В рамках военного цикла материалов KV, в котором украинские воины повествуют о передовой, как она есть, публикуем рассказ санитарного инструктора 79-й АМБ 3-го батальона 9-й роты Ивана Костенко (укр.)
Щоденник солдата. 100 рецептів “Мівіни” на кожен день і до святкового столу
Іван Костенко, позивний “Кокс”. 30 років. Киянин. Санітарний інструктор 79-ї АМБ 3-го батальйону 9-ї роти.
Мене звуть Іван Костенко. Позивний – Кокс. Сам з Києва, – тут народився, виріс і живу. Зараз у медичній відпустці. Я – медик роти, хоча тісного зв’язку з галуззю не маю. Раніше працював лаборантом у морзі, маю певні знання, щоб надати першу допомогу.
Коли кажу, що я з 9-ї роти, у всіх зазвичай дуже цікава реакція, – згадують одразу той самий фільм. Доволі довго шукав собі підрозділ. Як саме? Написав заяву у київський військкомат. Чекав-чекав, але ніяких звісток не було. Намагався потрапити до батальйону “Донбас”, але на той час вільних місць не було.
Потім з’ясувалося, що створюється новий батальйон на базі 79-ї АМБ, там потрібні люди. Потрапив туди. Знав, що ця бригада постійно стоїть на якихось гарячих точках.
Наприклад, на кордоні з Росією вони стояли в оточенні 22 дні. Була бригада і в ДАПу. В аеропорту я особисто, на жаль, не був, хоча дуже хотілося потрапити. Бо якщо вже прибув до війська, то хочеться робити щось справді корисне. Донецький аеропорт – це одне з небагатьох місць, де використовується стрілецька зброя. Нинішня війна – війна артилерії, РСЗО. Але для мене краще безпосередньо впливати на розвиток подій, аніж сидіти на одному місці, чекати і думати: “чи прилетить?”.
Головна наша проблема – техніка. Наприклад, БТР-70, – цим все сказано. Коли його проектували, не розраховували, що люди будуть у бронежилетах. У ньому дуже тісно. Невдало зроблені десантні люки, – маленькі і незручні. Власне, вони відкидаються тільки вбік, – зверху все закрито. Залазити складно, як і вилазити. До речі, якщо вилазиш на ходу, відразу потрапляєш під колесо. Крім того, там стоїть не один двигун, а два. Коли сидиш там і розумієш, що біля тебе триста літрів пального, якось аж ніяково.
Іноді здається, може й правильно проектували такі люки, щоб туди без “броніків” лазити. Раніше, коли дивився на бензовози (на жаргоні, до речі, “запальничка”), думав, а який сенс натягувати “бронік”, коли біля тебе стільки бензину. Раптом щось, ніякий “бронік” тебе все одно не врятує.
Негуманна військова медицина
В тактичній медицині є багато речей, які звучать не зовсім гуманно у цивільному житті. Найголовніше для лікаря, коли він надає медичну допомогу під час бою, – щоб вороги не застрелили його. Бо мертвий медик точно нікому не допоможе, тому завжди потрібне добре прикриття.
Під час надавання першої допомоги лікар робить свою справу, а другий солдат його прикриває. Коли з’являється ворог, пораненого на певний час кидають і відстрілюються обоє. Лише коли ворога ліквідовано, можна продовжити надавати допомогу, – не інакше. Адже лікар не зможе нічого нормально зробити, якщо знає, що в нього стріляють. Та й два автомати завжди краще, ніж один.
Саме тому у професійних вояків (наприклад, у американців) ніколи немає при собі сильного знеболювального. Після такої ін’єкціїї людина воювати уже не зможе, не зможе відстрілюватися. Та й взагалі у пораненого потрібно забирати зброю, бо невідомо, що у такому стані він зробить. Дихання погіршується, а від передозування і взагалі померти можна.
У нас хотіли внести зміни у закони і повернути воякам у аптечку морфій (цікаво, хто це запропонував?). Начебто, все мало б бути за нормами, стерильно, використані ампули потім ніби-то здаються у штаб. Але ж хто на війні буде збирати ці всі пусті ампули… Можна подивитися на досвід Першої та Другої світової війни, після чого було дуже багато наркоманів. Таке враження, що планувалося легалізувати чорний ринок. На щастя, відмовилися від цієї ідеї.
Ще така цікава річ – в першу чергу допомога надається легкопораненим. Тому що легкопоранений після першої допомоги, на відміну від важкопораненого, може одразу повернутися в бій і навіть допомогти лікарю. В іншому ж випадку він може перетворитися у важкопораненого.
