За даними ФАО, понад 150 тис. фермерів безпосередньо постраждали від війни та були змушені мігрувати. У складному становищі найбільше опинилися аграрії, які займалися вирощуванням сезонної продукції. Іван Іванович Захаренко – єдиний фермер із Приазов’я, якому вдалося закласти виноградник на богарі, без зрошення, і за таких умов одержувати врожай до 20 тонн із гектара. Нині він фермер-переселенець з окупованого Півдня, попри війну, продовжує вирощувати власний сорт часнику в селі Михайлівка Узинської громади, що у Білоцерківському районі. Про справу всього життя, про виведений сорт часнику “Любаша”, грант та підтримку оточуючих, які допомогли відновити господарство з нуля вже в пристоличному регіоні, аграрій розповів в ексклюзивному інтерв’ю для видання КиївВлада.
Виноградні дива на Запоріжжі
Понад 3 тисячі кущів винограду, з-поміж яких відома “Аркадія” та випробувальні сорти. Це був єдиний виноградник на півдні Україні, де в промислових об’ємах площею в 5 га вирощувався столовий виноград на богарі. Одержувати врожайність до 20 тонн з гектара з китицею винограду до 2-3 кг, Івану Захаренку вдавалося завдяки власній унікальній технології вирощування.
КВ: Як розпочинався ваш шлях, як аграрія?
Іван Захаренко: Я родом із Молочанська Токмацького району, що на Запоріжжі. Дружина, діти, хотілося заробити якусь копійку, тож спершу ще у 80-х роках почали займатися вирощуванням квітів у теплицях. На ті часи до нас цим у районі ще ніхто не займався, ми були першопрохідцями. За щасливою випадковістю служив на Кавказі, тож особисто бачив як це роблять місцеві, переймав досвід у рідні у Прибалтиці. Уперше виростили гвоздику, яку до того лише завозили з Вірменії, Азербайджану і склали їм гідну конкуренцію. Потім почали серйозно займатися виноградом. На момент окупації це вже був дуже великий та відомий виноградник на півдні України – єдиний виноградник столових сортів у промислових розмірах, який вирощувався на богарі, тобто в умовах відкритого ґрунту, без поливу. Останній виноградник, який ми заклали на площі 5 га, включав близько 350 сортів. Всі, хто їхав у бік Бердянська, завжди зупинялися біля нас скуштувати виноград та продегустувати наше вино.
КВ: Богарний метод, що це за технологія вирощування і яких результатів врожайності вам вдалося з нею досягти?
Іван Захаренко: На цій технології, яку ми розробили та згодом впровадили у практику, мій син Артем захистив кандидатську дисертацію в Інституті виноградарства і виноробства “Магарач” (нині т.о.т. Криму, м. Ялта – від ред. КВ). І з його допомогою, порадами нам вдалося досягти врожайності від 20 до 25 тонн з гектара. Це був потужний результат, який досягався без поливу. А головне – дуже смачний виноград: він був насичений і багатий на цукри. Найбільше цукровості набирав сорт “Аркадія”. Сам інститут, який вивів цей сорт, вказував, що вміст цукру не вище 16%, а ми досягали результатів за 26%.
Син має першу освіту економічну, на вивчення з розвитку виноградарства з наукового погляду його надихнули науковці з інституту “Магарач”, яких наш метод вирощування дуже зацікавив. Все проходили на своїх випробуваннях, на своїх помилках. Спершу це був невеликий виноградник десь близько гектара, потім кілька полів до 20 гектарів, але вони були всі роз’єднані. Ми вирішили зробити один, показати, про що ж ми говорили в дисертації й виростити такий виноград. І ми змогли. Думаю, якби ми попрацювати ще 2-3 роки, нам би вдалося запустити максимально процес вирощування виноградарства на богарі. На півдні України досить багато землі, придатної для вирощування винограду саме за цією технологією.
Особливість цієї технології, крім відсутності поливу, полягала у вирощуванні посадкового матеріалу, живця, методу посадки. Ми висаджували зеленим приростом. За 30 років експериментів нам вдалося створити повністю детальну технологію від вирощування посадкового матеріалу до отримання врожаю. Це було цікаво людям і в нас були замовники, які цікавилися цим напрямком. Війна у 2014 році обірвала нам зв’язки з основними замовниками з Криму, Донецька, Луганська.
КВ: А куди збували свою продукцію, хто був вашим основним покупцем?
