В рамках воєнного циклу матеріалів KV, у якому українські солдати розповідають про життя на передовій , публікуємо історію бійця 93-ї механізованої бригади з позивним Ведмідь, який несе службу в селищі Піски під Донецьком.

Все своє свідоме й несвідоме життя я був Ведмедем. Це – не тільки позивний. Це те, що супроводжує мене ще з раннього дитинства. До речі, вперше Ведмідь на війну ходив, коли мав усього лише вісім років. Якраз тоді почалися військові дії у Придністров’ї. Я узяв дідовий пістолет і виїхав прямим рейсом із дачного будиночка в Яремчі до Львова. Зрозуміло, тоді мене, малого, на війну не взяли, сказали, що молодець і відправили назад до діда…

Але цього разу, подорослішавши на двадцять два роки, у армію таки потрапив, можна сказати, з власної дурості. Точніше, погарячкував з візитом до військкомату у березні під час окупації Криму і спокійнісінько забув про це все. Довелося згадати про армію тільки в кінці червня. Якраз тоді прийшла повістка. Наміру “відкосити”, звичайно, не було, тільки думки – на холєру ж я то робив… Тоді ще якраз на роботі починалася купа цікавих і важливих проектів.

Усім своїм свідомо набрехав, що то на місяць, хоча ніхто особливо в те не вірив. А в крайній день перед виїздом умудрився загубити військовий квиток! Епопея його відновлення затягнулася на три дні. Зате шістнадцятого липня я – офіційно в армії.

Кому як, а мені “там” насправді спокійніше. Маєш собі чіткі завдання, мусиш забезпечувати певний порядок. Звітуєш перед потрібними людьми, потрібні люди перед тобою звітують… Усе злагоджено, мінімальний адреналін при звичних речах. У цивільному житті роботу не закинув – працюю в online-режимі. Так само закуповую безпілотники, спорядження для свого підрозділу.

Коли виникає потреба поїхати у Київ чи додому у Львів, починається справжній мозковий штурм: люди, ідеї, проекти, кількамісячні переговори з інвесторами… Постійні дзвінки, – доводиться тепер жити на два фронти. Хоча… То тільки під час першої відпустки, як приїхав додому у Львів, всі запитували “Як воно там, Ведмедю?”. Тепер ці два світи, – “тут” і “там”, – наче з’єднались.

Відчайдухи зі Сходу

Цікаво, що найкращі солдати, справжні відчайдухи, призвані саме з “сепарських” територій, зі Сходу. Вони ніякі там не українські націоналісти, їм, по суті, насрати на Україну. Вони навіть особливо не приховують, що при нагоді звалять і дизертують.

Одначе, є в них якась така відсутність інстинкту самозбереження. Пофігізм і, водночас, культ керівника, який мотивує виконувати будь-які накази. Їм даси наказ, вони підуть і зроблять без зайвих питань і рухів, які зазвичай виникають у мобілізованих з Центру чи, особливо, з Заходу. Їх не лякає нічого, навіть смерть. Вб’ють? Ну і хрєн з ним! Така доля…

До того ж, зарплати у них реально які маленькі: 3-4 тисячі гривень. Для них то нормальна сума! Часом бувають якісь там нарахування і премії, а підвищення доводиться буквально “вибивати”. Якусь там тисячу відправлять дружині, для якої та тисяча, знову ж таки, – це непогано. А на решту грошей зможуть бухати… На себе вони ж нічого не витрачають.

Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook

Самозабезпечення і самозахист

У нас витрати нічогенькі. Спорядження беремо зі Штатів. Бо розвідникам потрібно щось серйозніше і якісніше ніж “стандарт”. Тому доводиться шукати спонсорів або витягувати кошти зі своїх “ведмежих” кишень. Бо чотири з гаком тисячі гривень коштує тільки форма сама – штани і куртка. Хороше, повне спорядження з нормальним бронежилетом, берцями тощо – це мінімум тисяча доларів. Спорядження снайпера – двадцять-двадцять п’ять тисяч коштує. Форма і берці – по сто п’ятдесят доларів, зимова термобілизна – двісті доларів, літня – сто доларів, нова каска – триста-чотириста доларів (крайній раз купували ізраїльські по чотириста п’ятдесят за штуку). Для снайперів зорова труба – три тисячі доларів, тепловізійний приціл – вісімдесят тисяч доларів…

А держава не може забезпечити навіть нормальної логістики. Наприклад, деякі хлопці отримують по одному броніку на двох особливо на блок-постав другої, третьої лінії, і ним на чергуваннях міняються. Зате у танкістів їх валом! Існує навіть жарт, що можна походити десь біля танкістів і обов’язково знайдеш викинутий бронік, бо танкістам його навіть піднімати лінь.

А взагалі, після того, як я сюди потрапив, зробив для себе чіткий висновок: потрібно вводити закон про цивільну зброю. Це справді дуже стримує. Будь-який ідіот, який у цивільному житті не може ступити кроку без того, щоб комусь натовкти пику, там буде дуже обережний і розумітиме, що йому в будь-яку хвилину можуть дати відповідь, якщо він почне бикувати.