Важливо, що навіть геніальний нейрохірург навряд чи зможе на полі зробити більше, ніж звичайний фельдшер. Всі поранення тут вважаються нестерильними. Ніхто ж кулі не промиває… В полі немає умов, щоб зробити операцію, тому головне завдання військового медика – зупинити кровотечу (бо саме через неї найбільша кількість травм). Слід стабілізувати стан пораненого, витягнути в безпечну зону. Далі вже відбувається евакуація до госпіталю. З оперативністю в цьому питанні у нашого війська дуже погано, – проблеми з транспортом. Якщо не розвивалася ніколи сама армія, то що вже казати про медичну службу, – як за часів Радянського Союзу, так і при незалежній Україні. Спорядження нинішніх наших санітарів мало чим відрізняється навіть від спорядження часів Другої світової війни. Усю зарплатню, яку я отримував, витрачав на спорядження, щоб було зручніше виконувати роботу. А взагалі, радив би зараз усім пройти курси першої медичної допомоги. Це така штука, яка корисна для всіх. Навіть тоді, коли мир, ніхто не стріляє, щодня трапляються якісь аварії. І вміти швидко надати допомогу – дуже важливо за будь-яких обставин.
Сушені борщі
Якби не волонтери, хто зна, чи вистояли б ми донині. Насправді дуже цікаві внутрішні відчуття, коли посилки від них приходять. Думаєш, що ж там усередині цього разу. Привозять продукти. Дуже цікава ініціатива у Борисполі – там сушать овочі для борщів (навіть спільнота у Facebook така є). Дуже хороша штука, і за це дуже дякуємо. Допомагають столичні волонтери, діаспора… Наприклад, з Італії передають спорядження, різні медикаменти: ліки, перев’язувальні пакети, зажими для артерій, бинти для ран тощо.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
З теплим одягом проблеми глобальні. Держава начебто видала комплект. Так, ця нова форма має доволі симпатичний вигляд, непогано маскує, але у неї є дві проблеми: тканина і нитки. От якби поміняти нитки і тканину – прекрасна форма була б! Шви паскудні, довго не тримаються. Тканина, наскільки я знаю, за документами мала бути така, що не горить. І вона дійсно не горить – вона плавиться, причому, дуже легко і швидко.
Багато емоцій від посилок з дитячими листами. Зазвичай діти пишуть, щоб ми швидше поверталися додому. По черзі витягуємо з коробки. Для нас це така собі лотерея, бо ж ніхто нічого не підтасовує. Ти приходиш і сам дістаєш наосліп якесь дитяче творіння. Якось мені символічно дістався малюнок танка. Колись я давно думав, що мені з моїм невеликим ростом пряма дорога в танкові війська, але туди так і не потрапив…
У вересні мені прислали такий оберіг. Дякую вам! Ніколи не думав, що буде так приємно отримувати подарунки від дітей.
А для тих, хто каже – навіщо нам той Донбас. Місцеві жінки кожного дня годують госпіталь. Весь госпіталь за власні кошти! А знаєте, чому вони не використовують одноразовий посуд? Нє? Щоб хлопці змогли поїсти нормально, як вдома (!) То що? Кажете, нащо нам вони?
Взагалі військова кухня окрема штука. Тут дуже легко зрозуміти, пощастило вам чи ні. Як приклад я вже куштував у своєму житті …підгорілий чай. Не знаю яким чином вони цього досягли але так – ти п’єш чай і розумієш що він підгорів. Oсь і виходить що “мівіна” це твій друг і товариш. Вже можу писати книгу “100 рецептів з Мівіни. На кожен день і до святкового столу”.
Бути тут і зараз
Є така фішка: щоб було простіше жити, поки ти на війні, не треба думати про дім, цивільне життя. Наприклад, планувати відпустку, яка буде через двадцять днів. Про відпустку варто думали лише, якщо вона, наприклад, починається завтра.
Не те, щоб варто жити винятково сьогоднішнім днем, але жити саме ТИМ життям. А думати про те, як же воно зараз вдома, – дуже пригнічує.
Хоча сучасні технології, телефон, інтернет і спілкування з рідними – хороша штука. Було таке, коли я з дружиною говорив по телефону. Розповідаю їй, що я тут ледь не на курорті. В той же час на задньому плані лунають вистріли, бойова тривога і заклики до бою. Потім доводиться пояснювати, що це була учбова тривога і нічого поганого не трапилося.
Я помітив, що у солдатів часто виникає проблема зі спілкуванням у цивільному житті. Адже багато речей доводиться замовчувати, “фільтрувати” висловлювання. І коли реагуєш якось дивно на ті чи інші речі, не можеш пояснити свою поведінку чи емоції. Не розкажеш, наприклад, що у тебе до третьої ночі була стрілянина, екстренна тривога чи ще щось… Треба завжди якось викручуватися і казати, що все тихо і спокійно.
На службі неможливо постійно ходити з кам’яним обличчям, а-ля, “такий ось я суворий воїн”. Бо для чого? Всі ж живі люди, багато жартуємо. Та й ситуацій гумористичних насправді багато, хоча вони доволі специфічні, як і самі жарти.ав одного раНаприклад, є у нас хлопчина, який у цивільному житті займається пожежними системами, сигналізаціямизу багаття зі здоровенної купи хмизу, полив щедро бензином. Повертається до когось зі словами “Дивись, як треба розпалювати!”. Мить – і хмара диму, полум’я, він у цьому всьому зникає. Начебто все обійшлося, нічого страшного не сталося. Обличчя обпалив. Зате потім його дуже довго називали “Штабс-капітан Погорєлов”.
