Ірпінь десятки разів опинявся в центрі матеріалів КиївВлади. Забудова, інфраструктура, політика, ще раз забудова… Тисячі хвилин коментарів, журналістський архів на сотні тисяч символів. Ми знали багато про нього: за щось хвалили, за щось лаяли, а з чогось відверто офігівали… 7 квітня я відвідав зруйнований Ірпінь і досі не можу дібрати відповідних слів, щоб описати перше відчуття від побаченого. Ні, місто не вмерло, воно досі живе і навіть зберегло багато довоєнних абрисів. Проте з-під припорошених золою решток приміської фешенебельності на світ битими шибками дивиться вже зовсім інший Ірпінь. Ірпінь, котрий прийняв бій, не здався і переміг.
Ми їхали в Ірпінь по Варшавській трасі з боку Гостомеля. Подихи війни повсюди: КП, АЗС, понівечений ліс обабіч дороги, пекельно-руда погоріла техніка московитів… Зауважую рештки цегляного паркану гостомельського цвинтаря, повалені хрести і могильні камені. Навіщо орки воювали із українськими небіжчиками?
За поворотом на Горенку пам’ятник на братській могилі визволителям Гостомеля в 1943 році. Фігура воїна, дві гармати такі ж попечені як і АТБ та бар “Бабай” поряд. Далі підірваний міст через річку Ірпінь. Одна колія тримається на чесному слові, вигнувшись в небо під достатньо гострим кутом. Бронетехніка чи вантажівка тут не проїде, а ось легковик може проскочити. Ми проскакуємо.
Їдемо Гостомельським шосе. Район СМУ – понівечені приватні будинки, понівечені ЖК, мертві авто, дорожні знаки, магазини й аптеки… В повітрі висить сильний сморід згарища.
На Котляревського зустрічаємо перших місцевих. У дворі радянської двоповерхівки двоє старших чоловіків і жінка пораються біля іржавого мангалу. Запах їжі на відкритому вогнищі змішується з іншими ароматами звільненого міста, а тому дихати ірпінським повітрям стає вже не так моторошно.
Але ця картинка мирного життя не тримає увагу довго. За мить ми вже стаємо свідками того, як герої АТО, чиї світлини, розміщені уздовж однойменної алеї, вчергове зійшлися у двобої із “руським міром”. Результат сутички на лице: розстріляні окупантами фото наших хлопців, розстріляні панно з дитячими малюнками, розстріляні колони меморіальної альтанки. Нотую в записник: “мінус БК у ворога, плюс для нашої перемоги”.
З Котляревського прямуємо до середмістя, де біля будівлі міськради маємо зустрітися із провідником по місту.
Дорога складна. Всюди воронки від мінометних снарядів і чогось більш важкого. На додачу все місто вкрито битим склом і дрібними металевими уламками. Один із них пробиває нам колесо.
Поки мої колеги вовтузяться із запаскою, спостерігаю як люди приводять до ладу місто.
Чоловіки в цивільному розчищають проїжджу частину від потрощених автівок і ворожої техніки. Обрізають проводи зі знеструмлених електроопор, повалені стовпи відтягують. Гребуть лопатами скло, розтягують залізяччя і рештки будівель, що загромаджують тротуари.
Як ми з’ясували потім, на вулицях працюють волонтери, які прибули в Ірпінь з Києва на заклик місцевої влади. Їх близько 300 осіб і в кожного дуже цікаві історії, про які я розкажу трохи далі.
Ігор
Нашого провідника Ірпенем звати Ігор Дворніков. Йому 39, він заступник міського голови і переселенець з Донбасу. Одягнений у військовий однострій. Кермує чорним “Porsche Cayenne”. Праві задні дверцята і пасажирське вікно заліплені скотчем та пакувальною плівкою, крило посічене уламками.
– Ви колесо пробили!? Ну це, вважайте пощастило. Я ось на на міну наїхав. Протипіхотну! Навіть колесо не пробив. Але машину шкода. Вона чужа. Ми усі тут, хто в місті лишився, на машинах друзів і знайомих їздимо”, – розповідає Ігор і проситься до автівки, якою ми приїхали з Києва, – “Бензин практично на нулі, можна я з вами?”
на фото: Ігор Двоніков
Дорогою до Романівського мосту – одного із символів цієї війни – Ігор розповідає свою історію.
– 24 лютого о 5 ранку мене набрав міський голова Олександр Маркушин. Каже, Ігоре, почалося! Бери автомат і гони в мерію. У нас була сформована тероборона, всі знали чим мають займатися, плюс я бачив війну в 2014 у себе на Донеччині. Переживав лише за дітей. Вирішили з дружиною, що вона залишається у місті, а я сідаю за кермо і швидко виводжу дітей з України. Рівно дві доби в мене зайняла дорога з Ірпеня через колони орків під Бородянкою до кордону з Угорщиною і назад.
За словами Ігоря, перші окупанти з’явилися в Ірпені вже надвечір 24 лютого. Зайшли з боку Гостомеля, облаштували в одному з дитячих таборів собі штаб та спостерігали за містом.