Іван Захаренко: Частіше скуповували одразу з виноградника гуртові торговці. Також робили вздовж винограднику привабливі торгові павільйони з невеликою роздрібною торгівлею, і дуже багато охочих зупинялося, аби придбати виноград. Це дозволяло бачити покупцеві, в яких умовах його вирощують, як збирають. Багато замовлень відправляли в Київ, Харків та інші регіони. Щороку на нашій території проходив фестиваль-виставка “Золоте Гроно України”. Це була наша гордість, можливість поділитися знаннями та вміннями. Завдяки технології вирощування на богарі, у нас почало з’являтися багато замовлень саме на експорт. Ми були першими, кому це вдалося. У 2022 році, якби не війна, ми відзначили б своє десятиріччя, готували велике свято…
Окупація, а після – нове життя з нуля
З початку повномасштабного російського вторгнення, родина Захаренка два місяці пробувала в окупації у своєму рідному Молочанську. На власному досвіді, переживши всі жахіття російської агресії, змушені були покинути власну домівку та переїхати на підконтрольну Україні територію.
КВ: Що зараз з вашим будинком, землею, є якась інформація з окупованої території?
Іван Захаренко: Два місяці прожили в окупації, відчули на собі що це таке, бачили, яка ситуація в місті – все, що відбувається. Ми були свідками всіх цих подій. Син з родиною без нас не хотіли виїжджати, тож мусили зробити для себе важкий вибір. Після мого дня народження, 4 квітня, зрозуміли, що цей момент настав. Була 5 ранку, чергова перевірка. Все це нелегко згадувати. Ми з дружиною за пів години зібралися, переночували, взяли по сумці речей і виїхали з окупації. І, Слава Богу, що виїхали, тому що буквально через деякий час вже приїхали у наш дім, шукаючи мене. Я дуже сильно обурювався і про це багато хто знав, з’явилися любителі “русского мира”. Тому для мене, можливо, все б погано скінчилося, якби ми вчасно не виїхали. Ми приїхали в Запоріжжя, переночували у друзів і поїхали в Узин Київської області, куди нас запросили хороші знайомі і надали житло. Завдяки їм нам вдалося пережити цей етап життя. До осені ми жили в селі Михайлівка. Син одержав роботу в Житомирській області, донька одразу з онуками виїхала до Хмельницька.
Не лишилося навіть фотографії, абсолютно нічого. Думаю, в кожного в будинку є якісь незначні речі, але дуже цінні для їх господарів. Ми мали гарний будинок, шість теплиць повністю засаджених овочами, наповнений підвал. Покидаючи власну оселю, все це залишили робітникам. У мене був дуже гарний колектив, бригада. Проте упродовж місяця їх звідти вигнали. Працівники теж поступово виїжджали, останньому це вдалося лише у 2024-му. І цього року нам нарешті вдалося вивести своїх собак з окупації. Коли виїжджали, планували повернутися за ними. Мали три спроби, але не вдавалося. Зверталися у різні фонди і знайшли тих, хто займався вивезенням людей. Вони погодилися, якщо хтось переведе їх пішки два кілометри через сіру зону. Ніхто не брався. Потім з Молочанська дуже хотів виїхати один хлопець. Ми оплатили йому квиток і він допоміг повернути наших собак. Зараз ми усі разом.
Виноградники ж одразу замінували, ще у перший рік. До того – військові все вивезли, навіть металолом. Навіть орки боялися ходити повз нього, потім там все почало заростати – і вони його спалили: один раз, другий, третій. Абсолютно нічого від нього не залишилося. Наша родина втратила все. Донька мала свій магазин. Дім тестя взагалі знищили, а в наших домівках тепер скрізь живуть орки.
КВ: І саме тут, на Київщині, ви вирішили спробувати відновити свою справу і знову розпочати вирощувати часник?
Іван Захаренко: Так, зі знайомими фермерами, які нас прийняли, ми створили спільне підприємство у селі Михайлівка. У 2022 році ми посадили одну сотку, вже маємо 6 га часнику і цього року збільшимо до 10 га. Для нас це велике досягнення. Плануємо створити серйозне підприємство саме з виробництва посадкового матеріалу часнику сорту “Любаша”. Нам залишилося знайти і придбати склад, бо оренда дуже дорога. Земля – належить другу-аграрію Олександру, який обробляє загалом до 50 га площі. Техніку потроху зібрали за допомогою гранту. І цього року починаємо черговий шлях відновлення.
КВ: Розкажіть детальніше про грантову підтримку. Хто вам надав грант і що ним передбачається?
