Кілька моїх приватних міркувань.
1. Законопроект (законопроекти) на цю тему є реакцією суспільства на вперту відсутність комунікації з боку МПвУ. Як і до війни, комунікація МПвУ дуже вибіркова: її відповідальні особи “доносять” до суспільства позицію своєї структури, щось можуть вимагати/засуджувати/підтримувати. Але вони повністю закриті до зворотної комунікації: сліпі та глухі до запитів суспільства. Максимум – це обіцянки “після війни обдумати”. А суспільство чекає реакції та відповідей ВЖЕ: про “русскій мір”, про підлеглість МПвУ центру в Росії, тощо.
Відсутність діалогу з суспільством (я не хочу навіть говорити про відсутність діалогу з ПЦУ, ця тема серед керівництва МПвУ ніби під табу-анафемою) – причина загострення суспільних реакції.
Законопроекти – нагода до публічного обговорення, зокрема і під час розгляду в профільних комітетах Ради. До такого обговорення мали би бути долучені і представники МПвУ. Однак не лише офіційні, а й ті, хто висловлює альтернативні міркування.
2. Яка мала би бути дія з боку держави в умовах російської агресії? Очевидно, що Україна не може втрачати свого здобутку – демократичності – а тому не може втручатися у суто релігійні питання.
Однак є питання, які хоча і стосуються релігійного життя, але мають адміністративний характер. І на ці питання держава не лише може, але і повинна звернути свою увагу.
Тож на мою думку демократична мета держави мала би полягати в тому, щоби через закон ЗАХИСТИТИ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, які вважають себе приналежними до Російської Церкви, ВІД ВИКОРИСТАННЯ ЇХ З БОКУ РОСІЇ як інструмента впливу на Україну.
Як саме? Через заборону, щонайменше на час до повного виведення військ агресора з території України, на будь-яку адміністративну взаємодію релігійних організацій в Україні з релігійними центрами в РФ.
Тобто закон має виключити можливість виконання на території України рішень органів управління РПЦ, входження осіб з України у керівні органи РПЦ (такі як Синод чи Собори), виключити будь-яке інше розпорядче втручання в діяльність релігійних організацій в Україні.
Враховуючи те, що Московська патріархія насправді є департаментом з релігійних питань російської влади, в умовах кремлівської агресії взаємодія з патріархією де-факто підпадає під ознаки колаборантської діяльності. Отримання від неї вказівок, надання звітів, навіть обмін інформацією насправді ж не обмежується Церквою – все, що з України потрапляє в МП, одночасно потрапляє і в адміністрацію Путіна, і до спецслужб РФ.
3. Якщо задум законодавчої ініціативи буде реалізовано в такий спосіб, то це цілком відповідатиме вимогам багатьох в самій МПвУ, які вже декларують бажання розриву зв’язку з Кирилом Гундяєвим та РПЦ. Отже це буде не щось, що порушуватиме права вірян МПвУ, а навпаки – те, що насправді допоможе їм та захистить їх від ворожих впливів та використання їх (вільного чи невільного) в інтересах ворога.
4. І безперечно, закон 2662, досі заблокований у виконанні процедурним рішенням сумнозвісного ОАСК, має бути розблокований. Щоби віряни й духовенство могли чесно визначитися – хочуть вони надалі належати до Московського Патріархату в Україні чи все ж таки прийшов час усвідомлено скинути вбивчу облуду “русского міра” та єднатися навколо Києва.
P.S. Окремо хочу нагадати, що в Україні немає “майна РПЦ”, тому і забрати його ніхто не може. Релігійні організації в цілому не мають права юридичної особи, таке право є лише у конкретних громад, монастирів, тощо.
Також слід нагадати, що українські Лаври від початку належать державі і лише передані в користування монастирям МПвУ.
P.P.S. Про необхідність санкцій на Кирила Гундяєва та оточення написав вже давним давно.
