У селі Жукин Вишгородського району Київщини вже понад рік працює єдине в Україні соціальне ранчо Horse Paradise: місце, де коні з окупованих та небезпечних територій знаходять порятунок. Серед них й світові спортсмени кінного спорту, які після травм на змаганнях опинились у м’ясника, й блукаючі полями красені, що вижили і прибились до військових на лінії фронту. Ранчо налічує більше 30 коней, якими опікуються волонтери. Як з’явився проєкт, які історії його мешканців та як ранчо шукає благодійників, – дізнавалася КВ.
Заснування
Галина Нагорна та Ксенія Березна – засновниці соціального ранчо Horse Paradise. Жінки роками займаються порятунком знедолених тварин й вже більше року працюють над розвитком ранчо, яке колись було закинутим й занедбаним.
“Ми до 2022 року з Ксюшею були не знайомі, кожен займався своєю справою. В мене було 8 викуплених спортивних коней. Зокрема, Ксенія також волонтерила, але на Іподромі їй запропонували долучитись до програми порятунку рисистих порід”, – розповідає Галина.
Так, кінні заводи шукали людей, які можуть викуповувати коней й опікуватися ними. Ксенія викупила 4-х коней звертаючись в міжнародні фонди за допомогою та шукала людину, яка розуміється на їх утриманні. Саме так доля й звела двох благодійниць. Разом жінки викуповували коней й шукали місця для їхнього утримання. Зрештою, було вирішено знайти спільну велику локацію, де всі врятовані тварини змогли б знайти власний дім. Тоді їх було 16.
“До недавнього часу це ранчо було закинуте. Не було цих дерев’яних денників, все було заколочене. Ми розбудовувались власними зусиллями й руками наших конюхів. Постійно працюємо над покращенням умов утримання. Залучаємо кошти донорів, волонтерів, все власними зусиллями. Ніякої державної підтримки ми не маємо”, – додає Галина.
Життя на ранчо
Ділянку орендують, а на ній свою домівку знайшли 36 коней, кількість яких постійно збільшується. Наразі тут працює 3 повноцінних конюхи та один юнак, який іноді виконує поточні роботи. Останні мешканці прибули з Харківщини: 5 лошадок-вчителів, на яких дітки опанувавали верхову їзду. Більше їм нікуди повертатись: Дергачівська дитяча юнацька кінна школа була зруйнована внаслідок російських обстрілів. Коней встигли евакуювати за два тижні до прильоту.
Майже всі тварини соціального ранчо – це коні, у минулому дотичні до спорту. Є й ті, що не встигли побудувати спортивну кар’єру й були врятовані з кінних заводів після “відбраковування”.
“Це Рішар і Росинка, наші перші врятовані харківські коні. Вони колишні спортсмени, їм 29 та 28 років, найстаріша наша вікова група. Вони також з Дергачівської школи, там були постійні військові дії, прильоти біля конюшень, через які вони стресували. Їх евакуювали з тієї зони, однак, через рік повернули. Ми вирішили, що тут найстаршим буде спокійніше, вони вже доживають своє життя. На жаль, під час евакуації око Росинки було пошкоджено, його довелось видалити. На інше око вона бачить та зараз почувається добре. Обидва коника майже не мають зубів, їм важко пережовувати, тому доводиться підгодовувати кашами”, – розповіла Ксенія.
Серед інших мешканців ранчо – орієнтовно 10-річна Маруся, врятована з Ізюмщини. Точного її віку засновниці не знають, адже вона сама знайшла своїх рятівників, прибившись до військових на лінії фронту.
“Це Маруся, її врятували військові. Коли звільняли Ізюмщину, вона ходила з ними просто по позиціях. Вона сама до них прибилась й постійно з ними була. Маруся була частиною їх команди, хлопці дуже переживали, щоб вона зрештою потрапила у добрі руки. Вона бродила з ними по мінних полях. Хтось був готовий покласти життя, щоб її врятувати – хіба ми не знайдемо їй домівку на мирній території?”, – розповідає Галина.
На ранчо живуть й коні-спортсмени світового масштабу: 17-річна рисачка Саломе привезена в Україну з Франції, де виступала і перемагала під сідлом Мотьє Матьєра, одного з найтитулованіших жокеїв в рисистих бігах Франції. В Україні вона опинилась як матка після своїх спортивних дебютів. Рисачка встигла на свій вік народити декілька талановитих лошат та вчила юних вершників основам їзди. На момент прибуття на ранчо, Саломе мала проблеми з копитною кісткою.
Деякі коні мають власних опікунів: це ті тваринки, яких викупили інші люди й домовились про утримання на соціальному ранчо, або ті, хто вже тут припали до них душою. Зокрема, Селена, яка з’явилась на ранчо разом з Рішаром та Росинкою, має свого опікуна. Проєкт не є комерційним, тому, є й форма “напівопіки”, де охочі беруть часткову відповідальність за оплату потреб улюбленця. До вибору опікуна на ранчо ставляться уважно: недостатньо просто мати бажання опікуватись твариною, адже коні з’явились на ранчо вже після певних травм. За спілкуванням майбутнього опікуна й коня уважно спостерігають, навчають, надають рекомендації.
