Незабаром закінчиться навчальний рік у школах і перед молодими людьми встане питання, де продовжувати навчання – у виші, технікумі чи ПТУ. А деякі взагалі вирішать взяти паузу і подумати, що робити далі. Щоб допомогти молоді визначитися, КиевVласть поспілкувалася про вітчизняну освіту з ідеологом та засновницею проекту “Місто Професій” Тетяною Люлька.
KV: Останнім часом відчувається сильний розрив між тим, чому навчають у навчальних закладах і вимогами для реальної роботи. Чи готов сьогодні бізнес співпрацювати з освітянами, щоб уникнути цього розриву?
Тетяна Люлька: Така тенденція наявна. Зацікавлені в розвитку і професійних молодих кадрах представники бізнесу виходять на вищі навчальні заклади, де є адекватне керівництво, і починають робити цікаві речі спільними зусиллями. Наприклад, один з наших партнерів – компанія “Прогресстех”, яка розробляє проекти для Boeing, SpaceX, НАСА, на базі КПІ створила навчальні інженерні класи. І 80% студентів, які пройшли практику в цих класах, запрошуються на роботу у цю компанію.
Якщо говорити про профтехосвіту, то тут ситуація інша. Керівництво дуже складно йде на будь-яку співпрацю. Кроки до змін готові робити не більше 20%. Це видно навіть по роботі в рамках проекту “Місто професій”. Нами ведеться системна робота по залученню закладів освіти на наші заходи. Ми їм постійно показуємо можливості, мотивуємо. Але відгукуються на пропозиції одиниці.
KV: Чому таке відношення?
Тетяна Люлька: Причин декілька. Одна з них залежність від місцевої влади. У мене особисто був скандал з директором Департаменту освіти Київської облдержадміністрації (КОДА) Вірою Роговою, яка заборонила місцевим ПТУ приймати участь у заходах “Місто професій” у Білій Церкві.
Читайте: Пожар страстей. Власти и общественники переругались из-за ПТУшников Киевщины
Друга причина у тому, що дуже мало керівників профтехосвітніх закладів зацікавлені у їх розвитку. Я вірю, що такі є, але поки мені не пощастило їх зустріти.
Сьогодні наймолодшому керівнику ПТУ, з якими ми працювали, біля 60 років. Людям молодшого віку, які готові вдихнути нове життя і розпочати нову хвилю розвитку, на ці керівні посади прийти не дають. Стара гвардія міцно тримається за свої крісла, але нічого не робить для розвитку закладів та профтехосвіти в цілому.
Якщо б сьогодні кожне ПТУ дало звіт про те, скільки дітей після навчання працевлаштувалися за фахом, то статистика, думаю, була б дуже сумна. Вони не мають бажання навчати. А отже навряд чи можуть зацікавити молодь, показати перспективи, закохати у професію.
Читайте: Кадровый дефицит: Киевщина рискует остаться без дорожников, механизаторов и поваров
Аналогічна ситуація і у школах обласних міст і містечок, де керівники працюють десятиліттями, нічого не змінюючи ні в своєму житті, ні в освітньому закладі.
Зараз є багато бізнесменів готових навчати студентів практичним речам. Але їм не часто навіть безоплатно готові дозволяти вести заняття у державних закладах освіти. Велика вдача, коли практику вдається домовитися про це. В аудиторіях зараз працюють штатні викладачі, які, як правило, не мають практичного досвіду, неособливо цікавляться новаціями та не займаються оновленням навчального матеріалу. В результаті на лекціях і семінарах студентам дають дещо застарілий матеріал, який для реальної роботи навряд знадобиться.
Цю ситуацію можна змінити тільки дуже жорсткими методами, які будуть супроводжуватися змінами підходу до рівня підготовки нових педагогів, кадровою ротацією як керівного, так і викладацького складу.
