Київрада розпочала 2023 рік з ухвалення бюджету, який ризикує залишитися невиконаним в жорстких умовах війни. Економічний стан столиці оцінюють, як непростий. Владі доведеться докласти зусиль, щоб він залишався при цьому контрольованим. Чи допоможе місто бізнесу, звідки очікувати “велику хвилю” переселень, а також про війну, гендер та підприємливість КиївВладі розповіла депутатка міськради від ВО “Батьківщина”, волонтерка і громадський діяч Алла Шлапак.
День довжиною в рік
KВ: Згадаємо рік, що минув. Як для вас розпочалася війна?
Алла Шлапак: Я до останнього не вірила у те, що вона можлива. Про російське вторгнення дізналась, як і більшість із нас, з телефонного дзвінка. Телефонувала моя донька, о 4:45 ранку. Сказала: “Мамо, війна”.
KВ: Як сталося, що на початку війни ви почали волонтерити в Охматдиті?
Алла Шлапак: Лихо заскочило кожного з нас у різних місцях, 24 лютого о сьомій ранку мою племінницю шпиталізували до Охматдиту, у відділення онкогематології. Я була з нею. Як і інші, усвідомила, що не можу сидіти, склавши руки, мушу допомагати. Познайомилася із завідувачкою відділення, долучилася до допомоги. У ті години ми приймали рішення з огляду на ситуацію, що постійно змінювалася. Так, вже вдень 24 лютого дітей з відділення було переведено до бомбосховища, для них ми обрали постійне перебування там. Пам’ятаю, як різали пакети, щоб застелити підлогу, носили матраци, мили й спускали усе необхідне. Перший вечір був дуже важким, моїй дитині ставало все гірше. Ближче до ночі ми видихнули, у сховищі вже було організовано все необхідне, навіть медпункт. Десь знайшлася пляшка коньяку, одеського… Цей день закарбувався у пам’яті на все життя.
KВ: Тож ви продовжили допомагати лікарні й надалі в ці дні.
Алла Шлапак: Вже 25 лютого багато лікарів не змогли прийти на роботу. Стало зрозуміло, що ті, хто лишились у лікарні, будуть працювати беззмінно. 26 лютого оголосили дводобову комендантську годину, і тут почалися проблеми. Ніхто не розраховував на це. Постало гостре питання з їжею для медиків і батьків. У неділю мені подзвонив головний лікар – за допомогою з вивозом сміття, накопичення якого загрожувало епідеміологічній ситуації в закладі. Охматдит не встиг провести тендер на вивіз сміття, він мав відбутись 1-го березня. Вони потрапили в “коридор”, коли не було до кого звернутись. Не зважаючи на комендантську годину, довелося заново вибудувати комунікацію з містом. Я вдячна профільному заступнику КМДА Петру Пантелеєву, який постійно був на зв’язку у цей час, допомагав вирішувати питання з водою та сміттям.
Пам’ятаю день, коли виявилося, що в лікарні закінчились необхідні для малюків ліки. Для дітей це було питання життя і смерті. Нам допомогли мої друзі з Тернополя, дівчата, які зараз стали до лав ЗСУ. Вони знайшли потрібні ліки, потім був важкий процес передачі, у якому підтримали грузинські журналісти — привезли ліки з Європи на Західну Україну, звідти — на Київщину, і потім від Василькова пішки несли нам цей пакунок з медпрепаратами.
З часом допомога збільшилася, йшла вже машинами. Лише у перші тижні для Охматдиту небайдужі люди з Європи перерахували 30 тисяч євро, багато банківських питань довелося вирішувати терміново.
Згадую, що попри тривоги і обстріли, нам дуже допомагав “Київхліб”, коли не було їжі. Що ми, жінки, тоді узяли на себе чималий тягар з розвантаження гуманітарки – чоловіків було мало, більшість пішла до тероборони.
Згадую, що в перші дні війни аж під воротами лікарні розстріляли ДРГ, були поранені працівники Охматдиту…
Я у той час стала ніби містком між лікарнею та міською владою. Станом на середину березня, це була одна з найзабезпеченіших лікарень міста. Я дуже вдячна керівництву лікарні, яке завжди йшло на контакт. Ми перерозподіляли допомогу на інші медзаклади, якщо до Охматдиту надходило те, в чому не було потреби. Продовжувались й фінансові транші. Треба відзначити мережу супермаркетів Novus, власники якої дозволили відкрити супермаркет у Шевченківському районі і брати все, що необхідно лікарні.
