В Україні знову заговорили про зміни до Конституції.
Наприкінці минулого року інформагентства поширили новину про те, що Конституційна Асамблея (далі — КА) завершила роботу над проектом Концепції внесення змін до Конституції України. Як можна було зрозуміти з повідомлень, очікувалося, що проект концепції буде схвалений на засіданні КА в січні й одержить оцінку Венеціанської комісії в березні. Далі “асамблеїсти” планували підготувати текст відповідного законопроекту. Деякі політики навіть прогнозували, що він може бути проголосований парламентом вже восени.
Утім останні події в нашій державі та Євромайдан внесли корективи в ці наполеонівські плани. Вони відкладені.
Конституційні зміни стали предметом переговорів влади та опозиції. Анонсується, що з цією метою, можливо, вже наступного тижня, буде створена в парламенті відповідна комісія.
Киян у цій всій ситуації, ясна річ, цікавить, а що ж ці новації, в разі їх втілення в життя, дадуть для розв’язання управлінської кризи в столиці?
Схоже, що нічого, бо ця тема взагалі випала з поля зору КА та, можливо, й не дуже когось цікавить й зараз, бо опозиція веде мову лише про повернення Конституції 2004 року. Про зміни положень, які стосуються нашого міста, ні пари з вуст.
А проблеми, з якими стикається Київ останні 18 років в сфері управління, — насамперед конституційного походження. І це потрібно всім усвідомити.
Нинішня модель влади в столиці — продукт “конституційної ночі” 96-го, коли за ініціативою Банковою була проголосована низка суперечливих, підступних норм Основного Закону щодо організації влади в Києві, визначення повноважень органів місцевого самоврядування й виконавчої влади в місті, які в подальшому дозволили центральній владі як циган сонцем крутити законодавством, з допомогою фальсифікації закону про столицю та рішень кишенькового Конституційного суду насадити в Києві панування своїх намісників, відібравши у киян притаманні їм з давніх-давен свободи й привілеї.
Кажуть, що це був результат домовленості в 1996-му політичних сил і влади. А по суті — це була зрада киян. Саме “компромісна” недосконалість Конституції призвела до того, що столиця не має мера, а городяни не мають жодного впливу на ситуацію в місті.
Йдеться, насамперед, про статті 118 і 140 Конституції. В них прописано, що особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві визначаються окремим законом.
Ця норма, зрозуміло, владою трактується як можливість центру підкорити місто собі. У нас численні чиновницькі спекуляції навколо особливого статусу столиці зводяться чомусь не до розширення прав киян (як воно й мало б бути), а до їх обмеження.
Насправді формула такого статусу має виглядати так: усі права Києва як міста плюс усі права й обов’язки Києва як столиці. Натомість вся чиновницька рать робить усе можливе, щоб перетворити Київ на найбезправніше місто України, на свого роду військовий трофей бюрократично-номенклатурної орди, відданий їй на “поток і розграблєніє”.
Місто є. Самоврядування немає. Такі гіркі реалії сьогодення.
Тому й маємо те що маємо. Захотіли — об’єднали посади міського голови й голови адміністрації, закортілось — роз’єднали. Забажали — ліквідували райради, не спитавши містян. Зволіли — не призначають вже тривалий час вибори міського голови тощо.
Тому, насамперед, потрібно міняти Конституцію, аби припинити це знущання над Києвом. Унеможливити його.
Тому що модель влади, яка вибудувана Кучмою в Києві, та існує з варіаціями досі, хибна по суті, й буде призводити постійно до таких проблем, які ми спостерігаємо впродовж останнього часу. Вона виявилася й неефективною.
Простою заміною окремих людей на міському олімпі питання не розв’яжеш. Треба міняти саму структуру влади в Києві.
Поза всіляким сумнівом, в столиці має існувати повноцінне самоврядування з усіма його атрибутами (міська рада, міський голова, сформований ними виконавчий комітет). Роль міської державної адміністрації зі своїм головою як місцевої ланки в єдиній системі державної влади – має бути ретельно виписана. На мій погляд, вона повинна мати лише контрольно-наглядові функції.
І доки ми не вирішимо це загальне питання, ми постійно, як вчив класик, будемо на нього натикатися, розв’язуючи перманентні локальні кризи, що нас очікують. Треба дивитися в корінь проблеми. А без корекції Конституції тут не обійдешся.
Зараз Київ згадується в чотирьох статтях Основного закону. Окрім названих вище 118 і 140 — ще в 20-й і 133-й.
Варто було б звести все до однієї. Можливо, як варіант, могло би бути таке формулювання: “Столицею України є місто Київ. Спеціальний статус міста Києва як столиці України, додаткові повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в місті Києві в зв’язку з виконанням ними столичних функцій визначаються окремим законом”. Крапка. З інших все прибрати.
У такому разі у влади не буде спокуси й можливості постійно трактувати особливості для столиці як можливість звужувати самоврядні права Києва порівняно з іншими містами. А столична специфіка буде полягати лише в додаткових можливостях органів влади міста.
Кияни не повинні постійно бути стати заручниками політичної і правової невизначеності. Треба з цим покінчити. На конституційному рівні.