Проте запит має йти не тільки від влади, а й від батьків і студентів. Проблема у тому, що сьогодні для багатьох при виборі школи або іншого навчального закладу важлива матеріальна складова. Не всі розуміють, що не стіни і золоті парти викликають цікавість до навчання, а особа вчителя.
На нашому заході у Білій Церкві одне з ПТУ презентувало професію електрик. Вони представили цю професію стендом, якому вже біля 20 років. Але всі діти були біля нього. Там були показані різні практичні речі, які зроблені саме майстром. Це приклад того, що професії навчає не теоретик, а практик, який захоплений своєю справою.
KV: Якщо бізнес готовий співпрацювати з закладами освіти та навчати студентів за свій кошт, то чому про це не заявляється публично?
Тетяна Люлька: Згодна, в інформаційному просторі з цього питання повний провал. Дуже мало приділяється уваги позитивній інформаційній кампанії. Багато керівників впевнені – якщо підприємство щось добре робить, то про це не потрібно розповідати. І це тотальна помилка. Про хороші речі треба говорити. В це треба вкладати гроші, бо сьогодні стільки негативу, за який у тому числі платять гроші, що позитиву просто ніхто не помічає.
KV: Який відсоток приватних компаній реалізує освітні проекти у закладах освіти, щоб підготувати кадри саме для себе?
Тетяна Люлька: 5 років назад я б відповіла, що відсотків 10. Сьогодні цей відсоток значно більше – до 30%. Дуже багато компаній проводять навчання у себе на базі. І ця тенденція набирає обертів, і мені б хотілося, щоб вона збереглася.
Мені здається, що цим питанням все ж таки має займатися держава. У нас на державні заклади освіти виділяють великі кошти. Як на мене, це не правильно. Ресурси треба вкладати в ті структури, які дають розвиток. Якщо ці кошти перенаправити на структури, які дають практичні знання і реально готують фахівців, то від цього виграли б всі.
Наприклад, у Казахстані діє програма “Інтелектуальна державна школа Назарбаєва”, де навчання проводиться виключно англійською мовою. В цю програму залучають найрозумніших дітей, які по її закінченню можуть обрати будь-який вищий навчальний заклад світу, і держава оплачує це навчання. Проте по закінченню навчання молодий фахівець має повернутися і 5 років працювати на державу.
KV: Чому, на Ваш погляд, доречно перенаправляти кошти на інші структури, а не думати в напрямку поєднання практики і теорії у державних навчальних закладах?
Тетяна Люлька: Приватні освітні центри дають шикарну теорію. Тільки ця теорія з’явилася з практики. Завдяки тому, що викладачі фанатіють від своєї справи, студентам цікаво, і вони набувають реальні практичні знання і навички, які завтра зможуть запропонувати на ринку праці.
В державних освітніх закладах навіть з практичних дисциплін використовують застарілі підручники і рідко залучають до викладання практиків. Приоритет надають штатним працівникам, які не мають іншої зайнятості. І це не можна швидко змінити.
KV: Проте все рівно в університети йдуть навчатися заради престижу, диплому…
Тетяна Люлька: За статистикою 52% людей, які закінчили вищі навчальні заклади, не працюють за фахом. Я особисто виявила три причини цього. Перша – тиск з боку батьків, які вважають, що вони краще за дитину знають, куди їй йти навчатись.
Друга – суспільний тиск. Сьогодні якщо після закінчення школи дитина не вступає до навчального закладу, на неї давлять працівники школи, яким потрібна статистика щодо якісного показника їх роботи.
Третє – це штучна престижність.
Читайте: Киев вошел в тройку регионов с наибольшим количеством зарегистрировавшихся на пробное ВНО
Тільки коли ці чинники будуть нівельовані, коли важливіше буде робити не те, що престижно і задовольняє батьків та школу, а те, що подобається, можуть бути змінені пріоритети.
KV: Як донести батькам те, що не варто нав’язувати свою думку дитині?
