Привітна посмішка та впевнений погляд – найперше, що впадає в очі, коли зустрічаєшся з цією дивовижною жінкою. Просто вражає, як людина, яка пережила стільки випробувань, може залишатися такою позитивною й енергійною. Здається, це про неї Леся Українка писала: “Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать”, бо для неї життя – це боротьба. Боротися і перемагати – інакше бути не може.
Літо 2014 року в Лисичанську було гарячим не тільки через немилосердне сонце, але й через присутність чужинців, які зазіхали на територію України, роз’їжджаючи на БТРах містом, наче господарі.
Починалися бої. Треба було мешканцям шукати якісь сховища від вибухів.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
Через хворобу ніг пані Вікторія не могла спускатись у підвал під час обстрілів міста, тому з восьмого поверху спостерігала за військовими діями, час від часу ховаючись у коридорі, сподіваючись на Божу милість. Бачила, як бойовики ставили міномети на дахи будинків і з них стріляли по українських бійцях.
Чорний туман війни вкривав Лисичанськ, наповнюючи місто чисельними обстрілами, вибухами, що доносилися звідусіль. Важко було розібрати, де наші, де вороги.
Безлюдне та зранене місто давно чекало на своїх визволителів. І вони прийшли.
Увійшли з піднятим жовто-блакитним прапором, що тріпотів від вітру на машині командира. Це був капітан Жак зі своїми побратимами-добровольцями з батальйону “Донбас”. Воїни, що першими вступили в місто, чим викликали безмежну вдячність пані Вікторії.
“Як же подякувати визволителям? – думала жінка. – Щось би особливе знайти?”.
Та швидко гортаючи всілякі папери, вона натрапила лише на невеликі листівки з білосніжними ромашками, які й подарувала військовим.
– Дякую вам, пані Ромашко. Можна вас так називати? – запитав командир, міцно обійнявши жінку.
Вона зашарілася й не одразу зрозуміла про що йшлося, але сказала: “Так”. Відтепер Вікторія для всіх бійців стане жінкою, яка матиме позивний “Ромашка”. Тут же обмінялися телефонами – про всяк випадок.
Непосидюча Ромашка одразу взялася до роботи, добре, що машина на ходу. В місті не було води, довелося їхати на джерела, щоб хоч водою забезпечити бійців у ці спекотні дні.
– Приємно знати, кого ми захищаємо! – почула Вікторія слова вдячності від воїнів.
Саме в ці миті в Ромашці народився волонтер, невтомний та неймовірно сильний. Але вона ще цього не усвідомлювала до кінця, бо не знала, як багато треба буде встигати зробити за день, скільки дзвінків прийняти, всі прохання записати, усе впорядкувати.
Одного ранку жінка прокинулася, як завжди, з думкою про бійців, одразу почала збиратися в дорогу, хоча дуже боліли ноги, (вони давно вже не дають спокою жінці). Долаючи сходинку за сходинкою, на милицях вона йшла збирати допомогу, з милицями сідала в машину та їхала на передову.
Начитавшись Лесі Українки, вона сама собі не раз повторювала: “Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?”.
Читайте: Наші бійці поза фронтом: одужуйте й повертайтеся додому!
Відчувала іноді нестерпний біль, який міг би зупинити будь-кого. Але не її. Адже набагато проникливіше вона відчувала и відчуває біль за долю Батьківщини, за хлопців, які зараз захищають Україну – а їм ще гірше, ніж їй.
Пройшовши вогонь і воду, Ромашка йде до тих, кому потрібна допомога. Йде, щоб добрим словом та материнськими теплом зігріти душі чиїхось синів, чоловіків. Та, коли треба зустріти мам чи дружин, вона завжди приймає у власній квартирі – тут гостям завжди раді, особливо, коли це мами, чиї сини віч-на-віч з ворогом.
Дорога на позиції теж небезпечна: навесні і восени розбита. Її бійці назвали “дорогою життя”, бо не одна машина побувала в кюветах, не раз довелося витягувати важкою технікою.
Але це не перешкоди. Коли ти везеш теплі речі, одяг, продукти, листи, малюнки від школярів, які так люблять бійці, то це звичайні проблеми і їх треба вирішувати.
Хіба Вікторію колись зупиняла небезпека? Під загрозою обстрілів вона з чоловіком їхала на блокпости, де на них завжди чекали бійці.
Та й без коротенької душевної розмови ніколи не обходиться: в перервах між обстрілами хлопці розповідають Вікторії різні новини, жартують, діляться наболілим, мов з матір’ю, тепла якої їм так не вистачає, навіть будують плани на майбутнє, звісно, після війни.
А ще завжди залишають світлини на пам`ять – колись знадобляться.
Читайте: У кожного свій фронт: історія Асвейга з “Азову”
Але поки що війна, тож розслаблятися ніколи. У волонтерів відібрали склад, куди вони зносили куплену допомогу, куди небайдужі приносили різні речі. А як без складу? Потрібно, щоб був “центр” всієї допомоги, а просто неба влаштовувати його неможливо..
Треба було прийняти термінове рішення. Тепер складом слугував гараж Вікторії, наповнений одягом та продуктами.
Таким же “центром” стала пані Вікторія. За роки війни жінка об’єднала навколо себе дуже багато людей (усі номери не вміщаються в телефоні). Ромашка співпрацює з багатьма волонтерами, родинами бійців, Тернопільською ТО “Схід і Захід єдині”, співзасновником якої є Василь Конько, теж невтомна людина. Неодноразово бував у зоні АТО, у Лисичанську, дуже поважає Ромашку.
Сяйво душі пані Вікторії не виблискує на сонці, як маленький струмочок і не палахкотить, як величезне сонце. Але якщо добре придивитись не очима, а серцем, то можна його побачити – жовто-блакитне сяйво доброї і водночас волелюбної Ромашки, яка палко вірить: “Тільки тим дана перемога, хто у болю сміятися зміг”.
Фото: “Вільне життя”
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