– Першими зайшли якісь хлопці, котрих місцеві ідентифікували як срочників, а потім з’явились мужички посерйозніше – морпіхи, спецназ. Вони були дуже нервові і могли вбити місцевих, або прострелити ногу просто за те, що їм не подобається твоє обличчя. Потім з’явилися кадирівці. І завжди були якісь танкисти-буряти.
Серйозні бої в місті почалися 5 березня. Між тим, Ірпінь окупувати ворогам не вдалося – спрацювали військові і територіальна оборона.П’ятого вони різко ударили по нас і я реально не знав, що робити – у нас автомати, у них танки. Але ВСУ були з нами, спецбатальон “Каскад” був з нами, поліція – хлопці нас захищали, а ми їм допомагали. То “Байрактар” пришлють, то ще якось дадуть прикурити. У нас і масових розстрілів цивільних не було тому, що місто фактично не було в окупації – Ірпінь завжди бився. Тероборона, військові, мер, депутати… всі в строю. Буча не встигла сформувати тероборону і ми знаємо у що це, на жаль, вилилося, а ми зубами за кожен камінець трималися. Вони захоплюють трошки – ми їх відкинемо. Вони пройдуть туди, а ми туди насиплемо. Тут всюди був бій – саме тому так багато побитих об’єктів. Здебільшого у нас тут були танкові бої і мінометні дуелі. З літаків дісталося тільки району СМУ та місцевому Водоканалу, який знищили вщент.
на фото: могила у середмісті Ірпеня
на фото: результати вуличних боїв
Дорогою проїжджаємо повз розстріляне BMW, на якому загарбники намалювали величезну літеру “V”. Побачивши це наш провідник змінює тему:
– Що я вам ще хочу про них сказати, так це те, що вони дуже потужно підійшли до брендування. Там, де вони стояли, все було розмальовано літерами “V” чи “Z”. Якась маніакальне бажання мітити територію.
З п’ятого березня виїзду машинами вже не було з Ірпеня. Виїзд лишався на Стоянці, але він був окупований і там по багатьох автівках стріляли на ураження. Але був день, коли можна було проїхати в бік Стоянки – не згадаю число лише. Так ось – основна умова – віддати їм телефон. Люди віддавали, а вони розстрілювали цю трубку. Натурально вирвали із рук і розстрілювали. Там стояла по центру дороги автівка, літеру “V” на ній, як годиться, намалювали і в її багажник оті простріляні телефони скидали. Наші пробували підрахувати – штук 250 смартфонів нарахували…
Романівський міст
Зруйнований Романівський міст, без перебільшення, – символ нескореного і живого Ірпеня. Його фотографії стали легендарними й облетіли всі медіа світу. Я бачив сотні світлин і відео з цієї точки, закарбував у пам’яті кожне спалене авто, занотував у мозку кожну візуальну деталь. Зізнаюсь, мені було моторошно від цих кадрів, дуже моторошно.
Але, коли я потрапив на місце і побачив вже не картинку на гаджеті, а страшну реальність – весь екранний переляк зник. Його заступило відчуття люті.
Міст повністю усипаний уламками в прямому і переносному сенсах. Уламками снарядів, уламками автівок, уламками довоєнного життя простих людей.
Від останнього типу уламків сатанієш сильніше.
Зелений кедик, улюблена кружка із собачками, капелюх, чоловічий черевик, відерце з варениками… Хтось дуже любив цю кружку із собачками і не хотів їхати без неї в евакуацію. Чиясь дбайлива мама наліпила вареників, вона поклала у кожен шматочок тіста свою любов…
на фото: покинуті речі на Романівському мосту
Але прийшов московит і знищив усе. Забрав і знищив життя, забрав і знищив будинки, забрав і знищив тисячі дрібничок, без яких людина просто не може існувати. Хіба можливо таке пробачити?
Всі автівки на мосту спалені, але під ним багато вцілілих машин. Майже кожна прострілена.
на фото: розстріляні авто цивільних під Романівським мостом
Алегорично, але поряд із картинками смерті і болю відбуваються абсолютно життєствердні речі.
Через імпровізований дерев’яний місточок ходять люди: “ми не виїздили, ми за продуктами на той бік ходили”. А з боку від нього повним ходом йде будівництво переправи (на момент виходу цього матеріалу переправа через річку Ірпінь в районі Романівського мосту вже функціонує, – KВ)
Жваво і на під’їзді до мосту. На розв’язці біля ЖК “Центральний” працюють комунальники. Працюють спокійно і впевнено. І якби не спалений трактор і простріляна табличка ЖК, спостерігаючи за їх працею, можна було б уявити, що ми в довоєнних часах.
на фото: комунальники працюють біля ЖК “Центральний”
Відродження
З Романівського мосту ми рушаємо до Податкової академії. Там працює гуманітарний штаб та функціонує їдальня для містян і волонтерів.
