У лютому монах Монастиря на честь Святого Нектарія Егінського (ПЦУ) Іоанн (Олексій Бондарєв) на декілька днів залишив свою обитель та поїхав провідати маму у Дніпро. Війна застала його в рідному місті. В перший день Отець Іоанн пішов до самооборони, а згодом – до добровольчого формування Територіальної оборони (ТрО) “Варта Дніпра”. Сила віри укріплює його у служінні Україні та Богу.
Про це Отець Іоан (Олексій Бондарєв) розповів в інтерв’ю KВ.
KВ: Закон вас звільняє від військової служби, чому Ви вирішили піти у добровольці?
Отець Іоан: З перших днів війни було відчуття самозахисту. Я не міг нічого не робити. Пам‘ятаю, як я прокинувся о п‘ятій ранку у Дніпрі, а перед очима летить друга ракета біля обласної лікарні. Мені було важко дивитися на все склавши руки.
KВ: Ви самі вирішили пішли в самооборону?
Отець Іоан: Так, мене ніхто не змушував. Перед війною я приїхав до мами у Дніпро. Коли почалась війна, я з друзями та активістами вступив до самооборони. Ми патрулювали вулиці Дніпра. З перших днів у місті почав працювати волонтерський пункт, бо дуже багато біженців з Донеччини прибували до нас. Ми їх зустрічали та опікувались ними.
Пам‘ятаю, як в одну з перших ночей війни ми зробили понад дві тисячі “коктейлів молотова”. За ніч! Уявляєте?
Згодом, завдяки меру Борису Філатову, у нас було сформоване добровольче угрупування “Варта Дніпра”. У нас часто були важкі виїзди. Легко не було з перших днів. Бували різні випадки.
Потім нам сказали, що змінилось керівництво і нам треба приїхати познайомитесь. Ми приїхали, була тривога. З нами спілкувались полковники у бункері, записували та розподіляли. Ніби у фільмі. Нас записали в один із підрозділів. Потім нас навчали. З того часу почалась моя військова діяльність.
KВ: Чи добре Ви і Ваші побратими були забезпечені?
Отець Іоан: Наша влада робила все, що в її силах, але цього було недостатньо. З самого початку ніхто не був забезпечений. Що мали – у тому й ходили. Ми всі розуміли, куди ми йдемо. Поки Харків був цілий, ми замовляли форму там. Щось діставали через волонтерів. Дуже багато дістали через них, дуже їм вдячний за небайдужість.
З перших днів нам допомагав театральний критик Олег Вергеліс і драматичний театр Івана Франка з обмундируванням. Дуже сильно допомогла Влада Молчанова та її команда. Влада Борисівна масово нас забезпечувала харчовими продуктами та пальним. Андрій Федорович Шипко (директор інституту раку) передав усі необхідні медикаменти.
Окремо хочу подякувати гастроармії Києва та Олені Бортник, Наталії Завгородній і Юлії Ковальській – вони придбали для нас автомобіль, купили берці хлопцям. Вони допомагають і досі, не лише нашій “Варті Дніпра”, а всім, хто цього потребує.
KВ: Які на вас були покладені функції, як на військового капелана?
Отець Іоан: З перших днів у мене не було функцій військового капелана. Тоді у нас було навчання з хлопцями, з моїми побратимами, без яких я вже не уявляю життя. Ми займались всі однаково. Ми бігали кроси, бігали з пеньками. Робили те, що ніколи не робили у житті, навіть бігали крос сидячи. Ми бігали з ношами з живою людиною на них, щоб розуміти тяжкість. До речі, посідали завжди перші місця.
KВ: Ви неодноразово були на лінії спротиву. Ви як священник як це переживаєте?
Отець Іоан: Важко. Неодноразово був у нульових точках. Брав участь не у боях, а вже в ліквідації наслідків. Вивозив тіла поранених і загиблих.
Найважче для мене було пережити евакуацію дітей. Пам’ятаю трирічного хлопчика з осколком у голові. Ми, на щастя, встигли його доставити у Дніпро в лікарню Мечникова.
Після першої моєї поїздки, пам‘ятаю, я закрився у собі, не хотів ні з ким спілкуватися. Я не міг спати. Дуже важко побачити тіла молодих побратимів, які загинули за нашу волю й свободу. Наша свобода не дається просто так, за неї ми платимо кров‘ю та життям не лише наших героїв, а життям їхніх горем вбитих матерів, діток, які лишаються сиротами. Кожна смерть – це велика втрата не лише для їхніх рідних, а й для нашої країни і всього вільного світу.
