З заступником головного лікаря Київського опікового центру, відомим медиком-волонтером, Вікторією Крамаренко, ми зустрілися в затишному ірпінському кафе. Лише ввечері у неї вивільнився час для бесіди. Збиралися говорити про екологічні проблеми Приірпіння, але розмова досить швидко вийшла на більш високий рівень — безпека людей у всіх її проявах, роль держави в її забезпеченні та плани самої Вікторії, спрямовані на їх вирішення.
KV: Вікторіє, вже п’ять років поспіль ви активно займаєтесь волонтерською діяльністю. Позаду тисячі кілометрів доріг, охоплених війною, шість великих експедицій у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова, тонни гуманітарних медичних вантажів для військових та цивільного населення, тисячі медичних оглядів.
Вікторія Крамаренко: Саме волонтерська діяльність наочно показала наскільки держава неспроможна до активних дій. Та і взагалі будь-яких дій. Пам’ятаєте 14-ий рік? Там, де держава давала задній хід, піднімалися добровольці, приймаючи на себе удари, беручи тягар економічних і соціальних проблем. Час плине, та змінилося небагато. Але стало зрозумілим одне. Створити нову, успішну країну лише волонтерськими зусиллями неможливо. Це потрібно робити на системному рівні.
KV: Яка, на ваш погляд, найбільша проблема країни?
Вікторія Крамаренко: Знаєте, я могла б відповісти: “Професіоналізм і порядність!”. Але це було би дуже просто, хоч це і правда. Для мене найвищою цінністю завжди були людська гідність та людське життя. Навіть так – здоров’я! “Здоров’я громади — це найбільша цінність, яку може мати будь-яка держава!”, – говорив один з найвидатніших не політиків, а саме державних діячів, Уїнстон Черчіль.
Я б уточнила, що мова йде не тільки про фізичне здоров’я, а емоційне, соціальне. Страхи захопили українців. Відсутність впевненості не просто у завтрашньому дні – у сьогоднішньому теж. Останні роки багато говорять про цей фактор з воєнної чи криміногенної точки зору. І це зрозуміло для країни, що веде війну.
Але все не закінчується проблемою війни. Жебрацькі зарплати і пенсії, незрозумілі тарифи на ЖКХ, відсутність роботи, корумпованість влади – все це викликає відчуття невпевненості.
Знаєте, яке головне завдання держави у всіх цивілізованих країнах?
KV: Яке, на ваш погляд?
Вікторія Крамаренко: Забезпечити людям впевненість у їх сьогодні і завтра! А ось наша держава з цим не справляється. Ми можемо скільки завгодно говорити про шлях на Захід, але поки ми не вирішимо цю проблему – на Заході ми нікому не потрібні.
KV: Мабуть, ви праві. Але давайте повернемось на нашу землю. До того, що стосується жителів Ірпеня, Приірпіння та мабуть всіх районів, що наближені до Києва.
Вікторія Крамаренко: Я дуже добре знаю цей регіон, весь Києво-Святошинський район Київської області. Тут працює наш фонд.
KV: Якщо не заперечуєте, про фонд поговоримо трохи пізніше.
Вікторія Крамаренко: Домовились (посміхається). Ірпінь – це моє рідне місто, тут жили мої пращури, зараз мешкають мої батьки, тут я виросла, гуляючи Чорним лісом. Що ми бачимо зараз? Щільні міські забудови багатоповерхівок, що з’являються всупереч будь-яким нормам містобудування в такій специфічній місцевості як Приірпіння.
Справа в тому, що основа грунтів у нас — це торф’яники. Мій дід після війни відновлював торфозаготівельний завод. Тут його багато хто пам’ятає.
Вже на той час довготривала заготівля торфів призвела до утворення великих піщаних галявин, якими просто гуляв вітер. Тому було прийнято рішення про масове насадження лісів — дубів та сосен. Саме ці насадження з часом сприяли формуванню родючих ґрунтів.
Але треба пам’ятати, що торфові поклади залишилися, і вони мають здатність до легкого загоряння. Часто це відбувається глибоко під поверхнею землі, створюються тліючі пустоти. І ось на таких складних з геологічної точки зору територіях ведеться активна висотна забудова.
KV: Чи є вони законними?
Вікторія Крамаренко: Так, вони часто є незаконними та неузгодженими з громадою. Провали цілих земельних ділянок вже мали місце. Що буде якщо в такій зоні побудувати багатоповерхівку? Хто буде за це відповідати? Місцева влада? Забудовники?
Дедалі все більш гострим стає питання води. Висушування заболочених місцин для забудови призвело до того, що вода пішла у нижні геологічні пласти. Буває, спостерігаємо картину, коли могутні сосни просто на очах гинуть від нестачі вологи, а в глибоких колодязях у приватному секторі просто пропадає вода. Цього раніше ніколи не було. І це – небезпека для людей.
KV: З чим пов’язані усі ці проблеми?
Вікторія Крамаренко: Це проблема системних порушень, якими зловживають забудовники. Згідно з Конституцією природні ресурси належать народу, але реально громада повністю позбавлена впливу на ці процеси. Це проблеми всього столичного регіону, де забудови йдуть без будь-якого урахування соціальних аспектів.