Залізна дівчина з кульбабою
“Коли лікарі почали хвилюватись, що росіяни все ж таки зайдуть до Києва, ми всі писали оголошення: “русский солдат, стой, тут больные дети”. На території Охматдиту є така скульптура: залізна дівчина з кульбабою. І у цій темряві вона стала символом надії для нас”
KВ: Як люди та лікарі адаптувались до нової реальності?
Алла Шлапак: Ми просто почали повертатись до життя. У важкохворих дітей теж були дні народження, і ми не могли відібрати в них це свято. Ось в цьому було життя: в спільних вечерях, привітаннях. Коли лікарі почали хвилюватись, що росіяни все ж таки зайдуть до Києва, ми всі писали оголошення: “русский солдат, стой, тут больные дети”. На території Охматдиту є така скульптура: залізна дівчина з кульбабою. І у цій темряві вона стала символом надії для нас.
На фото: Залізна дівчина, символ надії.
Вона підтримувала, коли було боляче дивитися, як хвора дитина з Конотопу дізнається, що її рідне місто оточене росіянами, і я не знала, чим допомогти. Коли ми поставали перед фактом, що маленьких хворих дітей, які мають особливе значення, неможливо вивозити з Києва. Коли підтримували дітей, чиї батьки перебували на Одещині, майже на кордоні з Придністров’ям. Було все, як у всіх. І ніхто нікуди не тікав.
KВ: У певний час почали з’являтись новини про евакуацію дітей з Охматдиту. Як це було?
Алла Шлапак: Охматдиту дозволили брати окремий вагон для перевезення дітей, але не всі діти підлягають транспортуванню. Шукати місця для евакуації допомогло керівництво КМДА і партійне керівництво. Тимошенко Юлія Володимирівна також займалась евакуацією дітей з Охматдиту.
Цих діток перевозили в спеціальних умовах. Вони боялись залишатися без лікарів, вони не могли їхати, як усі, бо потребували лікування, все це було справжнім викликом. Моїй дитині лікарі сказали, що транспортування можливе, але лише одній, в окремому купе, в спеціальних умовах. І в створенні таких умов нам відмовили всі. Я дуже вдячна лікарці, Ользі Михайлівні, завідувачеві відділення гематології, яка 3 березня сказала мені що ми можемо їхати, якщо дитина буде лежати в машині. Використовуючи купу медикаментів, тільки біля великих міст, але залишатись не можна. На наступний день ми виїхали в бік європейського кордону, а через 10 днів я повернулась до Києва. У відділенні вже не було жодної дитини – всіх змогли вивезти.
KВ: У Вас не було думки лишитись у Європі?
Алла Шлапак: В мене взагалі не було такої думки. Мій друг — іноземець, і я з величезним скандалом сказала, що не можу залишитись в Європі. Коли я вже зрозуміла, що діти мають меддопомогу і влаштовані, я повернулась в Україну. Цей день я також запам’ятаю назавжди.
Приймальня депутата під час війни
KВ: Чи змінилися запити людей, які звертаються за допомогою до громадської приймальні Алли Шлапак?
Алла Шлапак: Зараз найчастіше питання – матеріальна допомога. В минулому році нам надходила гуманітарна допомога з Європи, але давали її тільки тим, в чиїй доброчесності ми були впевнені. Спочатку я думала, що необхідно направляти всю допомогу до гуманітарного штабу, адже я вважаю себе людиною команди, де моя команда – це місто.
Але в певний момент я так і не змогла отримати від штабу інформацію, хто ж став отримувачем допомоги? Це змінило підхід. З 1 квітня громадська приймальня Алли Шлапак почала реагувати на запити: просили гігієнічні засоби, продукти. Потім з Кропивницького надійшов запит: просили допомогти центру, що опікувався біженцями з Херсону. Ми обережно відреагували, адже не були впевнені, що це не шахраї. Фідбек не змусив на себе чекати: до нас почали приходити люди з Херсону, яким в Кропивницькому розповіли про нашу діяльність. Тоді стало зрозуміло, що допомога дійшла.