Є свято церковне – Неділя всіх святих землі української. Я вважаю, в цей день варто було б згадувати наших воїнів, бо вони дійсно святі, бо поклали своє життя за нас.
KВ: В чому полягає роль церкви на фронті?
Отець Іоан: Всі релігійні організації включились одразу, як почалась війна. У Дніпрі Митрополит донецький Дмитро (ПЦУ) організував великий хаб, вони щоденно допомагають. Митрополит Епіфаній (ПЦУ) неодноразово допомагав з каретами швидкої допомоги.
Дуже активно включилися протестантські течії та юдеї.
Церква відіграє важливу роль на фронті. Насамперед це моральна й психологічна допомога.
Хлопці вичерпали себе морально. Наші хлопці – справжні патріоти, вони йшли без заробітної плати, не за гроші, вони розуміли, що завтра можуть прийти до них додому, просто вбити та зґвалтувати рідних. Вони не могли цього допустити. Їм потрібна психологічна та моральна підтримка. А хто може допомогти більше, ніж священник?
KВ: Багато хто запитує: “Чому війна? А де Бог?”.
Отець Іоан: Бог – у нас із вами. Бог – у волонтерах, які допомагають. Бог – у серцях воїнів, які захищають. Бог – у керівництві, яке керує нашим військом. Ми чітко повинні усвідомити, що не Господь винний у війні. Винний наш гріх, який ми допускаємо у своєму житті. Бог дає людині волю. Згадайте про Адама і Єву й ту спокусу, на яку пішла людина.
KВ: Що зараз шукають військові на фронті у вірі?
Отець Іоан: Зараз усі шукають розради моральної та духовної. На жаль, наше суспільство не приходить у церкву, коли все добре. Переважно люди приходять, коли виникають потреби просити допомоги в Бога. Господь дає кожному, по своїй мірі, що людині потрібно. Господь ніколи не дасть того, що людині не потрібно. Якщо Бог не дає, чого ви просите, значить, ще не час.
КВ: А з якими питаннями до Вас найчастіше звертаються військові?
Отець Іоан: Дуже багато хлопців проходили таїнство сповіді та причастя безпосередньо на фронті. Були випадки, коли до мене підходили не православні – мусульмани. В окопах немає атеїстів.
Питання дуже різні. Здебільшого треба просто поспілкуватися. Часто так буває, що воїн не може щось сказати своєму побратиму, приміром – про свій біль, пустити перед чоловіками сльозу… бо хлопці не плачуть. У таких випадках рятує розмова зі священником.
На жаль, в Україні не так багато психологічних хабів, які б надавали психологічну підтримку військовим, і не так багато капеланів на фронті.
KВ: Навіть вбити ворога морально дуже важко, бо ворог – це людина з плоті та крові. Чи відчувають перед собою військові тягар?
Отець Іоан: Для людини, яка вперше вбиває – це дуже важко. Коли військовий стріляє в ліс, вбиває, не бачачи, свідомість не дає сигнал провини. Але, коли СССошники або розвідники вбивають у рукопашному бою або безпосередньо зі зброї, це неймовірно важко. Це велика психологічна травма.
У спілкуванні я пояснюю: “Ти не просто так вбив! Ти не вбивця. Ти захисник! У кожного з нас є відчуття самозахисту. Розумієш, якщо не ти, тоді тебе”.
Ми захищаємо не лише свою родину, свою країну, ми захищаємо весь світ від зла, яке прийшло на нашу землю.
Наша армія шляхетна.
Днями читав новину, яка мене дуже обурила. У Маріуполі, у драмтеатрі, фактично на кістках росіяни влаштували якийсь концерт. Вони аморальні…
KВ: А де Ви для себе знаходити відраду ?
Отець Іоан: Тільки у Богові. Під час служби та читання святого Євангелії. Коли я їду з фронту, після всіх смертей та жахіть, я їду по Дніпру чи Києву і бачу життя, маму з дитиною, щасливих людей на набережній, на недільному Богослужінні – в цьому є моя розрада.
Слава ЗСУ, що ми маємо можливість жити в нашій країні. Дорогі українці, любіть свою землю завжди! На жаль, багато людей осягнули, що їм потрібна Україна лише тоді, коли прийшла біда! Любіть завжди!!!
Я, Геннадій Кірія, та видання “КиївВлада” щиро вітаємо всіх із Покровою Пресвятої Богородиці! Нехай Богородиця береже наших захисників та нашу Україну. Любові та спасіння!
Фото: з особистого архіву Отця Іоана (Олексія Бондарєва)