Тим паче, ніде правди діти, кількість нелегальної зброї зараз суттєво виросла. Хоча і контроль на блок-постах посилився, одного солдата можуть обшуковувати до трусів, а іншого – просто ненав’язливо запитати.

Коли перед Новим роком їхав зі спонсором та хлопцями з “Правого Сектору”, – всього нас приблизно дванадцять, – то стволів було більше, як людей. У кожного – по автомату. А от дозвіл був тільки на один автомат і три снайперські гвинтівки. Так от, показую оці дозволи, кажу, що все офіційно, пропускають без обшуку.

Та й часто просто запитують щось на кшталт: “Заборонене щось везеш?” і все. Звичайно ж, не везу я нічого такого… Пропускають, так би мовити, за чесне слово. Будь-який солдат, напевне, звідтіля собі якусь там гранату потягнув.

Російські військові у “відпустці”

Після Дня Незалежності почалися проблеми під Іловайськом, але якось дійшло на рівні чуток, що десь там стріляють… У нас “веселощі” почалися 26 серпня.

Вперше тоді побачив кадрових російських військових. “Взяли” чотирьох російських десантників, 98 повітряно-десантна дивізія. Троє розповіли, що вони на навчанні у Ростовській області і взагалі нічого не знають, “заблукали” і т.д. Кажуть, що їх арештували в полі і мусять тепер відпустити. Перший каже, другий каже те саме, далі третій… Зате четвертий зламав систему: “Я Вас, хохлов, ненавижу, резал и буду резать”. Оце, думаю, молодець!

У таких випадках росіян відразу забирають СБУшники. Були проблеми (зараз їх уже, щоправда, нема) з місцевими алкоголіками, сидільцями всякими там… Їх треба було передавати міліції, а міліція по них їхати не хотіла. Вони по місяцю сиділи в нас, їли нашу їжу, спали собі, відпочивали, доки їх не заберуть все-таки в СІЗО. Якщо вже міліціонери казали, нахер вони потрібні, то ми самі звідки знали куди їх дівати?

Доходило до сорока затриманих. На органи, як про нас російське ТБ пліткує, не здасиш. Там такі “кадри”, що вже й органів толком немає)).

Коли перескочили в котеджне містечко Водяне біля Пісків, там траплялися достатньо поважні люди – депутати, заступники міністрів тощо. Деякі з них приїжджали дивитися, як там їхні котеджі. Причому, живуть вони в Донецьку. З деякими з них доводилося спілкуватися безпосередньо. Нам вони втирали, мовляв “Хлопці, ми за вас!”. Зрозуміло, що коли приїжджали в Донецьк, говорили що за “них”. Це було очевидно, ніхто навіть уваги не звертав. Цим людям просто хочеться, щоб воно все закінчилося.

Емоції війни

Багато людських якостей війна “витягує” нагору. Можна розуміти, з ким ти маєш справу. Потім це все перенести на цивільне життя. І прецедентів до холєри – як проблемних, так і нормальних. А взагалі градієнт емоцій досить дивний.

По-перше, війна – це весело. Цілими днями тільки те й робимо, що ржемо. Причому, з чого ржемо, сказати дуже важко. Як кажуть, хто в армії служив, у цирку не сміється. Коли виходиш у цивільне життя і тобі хтось розказує якийсь жарт, воно вже навіть не сприймається.

По-друге, війна – це нудно. Рятуються від цього, хто як може. Мені, щоб не так сильно гарчати від нудьги, треба все забити книгами – всі сумки, гаджети…

Велика проблема на війні – пиятика. Багато необґрунтованих втрат саме через алкоголізм.

Був якось раптовий обстріл, а на блок-посту наш народ бухав. Почали ховатися, – хто в бліндажах, хто в танк. Один у нетверезому стані забирався на танк, спіткнувся, упав, зламав шию. Отака бойова втрата – загинув героєм.

Багато бійок по “синьці”. Воно і зрозуміло – коли ти п’яний у екстремальних умовах, тебе все напружує і збуджує навіть недобре слово… Б’ються здебільшого “свої”, – епічних бійок між представниками різних підрозділів нема.

Було якось, що один хлопчина набухався до “білочки”, а інший його почав заспокоювати. І той, що п’яний, раптово вирішив стріляти. На щастя, обійшлося без втрат, – автомат заклинив. Бунтівника потім добряче скрутили.

Людський ландшафт

Влітку у Пісках ще лишалося 400-500 людей: пенсіонери, епічні пофігісти, алкаші, люмпен усілякий. Здебільшого – люди, в яких нема грошей і нема куди піти.

Сидимо в засідці. Чекаємо, поки вийдуть із будинку сєпари. В цей момент з сусіднього будинку вийшов дідок. Стоїть, роздивляється навколо… Ми йому: “Діду, зараз тут стріляти будуть, іди звідси”. А він: “Та що мені стане, мені вже сімдесят п’ять років, я постою…”. Кричати ж на нього не будеш, а він собі став і стоїть. Відійшов тільки тоді, коли почався мінометний обстріл.

