Рід моєї мами походить з Черкащини. Тож про голодівки і репресії я знаю не з підручників. Я був допитливим підлітком, багато часу приділяв усним історіям земляків і займався краєзнавством тоді, коли ще були живі очевидці Голодомору. Доля звела мене з Петром Качалабою, краєзнавцем від Бога, який на початку 90-х пішки обійшов увесь Маньківський район і записував історії чи не кожного діда з бабою, які мали що сказати з цього приводу. Тож людських, неправлених ідеологією історій про 33 рік, я знаю дуже багато.
Деякі з них віють таким хорором, що згадувати їх важко. Ще важче розуміти, що це відбувалося там, де ти колись жив, на рідних шляхах. Ще страшніше усвідомлювати, що ти неодноразово зустрічав нащадків антигероїв цих страшних історій.
Після дурнуватої заяви Нищука, напередодні дня Пам’яті, в стрічці почастішали пости і блоги, які виправдовують її по суті. Де-факто, вони ідеалізують український народ, традиції і культуру в той важкий період і перекладають всю вину за ті події на колоніальну політику радянської влади.
Це правда лише частково. Правда в тому, що Росія створила умови і віддала наказ на знищення українського села, як найбільш контрреволюційного пласту тодішнього соціуму. В Москві сказали “фас”, але відпрацьовували команду місцеві суки: ентузіасти, комсомольці-добровольці, сусіди жертв, їх вчорашні гарні знайомі. Це вони трусили хліб, забирали останнє, знущалися, били, перевиконували план, щоб вислужитися.
Їх на Черкащину не привозили з Донбасу, з Рязані чи з Тьмутаракані. Це були щирі українці. “Расові наддніпрянці”. Хтось мав “зуб” на більш успішного сусіду, хтось просто був гнидою по життю, хтось упивався владою, хтось – усе разом. Але всі вони були “свої”, “землячки”, любили випить чарку і заспівати: “Розпрягайте, хлопці, коні”.
Це було не тільки в період 30-х. Мого репресованого прадіда здав сусіда в 20-х. Мого діда у війну катували поліцаї з місцевих, яких він прекрасно знав. Це були саме “землячки”, а не німці, у яких до нього не було питань, незважаючи на те, що він чудом повернувся з табору військовополонених додому. Тож говорити про унікальність історичного моменту не приходиться.
А ще мене завжди “накривали” історії про людожерство. Як матері їли своїх дітей. Як варили в казані молодших, щоб вигодувати старших. Як на постійній основі зазивали подорожніх до хати, рубали сокирою і варили холодець. Як полювали за тільки-но осиротілими дітьми на шляхах для того, щоб убити і з’їсти.
І от мене завжди в цих історіях про людожерство і повну втрату Божої іскри в людській подобі цікавило: “А де поділися ці люди? Хто їх нащадки?” Адже згідно логіки, вони якраз то й вижили. Ті, що їли людей.
Коли я думаю про це, то при слові “генетика” і “традиції” з мене злітають останні невеликі залишки оптимізму. Тому що я точно знаю: Росія не буде присилати нам свій генетичний потенціал з Тамбову, щоб нас полонити. В цьому нема потреби. Потрібно просто створити умови для того, щоб тут знову почали їсти один одного.
Українці з цим завданням прекрасно справляться самі. Історичний досвід не проп’єш. А саме хренове в цій ситуації – це штучно створене колективне самолюбування на національному тлі. Тому що при ігноруванні досвіду логіка історичного процесу обов’язково зробить коло і живі вкотре на цій землі позаздрять мертвим.
Читайте: Избавиться от ментальной рухляди, Или как перестать копить часы, трусы и баксы
Андрій Колпаков, керуючий партнер в Analytic Group Da Vinci AG