Іван Захаренко: Це грант від Міжнародної гуманітарної організації Mercy Corps UASP, яка за сприяння Фонду Говарда Г. Баффета, допомогає постраждалим фермерам та бізнесам відновити сільськогосподарську діяльність, а також тим, хто вимушено перемістився через війну. Знайшла грант донька і подала заявку. Нам спочатку відмовили. Потім цей гарант в основному працював по Запорізькій та Миколаївській областях. Мене знало там дуже багато людей, тож моє прізвище почало їм часто траплятися. Вони нам зателефонували і попросили повторити заявку. Почали працювати разом та дуже допомогли в зборі документів на придбання техніки. За ці грантові кошти ми придбали трактори та навісне обладнання.
КВ: А як вдалося вирішити ситуацію з посадковим матеріалом?
Іван Захаренко: Перед війною, у 2020 році, в нас купили часник аграрії з Полтави. Вони нікуди його не продавали перший рік, розмножували. У 2021 році у них вже було близько 10 га часнику. І, коли ми виїхали з окупації, я зв’язався з ними і вони мені допомогли з першою купівлею невеликої кількості часнику. У нас просто не було коштів купувати більше. Придбали невелику кількість навесні наступного року, а у 2023 році господар Віталій загинув на війні під Запоріжжям. Залишилися дружина, діти. Та вирощування часнику родина не полишила. Ми продовжуємо співпрацю і потихеньку від них черпаємо наш сорт. І вже розпочинаємо вести роботу з репродукції, але поки це все в малих об’ємах. Щоб відновити всі види репродукції знадобиться орієнтовно 4-5 років.
КВ: Як з працівниками, вистачає зараз робочих рук?
Іван Захаренко: Наразі більше виконуємо всю роботу самотужки, частково наймаємо людей. Найманих працівників мало, бо наразі не маємо фінансової можливості запропонувати хоч якусь зарплату. Нам допомагають друзі: торік надали сівалку та трактор. Склад орендували. На зборі врожаю, звісно, нам без допомоги працівників ніяк не обійтися. Сподіваємося, що наступного року ситуація покращиться, а якщо і війна завершиться – то взагалі буде добре.
КВ: Чи вдалося адаптувалися та перелаштувати робочі процеси? Чи вплинули зміни клімату та ґрунту на процес вирощування часнику в нових умовах?
Іван Захаренко: Наразі ми вирощуємо свій часник в трьох областях – Київській, Житомирській та Хмельницькій, а враховуючи тих, хто в нас купував, то охоплюється вся Україна. А торік більше продавали. Нам вдалося створити партнерське коло з фермерами з викупу їхнього врожаю часнику з подальшим перепродажем. Ринок переповнений шахрайськими торговцями. Якби в мене було часнику у 20-30 разів більше, ми все б продали, стільки було запитів.
Звісно на врожайність впливає і якість ґрунтів. Київщина дуже добре підходить для часнику: тут і волога і хороший чорнозем. От на Житомирщині складніша ситуація, там більш піщаний ґрунт, не скрізь є доступ до води, тому там важче вирощувати. На Хмельниччині інший бік – забагато вологи, складніше і при зборі врожаю. Тому що на збір часнику є всього 10 днів. Жодної органіки чи підсилювачів додавати не можна, а от захист має бути обов’язково, бо є і шкідник і хвороби, але це має бути грамотний підхід без фанатизму. Всі, хто з нами працював, цікавився, всі одержали гарний врожай і залишилися дуже задоволеними. Загалом нас тут добре прийняли, зі всіма здружилися і продовжуємо підтримувати зв’язок. Адаптуватися ж повноцінно вже надає вік. Не зважаючи на всі успіхи, особливої радості це вже не приносить, бо хочеться побачити свій дім. Та й фінансовий бік дуже кульгає. У нас просто немає обігових коштів, щоб швидко відновитися.
На відео: триває закладання нового вражаю озимого часнику “Любаша” у селі Михайлівка
“Народний селекціонер”
Іван Захаренко – ще відомий і український селекціонер. Його ім’я знають не лише в Україні, а й за її межами чули ті, хто займається часником. Адже саме він вивів славнозвісний озимий сорт часнику “Любаша”, що довго зберігається. Сорту притаманні найкращі якості – морозостійкість, сухо стійкість, лежкість до 10-11 місяців без втрати якості. А за маслянистістю та наявністю ефірів – немає рівних.
КВ: Розкажіть детальніше про свій часник “Любаша”, як вдалося його вивести?
