенням. Через нього просто намагаються легалізувати весь безлад у містобудівній практиці нинішніх міських чиновників, аби уникнути відповідальності, керуючись гаслом “втрати регулюючої здатності”.
Георгій Духовичний, архітектор, віце-президент київської організації Національного союзу архітекторів