Можу сказати, що за останній рік на Печерську з’явилося дуже багато нових людей. Позаштатно приймальня допомагала військовим, майже щодня відправляли допомогу на різні напрямки фронту. Особливий біль був — Маріуполь. За допомоги замголови КМДА Марини Хонди ми зв’язалися з центром біженців з Маріуполя у Києві. Коли читали заяви маріупольців по допомогу – ридали. Це — 140 пронизливих історій, 140 життів, скалічених війною, які ми прожили також.
Протягом року також завдяки допомозі з Німеччини ми забезпечували військових аптечками, здебільшого це — мешканці Печерська. Боляче стало з грудня, коли багато з’явилося повідомлень про потрапляння в полон. Зараз я, як депутат, контролюю питання обміну цих полонених, стежу, щоб їх не втратили.
Приходять й ті, в кого загинули рідні. Ця приймальня існує з 2006 року, й бачила вже стільки сліз, радості, перемог й падінь, що не перелічити.
Але нікуди не ділось й щоденне життя, коли в когось тече дах, або продувають вікна, і цим теж треба опікуватись. І це видно в моїх зверненнях і пропозиціях до програм соціально-економічного розвитку. Актуальними залишаються й протистояння забудовникам. На жаль, законодавство не допомагає людям захищати їхні права. Але, знову ж таки, цей парламент, і минулий парламент обирали люди. Найбільше запитують з тих, кого видно. А як правило, тих, хто приймають містогвалтівні закони, навпаки, – не видно.
Київ, ВПО та питання гендеру
“Переселенців не 300 тисяч, як говорять на офіційних каналах. Багато хто просто не отримав довідку ВПО. Я думаю, що їх за мільйон”. |
KВ: Ви – співавторка ідеї створення Координаційної ради з питань підтримки ВПО, для чого цей орган?
Алла Шлапак: Утворилась ця рада у 2021 році. Ідея її створення народилась завдяки переселенцям, членам організації “Донбас-це Україна”. Вони попросили створити єдиний міжвідомчий орган, який би надавав допомогу ВПО. Було важко проводити це рішення через Київраду, бо мені казали, що це не на часі, треба опікуватись справами киян. Але голосування відбулося. Біда в тому, що ця рада досі нормально не функціонує. Координаційні ради вже почали по районах з’являтись, а Київрада досі не запустила роботу власної. Останній привід був в тому, що проект недоопрацьований. Ми об’єднались з Володимиром Бондаренком, з юристами Київради, і вже робимо кроки, щоб нарешті запустити роботу ради.
Переселенців не 300 тисяч, як говорять на офіційних каналах. Багато хто просто не отримав довідку ВПО. Я думаю, що їх за мільйон. Це видно по мобільних операторах і влада могла б вже сказати реальну цифру. Це як 210 колясочників за даними департаменту МОЗ, але ми всі розуміємо, що їх набагато більше. Це дає розуміння того, як чиновники вміють маніпулювати цифрами. Я думаю що нас зараз 50 на 50 – киян і переселенців в місті.
KВ: Чи готова столиця прийняти ще переселенців?
Алла Шлапак: Київ не може ставити перед собою питання, готовий він, чи ні. У будь-якому випадку столиця прийматиме біженців. Навіть при оптимістичному сценарії, коли ми вийдемо на кордони 2014 року, всі великі міста мають бути готові до ще однієї хвилі ВПО у зв’язку з економічними проблемами, які виникнуть і поглибляться після звільнення територій, навколо яких ведуться бойові дії. Отут ми маємо розуміти, що якщо не буде прийнято правильних рішень на державному рівні, міста не впораються Повернуться й ті, хто поїхав до Європи, адже держави припинять надання соціальних допомог. Жодна територіальна громада не впорається з цим без допомоги держави. Має бути зрозуміла програма зайнятості населення, соціального захисту, й поки, на жаль, я таких не бачу.
KВ: На які соціальні гарантії в столиці можуть розраховувати переселенці у 2023 році?