Загалом, на поголів’я з 36 осіб витрачається 260 тон сіна на рік. Утримувати таке ранчо коштує приблизно 6500 гривень на одного коня на місяць. Засновниці наголошують, що розрахунок є досить приблизним: у цю суму не враховується утримання території, комунальні послуги, ветеринарні послуги та інші витрати: тільки харчування й оплата роботи конюхів.
Приблизно на 20-30% існування ранчо покривають донатери. Також, щомісячно, один з благодійних фондів допомагає у покритті потреби в сіні на 70%. Здебільшого, ранчо допомагають друзі-волонтери: хтось оплатою робіт, хтось матеріалами. Зокрема, ремонт конюшні та будівництво 20 денників оплатили друзі проєкту. Підтримки від держави чи місцевої влади ранчо поки не отримує.
“Пірнівська громада підтримує наше розміщення саме тут та намагається вирішити певні питання, зокрема, щоб ми могли вільно косити поля. Поки що здобутків немає, однак, ми розуміємо, що це не швидкий процес. Ми перебуваємо у комунікації. Постійно намагаємось звернутись до всіх можливих організацій, щоб забезпечити наше фінансування на більш довгу перспективу. Хочемо розширити ранчо й закупити техніку, міні-трактор, причеп, щоб було легше працювати”, – розповідає Галина.
Окрім догляду та медичного обслуговування, коням забезпечують й професійні тренування, які допомагають їх соціалізації після травмуючих евакуацій. Ранчо не може дозволити собі проводити їх регулярно, однак, принаймні раз на тиждень тренування вдається організувати.
Серед проблем, з якими стикається соціальне ранчо, засновниці називають також труднощі з закупівлею сіна – при великій кількості полей й господарств, на Київщині придбати його не вдається.
“Ми могли б залишати ці кошти тут, в громаді та загалом на Київщині. Копа сіна обходиться в 75 гривень, це приблизно 18 кг. Але тут його ніхто не продає: один постачальник пропонує нам купувати з Рівного, інший з Полтави. Останнє постачання в нас з Полтави. Господарі косять поля для себе, на вільних полях, де нічого не робиться, знайти власника й домовитись неможливо. Для нас критично важливо зараз знайти місця, де ми можемо косити траву. Багато земель віддано фермерам, знайти локацію важко, але це максимально раціонально – робити це на Київщині, а не замовляти сіно з інших областей”, – додає Галина.
Філософія
Коні – тварини-партнери, які звикли у природі обирати собі лідера, біля якого їм комфортно й безпечно. У стосунках з людиною, саме людина переймає цю роль. Кінь вчиться довіряти людині й, зрештою, слідує за нею. Однак іноді навіть найближчі друзі можуть зрадити.
Левова частка врятованих коней – колишні спортсмени, які отримали травми під час змагань та виснажливих тренувань. Більшість з них після цього опиняються в руках у м’ясників.
“Про це не прийнято говорити, але якщо з конем стається травма, його зазвичай “списують” на м’ясо. Але чому ця травма стається? Бо кінь в тренуванні до останнього. Важко не помітити, що тварина має проблеми зі здоров’ям, які вже не дозволяють фізичні навантаження. Однак, не всі звертають на це увагу. В нас немає філософії в спорті, люди, які з вдячністю ставляться до свого коня-напарника, це велика рідкість. Оплачувати коня, щоб він відпочивав й гуляв по леваді мало хто готовий. Це про рівень відповідальності. Більшість цих коней, насправді, й не є особами пенсійного віку, просто через неправильні тренування вони швидше виходять з ладу. Боляче спостерігати, що поки ти в формі, ти партнер, а після – просто м’ясо”, – розповідає Галина.
Цілі
Ранчо постійно розвивається, а його мешканців стає дедалі більше. З головних мрій засновниці називають стабільне фінансування для покращення умов перебування коней, вирішення питання з сіном та мрію знайти опікуна кожному мешканцю Horse Paradise.
“Ми хочемо облаштувати пасовища, та загалом покращити утримання коней. Звісно, для цього необхідно збільшення обсягу фінансування. Загалом, стабільність у цьому плані дуже важлива, щоб не ходити постійно з простягнутою рукою. Хочемо вирішити питання з сіном та в подальшому знайти опікунів усім коням. Якщо в кожного буде своя людина, то це буде велика родина. Це місце спокою, куди люди з родинами, військові, можуть приїжджати й отримувати розраду. Ми всьому навчаємо, допомогаємо навчитись спілкуватись з конями”, – резюмувала Ксенія.
Підтримати ранчо можна за посиланням.
Як раніше писала КВ, на Київщині спостерігається тенденція до зростання тарифів на водопостачання: Борщагівська громада вирішила підняти ціни на воду з червня, а ще три пристоличні громади – з травня. А ще 17 прийняли таке рішення ще з початку 2024 року. Для населення ріст цін пояснюють вартістю комунальних послуг.
Читайте: Гроші в воду: на Київщині зростають тарифи на водопостачання
Фото: КВ
КиївВладаАнастасія Олійник