Ставлення до нашої армії місцевого населення дуже дивує. Розглянемо для прикладу невеличке село, куди прийшла українська армія. Скажемо, 300 солдатів. Усі як-не-як отримують заробітну платню, ідуть в магазин і щось купують. Комусь кефіру хочеться, цигарок, шоколаду, сиру чи ще чогось… Хтось витрачає більше, хтось менше, але, як на мене, по тисячі гривень у місяць віддає кожен. Таким чином, українська армія приносить в село певний економічний розвиток завдяки цьому.
А якщо “сепари” прийдуть… Ну вони ж нічого не кулять, бо немає сенсу. У них же просто так можна взяти і нічого за це не буде. Бо що їм за це зроблять? В тюрму ДНР чи ЛНР посадять? Для своїх у них тюрем немає.
Але все-одно є такі цікаві люди, які нидіють “ой, а для чого ви тут стали, забирайтеся” і тому подібні речі. Особливо дивує, коли це говорить представник чи директор магазину, куди наші солдати приносять прибуток.
Якщо є розум і бажання, то можна ж і грошей яких-небудь заробити. Як мінімум, брати у військових одяг для прання, якщо вдома є пральна машина. Бо багатьом солдатам не шкода заплатити певну суму за те, щоб не прати вручну і не шукати, де потім просушити одяг. На вулиці ж постійно сиро, а в приміщенні цеху, де ми ночуємо, просто немає місця для цього. Та й у цеху нашому вогко, – він же не розрахований на ночівлю великої кількості людей, вентиляції нормальної немає.
Коли стояли на трасі “Донецьк-Маріуполь”, доволі дико було спостерігати за машиною, яка везла з Донецька в Маріуполь металопластикові вікна. Я тут такий з автоматом стою, а люди замовляють собі вікна… З Донецька. Маршрутки собі їздять. Розвивається “пенсійний туризм”. У вільному від “кривавої хунти” Донецьку чомусь пенсії не виплачуються, зате на території тієї ж “хунти” можна отримати якісь там виплати, купити всього, приїхати додому в ДНР-ЛНР і розповідати, які ми погані.
“Війна. Погано. Піду поїм”
Взагалі не люблю питання на кшталт “Як там?”. Зазвичай виникає кілька варіантів відповіді. Найперший – “Поїдь і подивись”. Якщо дійсно так цікаво, ти здоровий і розумний хлопець, – просто береш і їдеш туди. Тим паче, є військкомат, який тебе туди відправить, ще й гроші якісь за це будуть платити.
Багато людей думають, що вони безсмертні. У них у цивільному житті купа дуже важливих справ. Ця війна йде у прямому ефірі. Багато людей мені в соцмережі “додаються” для того, щоб подивитися таке собі ток-шоу.
Якось наснився мені дивний сон. Ніби наш інструктор зі стрілецької підготовки вирішив влаштувати реконструкцію якоїсь битви 19 століття. Стоїмо ми всі такі у старовинній формі, з мушкетами. Він на нас, як завжди, кричить і тут … Прилітають інопланетяни і хочуть подарувати нам якусь таку штуку, яка принесе щастя на всю землю. Вони виходять, дивляться на нас і кажуть: ” Й*б, твою. Знову в 19 століття потрапили. Вони тут дикі, все одно нічого не зрозуміють, полетіли далі”. Сідають у тарілку та відлітають. Прокидаюся від звичного – “Батальйоне, підйом!”.
Буває, люди затягують журитися, мовляв, для чого це все потрібно? Майдан мав усе змінити, а нічого не змінилося…”Ось, мене там-то і там-то ДАІшник зупинив, вимагав хабар, я хабар дав” і т.д. Хочеться запитати: а для чого ж давав? І кому простіше з цим усім боротися зараз: цивільним чи військовим? Знову ж таки, що буде, якщо кожен військовий зараз кине автомат і поїде додому, бо ДАІшники беруть хабарі…
У багатьох немає елементарного уявлення про те, що відбувається. Щось на кшталт “Ой, війна йде, погано, піду поїм”.
А ще у деяких цивільних є рожева мрія, начебто, скоро закінчиться війна, повернуться військові хлопці і тоді вже в країні порядок наведуть. Але ж логічно, що і в тилу люди повинні хоч щось робити. Бо дивно якось, у нас хрінова армія, хрінові військові, нічого робити не вміють, воювати не можуть, але порядок мусять навести! Але якщо ніхто з цивільних зараз цим не буде займатися, ніхто може звідти не повернутися…
21 серпня, коли я остаточно знав що я їду у Миколаїв добровільно вступати до лав ЗСУ, було похмуре небо. Я їхав з правого берега на лівий і думав, як там воно все буде. Подивився у вікно і побачив статую Матері Батьківщини. Заспокоївся і зрозумів – все у нас буде добре!..