Іван Захаренко: Паралельно з виноградом ми займалися вирощуванням часнику. У 2002 році знайшли перспективний сорт. Теща купила будинок з ділянкою, на якій років 20 ніхто нічого не вирощував. І коли ми почали обробляти цю землю, то знайшли кущ великого дикого часнику на 20-25 голівок. Частину ми вирішили скуштувати, а ще декілька цибулин дружина Світлана відклала на насіння. У нас була сімейна традиція зберігати насіння видових сортів і згодом розмножувати їх. Навесні ми виявили, що частина збереглася у відмінному стані. Мене це зацікавило і я вирішив спробувати його посадити. Він виріс, й одразу проявив особливі відмінності від інших сортів часнику. Так ми й розпочали його розводити, навіть не здогадуючись, що знайшли новий сорт. За такими експериментами минуло шість років. Ми його розмножували, нікуди не продавали, дуже ретельно зберігали та вивчали. На той час здобути знання чи знайти літературу з вирощування, було практично неможливо. Та й нікого більше не цікавила така справа, як часник.
Згодом нам таки порадили сорт зареєструвати, на що в нас пішло аж три роки. Сорт було занесено до Державного реєстру сортів рослин, придатних для розповсюдження в Україні. Також маємо відповідний патент. Сорт пройшов усі випробування, які зараз дуже багата кількість нових сортів не проходять.
КВ: За ті шість років експериментів, до яких масштабів вам все ж вдалося дійти?
Іван Захаренко: У 2014 році ми організували підприємство і вже доходили до 100 гектарів. У нас була вся техніка, склади. Це підприємство розвалилося і у 2016 році були змушені розпочати все з нуля. Це вже був сімейний бізнес, до якого ми більше нікого не хотіли пускати. Почали розвиватися самотужки. Наш обсяг був невеликий, але він був дуже якісний. Ось, німці вже третій рік чекають від нас часнику. Та, на жаль, ми не маємо, тим паче зараз, можливостей, щоб експортувати його в тій кількості, яка була до війни. Але вони чекають, бо всі спроби з кимось контактувати призвели до серйозних проблем. На жаль, українські недобросовісні підприємці запустили “шлейф” неякісного часнику на Європу, і там зараз не дуже добре відгукується про наш український часник. Тому нам треба зараз відновити свої об’єми для того, щоб вийти знову на європейський ринок.
КВ: А чим саме так приваблює сорт “Любаша” іноземців, в чому його особливості та відмінності від інших сортів?
Іван Захаренко: Сортів часнику в Україні досить багато. Якщо Франція має 5-6 сортів, вони їх плекають та бережуть, навіть найнерентабельніші. Причина – часник не має гібридних форм, дуже важко знайти новий сорт часнику, практично неможливо. Ми всі 20 років, відтоді як у нас з’явився цей часник, намагаємося знайти ще один сорт часнику і назвати його на честь тестя. Часник “Любаша” ми назвали на честь тещі, тож треба вирівняти цю ситуацію і знайти сімейний баланс (посміхається – ред. КВ). Тож ми шукаємо якісь яскраві відмінності у видозмінах.
Але скільки не намагалися, поки не вдається. Ми знаходили цікаві екземпляри, починали їх розводити, але цей сорт все одно або повертався до “Любаші”, або показував дуже погані результати. Так, втрачали час, але одержували і досвід. Ми розуміли, з чим маємо справу, бо цибулю вдалося “привчити” і зараз досягають неймовірних результатів, часник же не піддається людському дресуванню.
З “Любашею” з’явився новий напрям у часниківництві. Особливість “Любаші” в тому, що у часнику дуже багато сухої речовини, такої кількості більше немає в жодному сорті. А ще у нього високий відсоток поживних речовин, висока морозостійкість. Тож найкращий спосіб зберегти всі його властивості до наступного врожаю – це холодильник. У нас озимий сорт часнику і я не боюся говорити, що він добре зберігається. Після він починає поступово всихати – це його специфіка. Якщо він чистий і без шкідника – то без холоду зможе пролежати до кінця лютого.