Алла Шлапак: На 2023 рік соціальний бюджет не було зменшено, але він має все ж таки орієнтацію на киян, адже за їхні податки формується бюджет. Кияни матимуть пріоритетне право на отримання всіх пільг. ВПО також отримує допомогу – ми надаємо матеріальну допомогу через Департамент соціальної політики. Те, що стосується надання освітніх й медичних послуг, це все теж залишиться. І я вірю, що ми зможемо впоратись з якісним наданням цих послуг. Це стосується й громадян з інвалідністю. Багато киян з цієї категорії виїхали, але на їхнє місце прибули переселенці з гарячих точок. Таким чином, система фактично наповнена й ми не зменшували об’єм фінансування ні на копійку.
KВ: Чи задоволені ви роботою МФО “Київ за рівні можливості”, які є досягнення за минулий рік?
Алла Шлапак: Це МФО діє 3 останні скликання, і я є його членом. Але це перше скликання, де МФО набуло реально відчутні результати діяльності, конкретні рішення. Нас підтримав Уряд Канади, який фінансує секретаріат цього МФО. Наш звіт був феєричним: за допомогою 5 найактивніших членів МФО ми розповіли про свою роботу, кодекс етики, регламент, гендерно-чутливі фактори, протидію насильству та інші заходи, втілені в життя за цей рік. І завершили все це подякою членам МФО. Багато хто з присутніх депутатів теж захотів бути дотичними. До речі, в нас найбільше об’єднання, в нас рівна кількість чоловік і жінок. Ми плануємо в березні місяці продовжити акцію “Не мовчи про насильство – говори”, спільно з Національною поліцією і КМДА, де є гарячі лінії психологічної допомоги. Це інформаційна кампанія. Те, що ми робимо КМДА і Київраду більш гендерно-чутливою, теж не менш важливо. Хочеться більшого, але я пам’ятаю, з чого починала, коли слово “гендер” не вміли навіть вимовити правильно. Тепер всі розуміють що гендер — це не тільки чоловіки і жінки, відомо й що таке гендерне бюджетування, як важливо подолати насильство. Я розумію молодих депутатів і депутаток, які працюють перше скликання і кажуть, що можна було б зробити ще більше. Так, можна, долучайтесь і ми разом подолаємо цей шлях.
Тут дуже важливе дієве партнерство, і нам також допомагали іноземні друзі. Сподіваємось, що ця допомога знайде продовження й у післявоєнній відбудові.
KВ: Чому гендерне питання важливе під час війни?
Алла Шлапак: Хоча й кажуть, що на війні і в політиці немає чоловіків і жінок, якраз на основі розмежування можливо врахувати індивідуальні потреби кожної людини. Людина має право почуватися комфортно, і це стосується всього: від наявності елементарних гігієнічних засобів до власної гідності. Тому важливо про це говорити. Інколи мені прикро, що є місце певній штучності, коли у соцмережах показують військових дівчат з макіяжем та манікюром. Має бути й місце їм справжнім, їм непросто, так само, як і хлопцям. Чим більше правди покажуть, тим менше треба буде руйнувати штучні бар’єри в наших головах. Образ нафарбованої голівудської дівчини з автоматом не є правдивим. І я дякую дівчатам-журналісткам, які показують цих героїнь такими, які вони є. Правда дає силу, якою б вона не була. Треба не боятись про це говорити. Крім того, хлопці на фронті захищають саме життя, і це наша принципова різниця з ворогом. Вони захищають нас, яким теж боляче, але ми руйнуємо цей біль своїм життям. Це дуже непросто, але треба жити.
KВ: Які заходи, спрямовані на забезпечення гендерної рівності, заплановані на 2023 рік?
Алла Шлапак: Це, по-перше, інформаційні акції. Маємо велике бажання провести семінар з сімейними лікарями, щодо генедерної чутливості і насильства. У минулому році ми включили в цю тему сферу освіти, адже булінг – це одна з форм насильства. Ми змусили їх подивитись на цю проблему по-іншому. Майже всю весну ми присвятимо інформаційній кампанії. Крім цього, кожна програма зараз піддається гендерному аналізу, ми вводимо нові гендерні показники. Бо показник у стилі “30% киян” не є достатньо інформативним для формування, наприклад, гендерно-чутливого бюджету. Дуже важко комунікувати з виконавчим органом, руйнувати синдром “нічого не можу”. Важко підштовхнути чиновника подивитись на щось з іншого боку. Часто ми намагаємось шукати шляхи до змін, а чуємо що “це неможливо”.
Міська влада: сьогодні і завтра
KВ: Які рішення, прийняті Київрадою на початку війни, були найважливішими?