Тетяна Люлька: На це я витратила в минулому році майже півроку. Я їздила містами України, прочитала 23 лекції в рамках проекту “Сучасна освіта. Професії майбутнього”.
Батьки хочуть кращої долі для своєї дитини і переконані: чим краща освіта, тим більше людина буде заробляти. Я їм пояснювала, що це найпомилковіша думка. Сьогодні заробляє більше той, хто отримує задоволення від того, що він робить, і той, хто експерт у своїй галузі. Людина може, скажімо, тільки сушити яблочки, але вона їх так сушить, що всі ресторани міста купують виключно її продукт. Завдяки тому, що людина вміє щось робити краще за інших, вона буде заробляти і від цього буде щасливою.
Батьки повинні зрозуміти, що краще для дитини буде тоді, коли її голос не буде заглушатися і у неї буде можливість визначити, що їй найбільше подобається робити у житті. Адже реалізуються у житті ті, хто самостійно обирає те, що їм подобається, і монетизує свої знання.
Батькам і дітям сьогодні треба навчитися просто розмовляти і чути одне одного.
Наприклад, в Америці дитина може, закінчивши школу, не вступати до навчального закладу рік. Там освіту розглядають як інвестицію. Вони дітям дають час на прийняття рішення. Адже гроші, витрачені на навчання, мають повернутися. У нас все навпаки. У нас залазять у борги заради диплому, доцільність якого у житті сумнівна.
Зараз ринок праці такий місткий і великий, що роботи вистачить усім, хто хоче працювати. Тому дуже важливо дозволити молодій людині робити те, що їй подобається.
KV: Проте є статистика, на підставі якої досі визначають державне замовлення у навчальних закладах на той чи інший фах…
Тетяна Люлька: Статистика у радянські часи була одним з небагатьох позитивних моментів. Тоді чітко прораховувати в які організації скільки потрібно спеціалістів і створювали таким чином попит. Але тоді всі підприємства належали державі.
Сьогодні діють підприємства різних форм власності. Багато бізнеса відкривається і ще більше закривається. Отже, чітко розрахувати скільки реально потрібно тих чи інших спеціалістів діючим підприємствам просто не можливо.
Як на мене, цифри, які наявні сьогодні у держзамовленні на заклади освіти, беруться як калька минулих періодів. Наприклад, якщо візьмемо статистику щодо запиту на економістів у державних вишах, то цифра буде у більшості випадків однакова з незначним коливанням.
Середній і малий бізнес не може сформувати своє замовлення. Наприклад, ювелірний цех робить замовлення ПТУ на підготовку фахівців. Проте треба 2 роки для навчання спеціаліста, а цех через 1,5 роки по якимось причинам закривається. Що робити з замовленням? Малий та середній бізнес не піде на ризик чекати персонал декілька років. Він буде підбирати кадри з наявних пропозицій на ринку праці.
KV: З України сьогодні дуже багато людей виїжджає за кордон на заробітки. Бізнесу складно підібрати кадри…
Тетяна Люлька: Нічого страшного у цьому не має. Кожний обирає свою долю. На ринок праці це суттєво не впливає. Знайти гарного спеціаліста було складно завжди.
Проблема у тому, что у нашому суспільстві статус людини, яка щось може гарно робити руками, набагато нижче, ніж працівника офісу. І це не дивлячись на те, що представники робітничих професій заробляють, як правило, більше.
Ця штучна престижність принижує гідність людини. І щоб це змінити потрібно на рівні держави проводити широкомасштабну роз’яснювальну роботу, що робітником бути не соромно, а навпаки престижно вміти робити щось, краще за інших.
Проте такої стратегії з боку держави сьогодні не має. Те, що в нас зараз відбувається, мені нагадує часи коли в Україні цілеспрямовано знищували армію. Здається, що сьогодні в нас так само знищується прошарок спеціалістів робітничих професій. З людей роблять офісний планктон, насаджуючи штучну престижність.
Фото: надано Тетяною Люлька