Один дебіл нам доповів про те, що у п‘ятиповерхівці в Пісках начебто живуть сєпари. Як виявилося, там жила в три чи чотирикімнатній квартирі багатодітна родина з п’ятьма дітьми. Вони до останнього нікуди не хотіли їхати, мовляв, “ми тут живемо і нікуди більше не хочемо”. Виперли їх тільки після зимових подій. Батьки тих п’яти дітей, напевне, крім того, що робити дітей, більше нічого не вміють в цьому житті…

Таке враження, що до самого факту війни ці всі люди звикли дуже швидко.

В Красноармійську познайомився з представниками місцевої “еліти”. Кожного вечора вся оця містечкова еліта з дружинами і коханками збирається у барі, який хачі тримають. Розмовляють про життя, жеруть шашлик і роз’їжджаються по домівках.

Коли мене запросили на цю тусовку, дуже весело поспілкувалися з одним депутатом, трохи не побилися. А депутат – такий собі напіврекетир з дев’яностих. Категорично не сприймає навколишню дійсність, мовляв, нафіга та війна, скоріше б це все закінчилось, жили тут добре і так і далі треба. Добряче з ним почублися, особливо коли я сказав, що всі шахти – то тягарі на шиї економіки і їх треба позакривати. Зате наступні рази коли приїжджав, він показував на мене пальцем і розповідав щось на кшталт “Ось єдиний мій улюблений бандерівець, який мене розуміє”. Самому досі цікаво, невже в стусанах і проявилося це порозуміння?

Я й далі залишаюся такої ж думки щодо шахт – люди ж на них просто схиблені. Вони нічого не бачать крім своєї шахти! Поза межами цієї шахти вже життя нема. Шахта працює – от і добре.

Тотальна зашореність. Мовляв, нормально ж працювали, для чого щось міняти… І це при тому, що усе місто завішане українськими прапорами. Всі начебто патріоти, а коли сидиш у їх компанії – сєпар на сєпарі. І навіть не совок, а пекельна містечковість. От такі суб’єкти пересуваються по контрольованих хунтою територіях… Доколє? А якщо серйозно, важко уявити бійця ДНР в українському прапорі, навіть як жарт…

Цікавий персонаж – коханка начальника шахти, 23-річна типова провінційна білявка. Ходить в червоних сукнях, вчиться у Дніпропетровську на “заочці”. Розповідала про те, що їм задали якусь хрєнь незрозумілу в “екселі” зробити. Каже, що буде платити, бо не знає, що з якого боку до того “Екселю” підступитися. Головний економіст шахти (!), на секундочку… Коли за столом пішла мова про політику, мене запитали, звідкіля приїхав узагалі, бо ж у російськомовній компанії один українською спілкувався. Кажу, що зі Львова, а ця дівчина видає перл на-гора: “То-то я смотрю у вас акцент какой-то!”. Отоді мене порвало…

Доставка дівчат

Наші блок-пости для місцевих дівчат – то як дискотека. Вдень вони сюди постійно приходять, приносять солдатам їжу, підгодовують, звісно, знаходять собі когось. І всі, до речі, тут знають, хто з дівчат на який блок-пост ходить. У них там за те ледь не бійки! А все тому, що їм банально нема чим зайнятися. Тусування на блок-посту – це як похід у клуб.

Дехто на дівках тут заробляє. Заправляв якось машину не у своєму підрозділі, а в заправника танкістів. Він, очевидно, вирішив, що я – не та людина, яка завадить його “угоді”. І вирішив не церемонитися, озвучуючи вголос деталі “переговорів” – кого, куди і за які гроші підвезти, те, се… Паливозаправники, крім того, що тягають наліво купу соляри, заробляють доставкою дівчат.

Цікава ситуація у містечку Краматорськ. Вечорами, до підсилення режиму несення служби, бари були забиті компаніями вояк з дівчатами. Причому, дівчата зазвичай – відбиті сепаратистки і фанатки “русського міра”. Але там для них українські військові – це найбільш привілейована верства населення, бо гроші є, в принципі, тільки у них.

Торт для Ведмеда

Деколи, коли мені холодно, я уявляю себе ведмедем і мене гріє вигадане хутро. А взагалі, є на світі люди які вміють вчасно підняти настрій, велике їм за то дякую! Сидів собі Ведмідь в кафе і дві з гаком години, наярював на різні номери від замміністра МВС до працівників митних постів щодо завислих в надрах бюрократичного монстра 4-х посилок зі всіляким військовим спорядженням, що закупили в Сполучених Штатах для мене. І кінця-краю тим дзвінкам не було. А я все більше агрився і практично вирішив, що митники – то найкраща дієта для Ведмеда… І раптом мені принесли ТОРТ! З подякою від когось з відвідувачів закладу))) Ми обов’язково переможемо! Дякую ще раз всім хто допомагає наблизити цю перемогу, навіть тортом)))