Механізм – плати гроші, отримуй землю, будуй що завгодно – працює всюди. А школи, дитячі садки, поліклініки, медичні амбулаторії?! Подібні питання в повному обсязі не вирішиш на місцевому рівні. Завжди знайдеться чиновник місцевого штибу, який за хабар заплющить очі на те, що в його місті, чи селищі недостатньо місць у школі чи дитячому садочку. Хай батьки, що купили тут квартиру, самі опікуються цією проблемою. На жаль, це твориться практично всюди.
KV: Так, це відома проблема. Але при чому тут безпека? Незручності – розумію.
Вікторія Крамаренко: Добре. Електроенергетика і водопостачання. Воно тісно пов’язане з енергетичною проблемою регіону. Повертаємося до хаотичної, масової і дуже швидкої забудови, що прискорилась після початку війни на сході у зв’язку з великим напливом переселенців з тих районів. Це призвело до нестачі енергетичних потужностей, що не були на це розраховані. В результаті зараз ми маємо віяльні відключення від енергопостачання, як у 90-і роки. Одночасно припиняється подача води. А якщо щось станеться, якась екстремальна ситуація?
Я взагалі не чула навіть про наміри влади щодо створення стратегічних запасів води чи систем бомбосховищ у місцях щільної забудови, наприклад, задля зниження ризиків при техногенній катастрофі. Ми вже пережили Чорнобильську катастрофу, але ми як і раніше не готові до злагоджених дій при масштабних аваріях чи природних катаклізмах. А це дуже важливо.
Країна веде війну. І чи не щодня “мінуються” київські лікарні та станції метро. А якщо колись мінування дійсно станеться? Система територіальної оборони так і не запрацювала належним чином. Хтось займається тренінгом людей на випадок надзвичайної ситуації? Знаєте, наприклад у Каліфорнії постійно проводяться тренінги на випадок землетрусу. Про Ізраїль я просто мовчу. А у нас? Це неприпустимі речі.
KV: Але росту міської агломерації, тим більше збільшенню столичного регіону важко протидіяти.
Вікторія Крамаренко: Урбанізація — це, звичайно, закономірний процес, але її треба проводити з розумом. І головне — розвиток соціальної сфери, яка залишилась старою, не розрахованою на велику кількість населення. Щільна забудова міст та містечок навколо них створюють колапс житлово-комунальної сфери: перевантажені тепло та електромережі, каналізаційні системи, транспортний колапс на дорогах унеможливлює надання невідкладної швидкої допомоги. У разі надзвичайної ситуації під‘їзди до багатоповерхівок пожежних машин, швидких та додаткових транспортних засобів для евакуації людей – заблоковані. За 20 хвилин полум’я обійме всю будову. Тому пожежні машини повинні почати пожежогасіння вже за 3-5 хвилин. Чи можливо це? Чи здатні люди поводити себе адекватно у подібних ситуаціях чи проводяться відповідні тренування?
І знову – школи, дитячі садки. Населення міст та містечок зростає у рази, а чи часто ви чуєте про відкриття нових доступних шкіл чи дитячих садків?!
KV: Так, не часто. Це більш ніж питання для регіону.
Вікторія Крамаренко: У тому і річ. Додам. Є питання щодо безпеки на дитячих майданчиках, які будують часто без сертифікатів безпеки, і безпечні умови на них ніхто не може гарантувати. Адже є багато випадків травмування дітей на таких майданчиках. Ніяких контролюючих чи сертификаційних функцій держава в цій сфері не виконує.
І знову це проблема, яке має вирішуватися на законодавчому рівні.
Далі. Система освіти, частково зплагійована із зарубіжних стандартів, залишається з присмаком радянщини, недолугою і такою, що не сприяє розвитку особистості дитини. Доступні, розвиваючі дитячі таланти заклади, – недосяжна мрія для батьків. Величезна проблема – інклюзивна освіта дітей з особливими потребами.
KV: Ця тема вам особливо близька, адже ваш БФ “Крила перемоги” вже не перший рік опікується такими дітьми Києво-Святошинського району. Як ви дійшли до цієї думки?
Вікторія Крамаренко: Колись давно моя сім’я активно спілкувалася з дитиною з особливими потребами та її мамою. Так от, після того, як ця дитина захворіла, то практично опинилася за зачиненими дверима, ізольованою від світу. І школа практично викреслила її з життя, їм було так легше, зручніше.
Це величезна проблема нашого суспільства, яке не готово сприймати таких людей, не готове йти на контакт з ними. Ми в своїй Веселковій кімнаті в Коцюбинському створили осередок для спілкування таких дітей та їх мам. У невеличкому Коцюбинському мешкає 45 таких діток. Це дітки з ДЦП, аутисти, “сонячні дітки”. Для мене цей напрямок дуже важливий і я впевнена, що його потрібно розвинути на всю країну.
KV: Зараз ви балотуєтесь кандидатом у депутати Верховної Ради по 95 виборчому округу. Поспілкувавшись з вами я, здається, зрозумів, чому ви це робите. В якому комітеті бачите свою роботу найбільш корисною?
Вікторія Крамаренко: Звісно, в комітеті з питань охорони здоров’я.
KV: А скажіть чесно, вірите у перемогу на виборах, адже вам протистоять великі гроші.
Вікторія Крамаренко: Знаєте, скажу так. Головною проблемою моїх конкурентів є не я, а їх особисте минуле. З моїм минулим – все гаразд. Тому і у майбутньому має бути все добре!
Фото надане прес-службою
