Девелопер Андрій Насіковський – успішний підприємець, котрий вирішив стати на захист рідної країни зі зброєю в руках. Нині він боєць батальйону “Легіон Свободи” під позивним “Хірург”. У складі підрозділу пройшов бої за Ірпінь, Сєвєродонецьк, Донбас, зрозумів, що таке страх і наскільки важливо відчувати плече побратима. Історію Андрія читайте у матеріалі KВ.
24 серпня, партнер девелоперської компанії DIM та боєць батальйону “Легіон Свободи” Національної Гвардії України Андрій Насіковський разом із побратимом, актором Володимиром Ращуком, дав інтерв’ю активісту та військвослужбовцю Євгену Карасю.
KВ зібрало для вас найцікавіші цитати Андрія Насіковського. Повну версію розмови можна подивитися тут.
Перший день війни
24 числа о п’ятій ранку у мене був відключений телефон і мій брат зателефонував моїй дружині, щоб поцікавитися в мене, чи чув я вибухи. Я жив в Броварах в 5 км від військової частини і було чутно сильні вибухи. І ось тоді і прийшло розуміння, що щось відбулось. Поїхав до офісу, вже спостерігалося довкола напруження – всі розуміли, що відбувається щось серйозне. Припускав, що ця історія якось розвиватиметься, що путін просто так не забере війська з білорусі, Криму, але ось якраз, що буде повномасштабне вторгнення – у це не вірив ніхто.
Волонтер
Швидко почати волонтерити – це була ідея дружини. В одному із Telegram-каналів вона вичитала, що допомоги потребує дитяча лікарня в Броварах. Завезли продуктів, ліків – один раз, другий, третій. І так ми розпочали займатися волонтерством. Потім розпочали підтримували блокпост в Броварах, де вже стояв батальйон “Свобода”. Намагався допомагати всім по максимуму та закривати запити комбата: самотужки закопував, підвозив та розвантажував.
Минуло чотири дні після повномасштабного вторгнення, пам’ятаю, що це були вихідні дні. Я зайшов до Facebook, мені було цікаво подивитися як відреагували колеги зі сфери нерухомості. На той момент я вважав: якщо ви допомагаєте, то треба говорити про це відкрито, адже у кожного в підпорядкуванні по 5-6 тисяч співробітників. І позиція компанії – це приклад і стимул для них також брати участь у допомозі.
Воїн
У нас була домовленість з комбатом (“Легіону Свободи”, – KВ), а з Петром Кузиком ми давно підтримуємо зв’язок – знаю цю людину вже шість років і дуже поважаю, сприймаю як авторитет, що якщо війська підійдуть максимально до Броварів, то він дасть про це знати. У мене дома були дружина, троє маленьких дітей, сестра з маленьким племінником та мати.
8 березня відбувся прорив танкової колони в межах Броварського району. Заходило приблизно 60 одиниць військової техніки. Комбат набрав мене зранку, говорить: “Напевно, давай їдь з родиною у безпечне місце. Ми їх не пропустимо та краще не ризикувати сім’єю”. То ж родину я вивіз до Трускавця, був з ним там два дні та повернувся назад. Приїхав та висловив бажання вступити до лав батальйону “Свобода”. Підписав контракт і так для мене розпочалася війна.
Ірпінь
Взяти зброю до рук спонукало бажання бути ще більш корисним і не стояти осторонь військових дій. Коли я вступив до батальйону, вони якраз вже перебували в Ірпені. Я собі зібрав все екіпірування. Три роки, як у мене був карабін Bushmaster, тож зiбрав необхідні патрони, магазини, розгрузку, бронежилет. Сів до машини і рушив із комбатом до Ірпеня.
Ірпінь став першим зруйнованим великим містом, яке побачив. Я до цього не був на війні і мені не було з чим порівнювати. Для мене це були надемоції. В Ірпінь ми їхали через Коцюбинське, ліс і вже було чутно вибухи та канонаду, їхні прильоти та наші відповіді на це. Коли ми вже пройшли всім відомий міст, то було дуже страшно. Я не розумів, де наші, де ворог, де може бути снайпер і куди треба ховатися чи бігти загалом.
Читайте: Незавойований: Ірпінь відроджується після боїв із ворогом
Трапився один випадок. Була перша година ночі, разом із побратимами ми прилягли відпочити десь на годину. І чуємо по рації, що до нас наближаються гості – 10 осіб. У мене тепловізору та приладу нічного бачення нема, звичайний приціл. Для мене це був шок, бо розумів, що відбуватиметься наступ з їхнього боку. У той момент відчував себе безпорадним. У комбата був тепловізор, ми з ним піднялися на другий поверх, він його увімкнув і почав гатити по ним. Десь п’ять військових він поклав. Для мене це був шок, наголошую, тому що я побачив таку кількість людських смертей. Після цього комбат заснув одразу через декілька хвилин, мене ж трясло ще півтори години точно від всіх цих емоцій. Тоді промайнули думки, чи правильний вибір я зробив, що обрав шлях військового. Адже тоді ми перебували, немов на субмарині, з якої ти вже не можеш вийти.