Алла Шлапак: Найважливіше, що ми взагалі мали можливість приймати рішення. Запам’яталося, що постійно змінювали бюджет. Це була важка робота для бюджетної комісії, однак всі розуміли, що треба зберегти баланс, не втратити в соціальній та освітній сферах. Хоч поодинокі голоси в залі й пропонували нам зменшити їхнє фінансування, аргументуючи тим, що дітей немає і всі поїхали.
Дуже важливо було зберегти турботу про людей і продовжувати виконувати завдання, які виникали щоденно. Зрозуміло, що вже ніхто нічого не будував, а треба було відновлювати будинки, які зруйнували, допомагати родинам, які залишились без рідних…
Страшною стала ця осінь, коли почались обстріли енергетичної інфраструктури. Мені так боліло за працівників тих підприємств, хто підтримував місто у цей темний час, що хотілось усю допомогу спрямувати саме туди. До речі, саме тому ми з дівчатами-помічниками вирішили виплатити допомогу з депутатського фонду працівникам керуючої компанії на Печерську. Бо працювали під обстрілами не тільки Yasno і ДТЕК, а й величезна кількість людей, про яких забули. І ми знали, що на вулицях було чисто, ми мали опалення, завдяки роботі прибиральників, сантехніків тощо. Їхню роботу бачили всі кияни, окрім тих, хто “зверху”. Наче невидимий фронт. І це не тільки про ЖКГ, це про всіх, кого потрібно пам’ятати і бути їм вдячними. І, звичайно, знижувати рівень психологічного навантаження. Оце — бюджетні рішення. Не хвалюся їми, бо взагалі вважаю, що хвалитись нічим під час війни. Це були просто оперативні рішення, деякі — ухвалені з запізненням, на мою думку.
Наприклад, рішення стосовно підтримки малого та середнього бізнесу ми мали приймати ще в квітні, а не в травні, серпні, а потім в грудні. Те ж стосується й звільнення від орендної плати за землю.
Навколо цих рішень довго відбувались маніпуляції, але, на щастя, вони прийняті. Не знаю наскільки це допомогло, дуже цікаво було б почути думку підприємців. Ми зараз, до речі, з проектом “Київ Цифровий” опрацьовуємо анкету, і я закликаю якомога більше підприємців узяти участь у майбутньому опитуванні. Це дасть нам зрозуміти важливість і дієвість нашої допомоги в їхньому житті.
Звичайно, варто відмітити окрему епопею з генераторами. Чекаємо на ще одне рішення щодо співфінансування закупівлі генераторів, бо не факт, що наступної зими в нас не будуть ті ж проблеми. У питанні енергетичної безпеки міста ми плануємо взагалі подбати про стратегічну програму енергетичної безпеки. Де будуть передбачені і резервні джерела, і ефективне використання наявних джерел.
KВ: Ви виступили з критикою міської програми сприяння розвитку підприємництва, що з нею не так?
Алла Шлапак: Мова тоді йшла про фінансово-кредитну підтримку малого та середнього підприємництва. Ці недоробітки вже змінили. Департамент чомусь вирішив, що це питання неактуальне, реальні проблеми бізнесу не помічали. Існує відчуття, що цей Департамент не взаємодіє з бізнесом. На паперах є все, але реальність інакша, треба будувати механізм зворотнього зв’язку, томи ми й працюємо над анкетою в “Києві Цифровому”, щоб почути максимум корисної інформації. Завдання міської ради — створити мікроклімат для розвитку бізнесу, а не контролювати податки. Для цього треба розуміти запит. Сподіваюсь, що в нинішньому році ми вийдемо на інший рівень комунікації. Як економіст, скажу, що зараз ми маємо зосередити всі зусилля навколо внутрішнього інвестиційного потенціалу. Має бути прийнята низка важливих рішень на державному рівні, що вплине на забезпечення громадян легальною роботою, незалежно від віку і професійного профілю. Бо й ринок праці чекає на великі зміни.
KВ: Як місто виконує рішення Київради про закупівлю сигнальних жилетів для школярів столиці і як іде фінансування соціальних ініціатив, підтриманих депутатським корпусом?
Алла Шлапак: Станом на 1 січня вони ніяк не закуповуються. В програмі гроші закладені. В березні я почну робити запити, аби дізнатись, чи були зроблені закупівлі. Як правило, в січні робляться відповідні розпорядження, а в лютому йдуть торги. На папері, і в цифрах – гроші є. Але реальність інша.
До прикладу: люди з обмеженими можливостями пересування поскаржилися нам, що їм не закупили засобів гігієни. Ми запитуємо Департамент МОЗ: чому? Відповідь – ніхто не відгукнувся під час проведення торгів. Тобто ми, як депутати, гадали, що своїм рішенням забезпечили ці категорії населення усім необхідним, а виявляється, що це не так. І ось тут — стіна. Якщо Департамент шість разів не зміг провести торги, то навіщо ми виділили кошти? Віддайте тоді гроші людям у вигляді матеріальної допомоги, нехай вони самі куплять собі усе необхідне. Відразу відбувається паніка, бо треба ж якось виправдовувати дармоїдів, які готують папери для непроведених торгів.
До соціального блоку я підходжу дуже критично. Як депутат, я заслухаю усі звіти у березні і виокремлю неосвоєні заходи. Тоді будемо шукати інші шляхи, аби люди змогли отримати все необхідне, незважаючи на цю чиновницьку стіну.
KВ: Чи є вже ідеї, які зміни варто внести у соціальний блок у 2023 році?
Алла Шлапак: Всі подібні закупівлі мають бути перенесені до програми “Турбота” й надходити до людей у вигляді адресної матеріальної допомоги. Не треба департаментам закуповувати такі засоби. Вони мають купувати те, що людина не може купити особисто, як то: обладнання, рідкісні ліки. Решта має відбуватися так: отримав гроші – купив собі усе необхідне.
Але дуже важко забрати у чиновників цю “паперово-тендерну” функцію через яку вони неефективно використовують кошти.
KВ: Бюджет столиці в 2022 році не виконали через війну. Дайте прогноз виконання дохідної частини в цьому році, а також розкажіть навколо яких видаткових статей точаться найбільші суперечки на профільній комісії?
Алла Шлапак: Я не вірю, що бюджет буде виконаний. Депутати на останній стадії прийняття підняли дохідну частину за рахунок надходжень від оренди й продажу землі, але сумнівно, що в цьому році почнуть купувати землю. І це суттєва стаття, біля мільярду гривень. Також не вірю у виконання програми приватизації. І сподіваюсь, що це невиконання не вплине на соціальні програми і заробітні плати, але те, що це стане штучним гальмуванням програм розвитку – факт. Я оптимістично розглядаю прогнози з підтримки іноземних партнерів, але і її теж не перебільшую. Нам дуже необхідна підтримка у сфері енергетики на державному рівні, що зменшить й навантаження на місцевий бюджет. Треба розуміти, що 2023 рік — не про розвиток, а про вирішення поточних питань, які нам готує війна.
KВ: Як і чому на початку війни був написаний та прийнятий проект рішення про заборону продажу алкоголю? Чи вважаєте ви тепер його доречним?
Алла Шлапак: Вважаю доречним. За останній рік я практично не бачила людей напідпитку на вулицях. Це — результат обмежень. Звичайно, що крім обмежень мають бути й стимули вести здоровий спосіб життя, інформаційні програми, створення умов для занять спортом, але це все — післявоєнні питання.
Послаблення алкогольної заборони в якийсь момент мало економічне обгрунтування. З людської точки зору треба працювати над тим, щоб люди більше виходили на вулиці, спілкувались, стимулювали один одного, відвідували концерти і театри. І не треба боятись ділитись своїми маленькими перемогами, бо когось це може надихнути вводити в своє життя корисні звички. Ваше життя може врятувати інше життя.
KВ: Що Ви хочете обов’язково зробити у 2023 році?
Алла Шлапак: Наплакатися на Майдані Незалежності, коли вся країна радітиме перемозі. Обійняти рідних, зустріти всіх дорогих серцю людей. А якщо про Київраду: хочеться, щоб усі прийняті рішення працювали належним чином, бачити менше сліз у приймальні, радіти з дітьми на спортивних майданчиках і бачити перед собою щасливих українців.
Читайте: Володимир Бондаренко: про війну, наступ з Білорусі, ОПЗЖ і плани столиці на рік
Фото: Євген Лоюк