Вся технологія вирощування та зберігання в нас відпрацьовані. І завжди раді ділитися своїм досвідом, тому що це наш сорт і маємо мету, щоб в Україні було дуже багато якісного часнику і ми гідно вийшли на світовий ринок і конкурувати з будь-якою країною. Я часто чую від наших фермерів: “Іван Іванович, закриймо цю сферу і будемо працювати лише ми”. На мою думку, це – неправильно. Повинна бути конкуренція. Український часник має гарний попит у Європі та Азії, але його немає в тій кількості, щоб закрити цей запит. А по-друге, в потрібній якості. Наші виробники часнику не хочуть його доводити до імпортного стану. Ви ніколи не побачите імпортний часник брудним чи з корінням, сухим чи гнилим – він в ідеальному стані. А наш має зазвичай ну дуже бідний вигляд, за який ще хочуть одержати великі гроші.
Тому всі наші зусилля наразі спрямовані на те, щоб зберегти чистосортність сорту “Любаша” та еталонне насіння. Боюся навіть уявити скільки цьогоріч шахрайських оголошень з продажами і скільки відсотків із цієї кількості відповідає заявленому сорту “Любаша”.
КВ: На вашу думку, як цю ситуацію можна було б врегулювати?
Іван Захаренко: Держава повинна надавати захист. Ось я власник сорту. Так, в нас є закони, але вони не працюють. Я знайшов цього шахрая і хотів би подати заяву до відповідних організацій, які врегулюють цю проблему. Чому я повинен витрачати свій час на війну з шахраям, які знищують українське часникове господарство. Через це Україна не може вийти на вищий щабель, на який могла б зійти давно. Не вистачає органів контролю. А такі були, і щоосені треба було звітувати до області, якими сортами ти займався, скільки виростив, продавати лише у зареєстровані розплідники. Порушників же одразу карали.
КВ: Що б ви порадили іншим фермерам, які зіштовхнулися з необхідністю переїзду або початку нового бізнесу в воєнних умовах?
Іван Захаренко: Все, що треба нашим людям – це трохи допомоги й плече підтримки. Наша родина і багато інших, які змушені були виїхати, не мали в запасі ніяких коштів. І нам дуже пощастило, що нас прийняли друзі, надали безплатно будинок, а нас виїхало дев’ять осіб. Багато тих, хто тікає з окупації, взагалі житла знайти не можуть і живуть на самому хлібі. Коли нам виплачували допомогу у розмірі 2 тис. гривень, як ВПО, ми щось залишали собі, частиною допомагали онукам, а решту відправляли своїм друзям на передову. Зараз і ці кошти забрали. А треба платити за житло, комунальні послуги. Онуку обіцяли, як переселенцю, безкоштовний гуртожиток в інституті – платимо за гуртожиток, навчання, як наче ми живемо тут і нікуди не виїжджали.
Ми шукаємо гранти, підтримки. Ми хочемо відновити своє підприємство, яке потрібно Україні й українцям, які займаються цим напрямком. Адже завдяки цим дрібним, але якісним виробникам, ми зможемо вийти на зовнішній ринок. У цьому мала б бути зацікавлена держава і спрямовувати допомогу, адже насінництво це початок всього. У нас же процвітають лише шахраї, і цьогоріч їхня кількість збільшилася як ніколи. Нині у сільському господарстві дуже багато проблем, і більшість сподівається, що часник виправить їхнє фінансове становище, вважаючи, що це легкі гроші. Але вирощування часнику потребує багато знань, часу та зусиль. Я завжди кажу, вирощуйте хороший товарний часник, він в одній ціні, як і посадковий матеріал. Товарного часнику в Україні взагалі немає. Він два місяці побуде на ринку і все. А ось посадкового і безконтрольного – навпаки.
КВ: На вашу думку, як війна вплине на сільськогосподарське майбутнє України?
Іван Захаренко: У селах залишилися лише жінки, чоловічої робочої сили не вистачає скрізь. Я мав колектив з 18 осіб, яким дуже пишався. Здебільшого всі перебувають за кордоном у Німеччині, Іспанії, Польщі й ті, хто працює на землі, вони вже або бригадири, або займають гідні посади. Кажуть, знайди нам житло, і ми приїдемо до тебе працювати. А я і сам зараз без житла…
Навіть зараз, якщо війна закінчиться, то на ній ми втратили дуже багато фахівців у сфері сільського господарства. Це непоправна шкода на найближчі 10-15 років. Ці люди були патріотами свої землі, а виховати таких буде дуже важко.
Читайте: Хліб та міни: як сапери та фермери очищують Київщину від мін та вибухівки
Фото: надане Іваном Захаренком
КиївВладаМатеріал створено за підтримки IDEM (Institut für Demokratie, Medien und Kulturaustausch e.V.) в рамках проєкту МediaДім сталого розвитку для локальних журналістів
Інна Міхно