Дорога на Схід
Мене відмовляли їхати до Сєвєродонецьку. Комбат, близькі, родичі. Знаю, що рідні звонили комбату і просили, щоб він категорично заборонив мені їхати. Комбат казав, те що було в Ірпені, і те що буде там – це просто небо та земля, різниця в 10-20 разів. Та, звісно, я не вірив. І хотів все побачити на власні очі. Один із моїх знайомих одержав поранення на стрільбах, разом з ним я мав їхати до Рубіжного. Загоєння його рани затяглося на місяць і до Рубіжного я так і не потрапив, бо легіон вийшов із тої позиції. Хоча я туди дуже рвався і жалів, що так і не вдалося туди потрапити. І потім вже був Сєвєродонецьк. Свої враження про Сєвєродонецьк та про те, як воював наш батальйон я описував у Facebook. Шлях до цієї позиції тривав через Бахмут, Лисичанськ.
Лисичанськ
Коли я приїхав до Лисичанську, чотири дні мені допомагали адаптуватися. Потім зі своїми побратимами ми вирушили у розвідку, вже тоді всі мости були зірвані, і ми пересуалися човном. Перейшовши річку, нас на тому березі очікували хлопці на “Жигулях”. Нас було п’ятеро, і в усій цій амуніції та зі зброєю в руках ми рушили цією машиною. Згодом я почув, що по нам відкрили обстріл. Кулі просто свистіли над вухом і декілька точно потрапили у багажник. Хотілося вижити – це був переломний момент. Коли ми таки доїхали і вийшли з автівки, то з усіх боків було чутно вибухи, міни, автоматні черги. А хлопці стоять і курять айкоси. Тоді я пережив перший шок.
Спали ми по півтори-дві години на добу. Більше, до речі, і не хочеться, та ти і не можеш собі дозволити. До того ж вночі відбувалися прильоти, нас постійно обстрілювали з танку, і за весь час нашого перебування він практично розніс монолітно каркасну залізобетонну будівлю, в якій ми були. Там було бомбосховище і вся ця будівля просто ходила ходором, зі стелі осипався пил, порох, крихти бетону. Все це ми пережили на адреналіні.
Сєвєродонецьк
Згодом прийшло сприйняття війни та абстрагування, коли в тебе в думках лише одне – чітко виконати своє бойове завдання. В Сєвєродонецьку я вже зрозумів, що зробив правильний вибір і він був усвідомлений. Що мене найбільше вразило. Це справжнє побратимство серед нашого батальйону. Приходило багато хлопців із ТРО і залишалися. Тому що тут кожен прикриває один одного, ніхто не оголює фланги. На сьогоднішній день жоден із батальйону “Свобода” не потрапив до полону і ніхто не кидав своїх на позиціях. Я вже і сам став націоналістом, завдяки нашому батальйону. Ми спілкуємося між собою виключно українською. Все це мене дуже емоційно зачепило. І всім рекомендую саме цей батальйон. І я пишаюся тим, що опинився в такому підрозділі.
До Перемоги
Ще був Слов’янськ, Краматорськ. З батальйоном об’їхали більшість населених пунктів Донеччини. І після завершення справ у компанії знову планую повернутися на фронт.
У мене троє маленьких дітей, і фінансовий стан дозволяє виїхати із країни та десь відсидіти рік у безпечному місці, в Європі чи Азії. Та це безперечно не мій варіант, хоча я на це міг здійснити на законних підставах. Я буду перебувати в батальйоні до останнього. Я вважаю, що не буде затяжної війни. Вірю, що принаймні весь південь до Криму та Схід ми заберемо собі назад. У це вірять всі наші хлопці і готові воювати до кінця. Мій старший брат наразі займається розвитком компанії, прикриває наш тил.
Становлення нації
Сьогодні 90% населення сприймають себе справжніми українцями, і лише 10% чекають на “русский мир”. Коли розпочався перший етап війни в 2014 році, здавалося, що це відбувається десь не тут. У Києві тоді ж не відбувалися бойові дії. І повноцінним українцем я себе не відчував. Дивився російські фільми, спілкувався упродовж 20 років російською. 24 лютого 2022 року змінило все. Мене надихнуло єднання українців, російсько- та україномовних. Раніше хтось був за росію, хтось – за україну, а декому – і те байдуже. Та саме тоді ми стали єдиною нацією. Всюди доносилась патріотична українська музика і від цього пробирало до сліз. І саме тоді я відчув себе українцем на 100%. Це відчуття щире і воно досі зі мною. І виключно за це можна сказати спасибі війні. Коли я був в Сєвєродонецьку і чув мову російських солдат, складалося враження, що по нам б’ють свої. Ломало від цього два дні, а потім прийшло сприйняття – що так, це наш ворог. Не те що демотивують, але дуже боляче відбивається всередині саме втрати побратимів. Особливо, коли гинуть на війні 20-річні юнаки. У більшості мешканців російськомовних міст, Лисичанськ, Харьков, Донеччина, Херсон, нарешті теж відкрилися очі на “освободітєлєй”. У селах нас зустрічали відкриті україномовні мешканці, які завжди були раді надати нам будь-яку допомогу.
У перші тижні війни було важко із військовим забезпеченням, інколи доводилось закривати потреби власними силами. Та щодня народна згуртованість лише зростає.
Я по життю оптиміст. Вірю – Перемога буде за нами. і в цьому ми впевнені на 100%. І це відбудеться саме завдяки нашим українським командирам та військовим, які служать не через гроші, а воюють за ідею.
Нагадаємо, що партнер девелоперської компанії DIM Андрій Насіковський став на захист України одразу після повномасштабного наступу росії. Девелопер підписав контракт і вступив до добровольчих лав територіальної оборони міста Київ.
Читайте: Київський девелопер Насіковський став бійцем столичної тероборони
Фото: колаж КВ, Instagram
