Щоразу, вигрібаючи одне за одним нашарування поліграфічного сміття зі своєї поштової скриньки, потроху доходиш висновку, що весь цей час за тобою невпинно стежить око Великого брата. Де б ти не знаходився, на вершині Гімалайських гір чи на самісінькому дні найглибшої прірви своєї підсвідомості, ти неодмінно отримуватимеш різнокольорові обірвані сюжети з киплячого життя мегаполісів.
Повертаючись додому й відкриваючи залізну пащеку поштової скриньки, ти конче мусиш ознайомитися з новими цінами на китайську кухню у твоєму мікрорайоні; замовити весь спектр ескорт-послуг, що терміново виконає три твої найпотаємніші бажання; викликати найдешевше в світі таксі; перевезти свої речі з допомогою вічно тверезих вантажників та встановити нові склопакети навзамін торішних тощо. Вони звертають твою увагу на тонни непотребу. Вони закликають тебе віддати свій голос за чергового сумнівного кандидата в поневолювачі твоєї реальності. Вони пропонують тобі продати душу усього за 19,99 з ПДВ.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Вони непомітно крадуть твій час. Пітьма. Ти – піддослідний щур. Коло за колом. Стає дедалі важче дихати. Серед химер хворої уяви ти раптом помічаєш себе. Вірніше, своє віддзеркалення. Спочатку розмитий, образ поволі перетворюється на чітку постать. Грає скрипка. Придивившись уважніше, можеш розпізнати свої контури. Ти зроблений з паперу найнижчого ґатунку. Стоси оголошень утворюють твоє єство. Татуйований веб-адресами та розмальований безліччю номерів телефонів, які знаходяться поза зоною досяжності, вдягнений у вузькі нікнейми та паролі з застібками, ти самотній. Самотній внутрішньо, адже ззовні тебе оточують такі самі віддзеркалення. Віртуальність. Ти поступово втрачаєш себе. Ти прокидаєшся на приміському вокзалі. Але менше з тим Твоя історія нічого не варта. Кожен з нас хоч раз прагнув чогось більшого, ніж має. Це й породжує війни.
Одноманітні балки холодних тунелів метрополітену тягнуться нескінченно довго. Здається, ніби пересуваєшся по травній системі з одного кінця великого Ніщо в інший і це саме пересування засмоктує тебе настільки, що потроху забуваєш де початок. Існує тільки кінець, про який забути неможливо. Єдине, що тобі справді потрібно, то пам’ятати, де кінець, бо без пункту призначення саме твоє пересування втрачає сенс. Аж ось і твоя станція. Чи то пак, одна з твоїх. Бо вони усі твої. З головою поринувши у постійні пересування ти навіть сам не в змозі зрозуміти, чому тобі потрібна сьогодні одна, а завтра інша. Ще гучніша музика, ще ближче до темряви. