Бійці АТО презентували власну книгу “Голос війни: історії ветеранів”. У виданні — 29 оповідань, написаних 22 ветеранами АТО, яким є що сказати.
Буг, Піаніст, Музі, Доцент, Сколопендра, Аля, Кібер, Бухгалтер, Пес, Біжан, Лінза, Кіт, Хемінгуей, Скеля, Обама, Колумбет, Мангал, Капелан, Герман, Лора, Турист, Яр – це не просто набір подекуди непоєднуваних між собою слів. Це позивні 22 авторів художньої книги “Голос війни”. Авторів, чиї слова звучать настільки правдиво, немов ти переносишся з ними в окопи на бойових, або відпочиваєш за смачним обідом. В свої історії вони вклали невигадані сюжети з життя на передовій, або уже після свого повернення з війни.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Художня книга стала результатом соціального проекту “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. Протягом двох місяців кожної суботи майстерності письменництва ветеранів навчали відомі українські письменники, блоґери та журналісти: Сергій Жадан, Євген Положій, Катерина Бабкіна, Ростислав Семків, Роман Зіненко та ін.
Модератор Школи, боєць батальйону “Айдар” Дмитро Лавренчук у свої присвяті пише: “Якщо на війні зв’язок – це рація, то в мирному житті замість рації – ця книга. Текст за текстом ветерани налаштовують систему координат. Через контексти спогадів позначають позиції сенсу життя, який вони пізнали. Діляться ключами до розуміння тих речей, про які зазвичай мовчать. Але розуміння – це, насамперед, бажання почути”.
Про свій проект Дмитро Лавренчук розповідає: “Він народився з почуттів у степах Луганщини, коли ми з побратимами роздумували, що після драйвового літа ми повернемося додому. Як вчительки задають дітям написати твір, так і ми зробимо щось на кшталт “How I spent my summer holidays”. З цієї незначної ідеї почався шлях такого великого проекту. Для мене цей проект про підтримку, про розуміння, про зраду, ганьбу і перемогу”.
До участі у проекті було запрошено учасників бойових дій на сході України та ветеранів військової служби АТО, які мають бажання писати і готові ділитися своїми історіями.
Цілями проекту стало навчити ветеранів писати просто; надавати літературну чи репортажну форму своїм спогадам та працювати з текстами у соціальних мережах, блозі чи колонці; сприяти діалогу та взаємопорозумінню між учасниками бойових дій і місцевими громадами. Після кожного заняття у школі вони пробували писати самі. Писали і про жінок, і про дітей, і про тварин, і про війну, і про мир.
Наймолодшій авторці, Аліні Вяткіній – 22 роки, найстаршому, Олександру Чаморсову – 55. Серед учасників Школи – люди різних професій: піаніст, вчитель початкових класів, дизайнер, маркетолог, журналіст, військовий капелан, викладачі та волонтери. Тільки вони можуть писати про війну без фільтрів та посередників. Так, є багато інформації про війну на сході, але саме голоси цих людей, що на власному гіркому досвіді відчули, що таке війна, можуть розповісти правду, якою б жахливою вона не була. Вони все пережили власною душею, власним тілом, власними нервами.
У творчій атмосфері народилося близько трьох десятків унікальних текстів-спогадів. Книжка структурована і поділена на три частини війни: початок, життя і втрати, повернення. Це короткі історії про маленькі радощі на війні, про страх і сором, про все пережите на фронті. Здебільшого це не історії про бойові дії, а про те, що дарує надію та наснагу жити через біль і страх. Наприклад, історія про те, як ти вперше за 2 місяці побачив жінку, або спробував справжнього борщу вперше за півроку. Це історії про ці маленькі радощі, для нас вони очевидні, а для них – чудесні. Як от, млинці з вишнями або гаряча вода, чистий одяг.
Таджик за походженням, киянин за проживанням, українець за покликанням душі, аспірант Інституту фізіології ім. Богомольця, викладач НаУКМА Біжан Шаропов, даючи автограф, написав: “Смерть – не найстрашніше, найстрашніше – боротьба”. У 2014 році він прийшов у батальйон “Айдар”, про що ніколи не пошкодував. На запитання “чому?” відповідає: “аби захистити українця в собі”.
Його текст – про грубість та дискомфорт війни. Він прагнув, аби читачеві було складно під час читання, з чим блискуче впорався.
47-річна викладач літератури Ірина Музичук – Музі, народилася в Естонії, починала їздити на війну з капеланом як водій-волонтер. Але під час чергової поїздки залишилися у складі загону “Янголи Тайри”, згодом приєдналася до ДУК “Правий сектор”. Зараз працює психотерапевтом. Про свою історію розповідає: “Мій текст – про наслідки війни. Він адресований тим людям, які жили на Донбасі й були вимушені виїхати звідти”.
Аліна Вяткіна, першокурсниця столичного вишу, після подій на Майдані перевелася на навчання до Львову. У грудні 2014 року дівчина потрапила в Пісках на евакуацію поранених із ДАП, пройшла тренінг для парамедиків і залишилася на фронті. Зараз вивчає психологію, координує соціальний проект “Стройбат”.
“Страх прийшов до мене після першого пораненого на Майдані, – розповідає Аля, – але набільше вразив розстріл людей на Інститутській, коли загинув мій друг Устим Голоднюк. Він постійно у мене перед очима. Під час війни я почала уявляти, що поїзди – це портали. Такі собі дорожні чари: засинаєш парамедиком в одному з тих міст, чия назва трапляється мало не в кожній області, а прокидаєшся цивілом у мегаполісі”.
Ветерани зазначають: написання таких історій психологічно допомагає їм після війни. Дуже часто їх нікому слухати, а якщо і є кому – складно говорити.
“Війна тягнеться за мною хвостом, але написання книжок діє як терапія. Ця книга, в певному сенсі, допомогла мені “звільнити мої чакри” та переосмислити певні речі”, – розповідає один із авторів, 40-річний Сергій Міщенко з позивним Яр.
Маркетолог за фахом, на Майдані він почав працювати санітаром, виносячи поранених під час сутичок на Грушевського. Пройшов Іловайський котел, кілька днів пробув у полоні. Тепер займається захистом прав сімей загиблих бійців АТО та соціальною адаптацією ветеранів.
Проект “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО” реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” за фінансової підтримки уряду Канади та фонду “Відродження”.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
