В 2007 году лидер “Братства” Дмитрий Корчинский помогал мэру Одессы Эдуарду Гурвицу сорвать концерт Иосифа Кобзона.
Об этом на своей странице в социальной сети Facebook рассказал Дмитрий Ризниченко.
Публикацию своего поста Дмитрий пояснил необходимостью рассказать молодежи правду о том, кто такой на самом деле Корчинский и почему не стоит верить его патриотическим рассказам.
Приводим пост без купюр и на языке оригинала:
“А давайте я розповім, як Дмитро Корчинський мене свого часу підставив і кинув. У Дмитра Олександровича є одна дивовижна особливість – майже всі, кого він підставляє, потім намагаються мовчати про ці факти, ніби жаліючи образ кращого українського оратора, публіциста і філософа. Хоча, якщо користуватися формулою самого Корчинського – “той не філософ, хто не сидів” – ніякий Дмитро Олександрович не філософ. Я сам мовчав про цю історію майже шість років. Та спостерігаючи, як натовпи юних патріотів вчергове мліють від його закликів, мені якось різко набридло мовчати.
Отже: Київ, 2007 (якщо не помиляюся) рік. Я – член “Братства”, хоча на той момент мої відносини з основою партії складалися далеко не шоколадні. Був молодий, дурний, завзятий, та навіть до молодого і дурного на певному етапі почало доходити, за кого Корчинський має своїх послідовників. Взявши в “Братстві” найкраще, що там було – публіцистичний стиль Дмитра Олександровича та дівчину Віку, з якою я планував за місяць одружитися, я з’їхав зі штабу “Братства” на вулиці Грушевського, і майже порвав контакти.
Та несподівано мені подзвонили:
– Алло, Тайлер?.. (моє партійне псевдо)
– Так.
– Не хочеш поїхати в Одесу, ми веземо.
– Нащо?
– Там поставили пам’ятник цариці Катерині. Його охороняють козаки-імперці, треба їх напиздити. Хочеш?
– Хочу.
І от я та Віка знову серед братчиків. На великому “неоплані” ми всю ніч топимо в Одесу, – поганий сон, сміх, бентежні передчуття, романтика. За пару днів по тому ми з Вікою мали одружитися, і я переживав, що коли ми спрацюємо по козаках нечисто, і нас міліція затримає в Одесі, ми просто не встигнемо повернутися на весілля.
Але по прибутті виявилося, що ні про яких козаків мова не йде. А йде про співака Йосипа Кобзона. В Одесі нам всім роздали квитки на його концерт. Покрутивши в руках квиток (приблизно сто п’ятдесят гривень коштував, скажені гроші для мене на той час), я спитав – це що взагалі таке?!..
І тоді нам, нарешті, розкрили справжню причину туру в Одесу – ми мусили зірвати концерт Йосипа Кобзона. Зайти в зал, дочекатися початку, потім встати, підняти гармидер, поперевертати стільці, підняти гвалт, перепсувати вечір. Виявилося, що Кобзон щось не поділив з тодішнім мером Одеси Едуардом Гурвіцем, і Гурвіц, великий друг Корчинського, заплатив Дмитру Олександровичу гроші, щоб той підтягнув людей, і влаштував проти Кобзона провокацію. Ось на що нас, виявляється, привезли. А у якості винагороди запропонували скупатися у морі.
Я (оскільки вже давно відчував, наскільки з “Братством” щось не так, і це була остання крапля) сказав, що в цьому участі не братиму. Що хай вони зі своїми кобзонами та гурвіцами розбираються самі. Що, курва матері, підставляти шию за цю херню не буду, а зараз заберу свою майбутню дружину, продам квитки прямо під концерним залом, заберу рюкзак з автобусу, і буду добиратися до Києва своїм ходом.
Два перших пункти я швидко виконав – квитки продав (два за 40 гривен, майже дарма віддав, не було коли торгуватися), дружину за руку взяв, до автобусу підійшов, і там з’ясував, що Корчинський поставив охоронця з наказом – нікому не віддавати речей, поки концерт не буде зірвано. Звичайно ж, в Одесу “Братство” тоді звезло всіх, кого тільки можна було підписати на це діло, публіка ненадійна, перестрахувалися.
В результаті я відпиздив того охоронця (двічі, один раз в автобусі, другий – коли він нас з Вікою наздогнав на дитячому майданчику з каруселями), забрав рюкзак, і через всю Одесу бігом ми втікли. Це було романтично.
Тоді ми перший раз їхали автостопом, бо грошей на квитки не було. Навіть зберіглася фотка, де я голосую на узбіччі, а на руці в мене слід від зубів, якими мене вкусив охоронец того клятого автобусу.
Ми поїхали в Кривий Ріг, до моїх батьків – туди було ближче, ніж до столиці. Я, нарешті, познайомив Віку з моєю мамою та моїм татом. Там ми відіспалися після трьох безсонних діб, наступного дня купили таки квитки на Київ, повернулися, одружилися, і знову за день, позичивши у вікиної бабусі сто доларів, відкладених старенькою на похорони, рушили у весільну подорож, – також автостопом, зі спортивною сумкою через плече, з двома легенькими спальними мішками і тим самим маленьким рюкзаком, відбитим у братчиків.
Ми вирішили, що зі столиці треба дуже швидко тікати, бо коли братчиків повипускають з одеської міліції (бо в концертному залі таки всіх пов’язали), вони повернуться і будуть нас шукати. З тією сотнею доларів ми поїхали в Крим, звідти – на російський Кавказ, звідти – у Москву, звідти – у Мінськ, і це була чудова, повна пригод, романтична подорож.
П’ятдесят доларів, що характерно, ми привезли назад у Київ. Але то була вже інша історія.
Чому я зараз вдався до цих мемуарів? Бо, наскільки я дивлюся, Корчинский знову авторитет у молоді. Молоді хлопці підросли, хлопці слухають філософа та революціонера, хлопці ведуться, як колись повівся я.
Хлопці! Дмитро Олександрович любив повторювати: “Ніколи не тримайтеся за людей. Люди завжди прийдуть нові”. Майте це на увазі”.