Поки їдемо, нашого провідника Ігоря викликають в мерію – приїхала гуманітарка з Вінниччини. Олія, борошно, памперси, солодощі, консерви… Все це треба прийняти і розвантажити.
на фото: гуманітарна допомога з Вінницької ОВА
– Окрім їжі, нам дуже треба генератори, плівка – латати вікна – вона в нас просто закінчилася, а також фанера, будівельні матеріали, покрівля. Треба автівки для ТРО, саперне обладнання, бензопили… Майже 50% будівель у місті пошкоджено, нема жодної школи, садочку чи медзакладу, в який би не прилетіло. Роботи по відновленню стільки, що аж-аж, – розповідає Ігор Дворніков.
на фото: понівечена міська поліклініка
За його словами, зараз активно йде робота по прокладці водогону з Києва. “Київодоканал”, “Житомирводоканал”, водоканал Вишгороду – дуже допомагають Ірпеню. Відновлюється і електропостачання.
на фото: питну воду Ірпінцям підвезли із Вишгороду
– Світло і воду ми можемо дати швидко. Складніше з газом. Магістральний газогін зруйновано, але це півбіди – його полагодити легко. Складніше із газом в квартирах – дати пуск там ми зуміємо лише тоді, коли буде обстежено кожну газову трубу і точку доступу в кожній конкретній квартирі. Я навіть не хочу казати за скільки часу із таким можна впоратися, – говорить Ігор.
Плюс серйозну загрозу становить сила-силенна нерозірваних боєприпасів і мін. Вибухівкою начинене буквально усе місто. Але найбільшу небезпеку мають мінні сюрпризи, які лишили по собі окупанти.
Сапери, яких ми зустріли біля мерії розповідають історії про мінування шаф і холодильників, ліжок і ліфтів, автівок і входів у квартири…
– Для чого воно накидало стільки мін не знаю. Скоріш за все мінувало на зло, бо ми тут гарно живемо. Що ми бачимо в квартирах після окупантів? Воно пожерло, поспало на хазяйському ліжку, посередині хати насрало і хату замінувало. Для чого, який сенс? Бо скотина і мститься нам, що ми Українці. На півроку розмінування, десь. Щонайменше”, – каже мені командир саперного підрозділу, який тільки-но повернувся із рейду містом.
на фото: знешкоджені саперами частини нерозірваних боєприпасів
Поки Ігор в мерії, маємо час, щоб прогулятися середмістям. Роздивляюсь будівлю Ірпінської податкової інспекції. “В перші дні війни сюди прилетіло – тепер у нас безподаткова зона”, – весело повідомляє мені якийсь перехожий дядько. Поряд пошкоджена середня школа №12 і дитячий фізкультурний центр. Трохи далі вибитими шибками і діркою в стіні окупанти “прикрасили” магазин товарів для малюків “Морячка і моряк”.
на фото: понівечений магазин “Морячка і моряк”
Коли врешті дістаємося до Податкової академії, то пересвідчуюсь, що і вона виглядає так само по-бойовому, як і решта будівель у місті. Вибиті шибки, проламані дахи, пошрамовані уламками стіни. Єдине що відрізняє академію – тут велелюдно.
на фото: Ірпінська Податкова академія
Студентську їдальню переобладнано під їдальню для волонтерів і містян. На першому поверсі сортується гуманітарка: хліб, яблука, олія, консерви, домашні закрутки, одяг…
– Нема світла. Два рази на день підключаємо генератор і готуємо. Я тут з перших днів війни, тут у підвальчику і живу, – розповідає мені пані Олена, яка тут і за кухаря, і за роздатницю обідів.
На обід сьогодні борщ, тушена курка, пиріжки. За столиками здебільшого молодь. Це волонтери, які приїхали в Ірпінь розгрібати завали.
– Ми тут на клінингових роботах. Фізично трохи важкенько, але ми не жаліємося, – розповідає мені один із волонтерів, що назвався Вітею.
Знайомлюся з хлопцями. Усміхнені, щирі. Усі кияни, в усіх абсолютно різні професії: майстер татуювання, звукорежисер, друкар, банкір, сисадмін, спеціаліст із захисту інформації… Усі побачили заклик місцевої влади і відгукнулися.
– Країна – це люди. Країна мусить робити життя людей комфортним і щасливим. Коли люди живуть комфортно і щасливо – то і країну можна назвати щасливою. Але прикол в тому, що щастя і комфорт також роблені руками людей. Тобто люди і країна у своєму прагненні до щастя – єдині. Сьогодні я щасливий, що можу допомогти Ірпеню впоратися із цим лихом. А завтра, коли Ірпінь відродиться, я приїду сюди зі своїм сином і буду щасливий від того, що малий ганяє тутешніми парками. Ми приречені на щастя, коли щиро прагнемо його. Я вірю в це, і всіх закликаю вірити, так і напишіть у своєму репортажі”, – постановив мені волонтер Вітя і я поїхав із Ірпеня додому писати цей текст.
на фото: волонтери-кияни
ФОТО: Олександр Кравченко, Ігор Бровко, соціальні мережі
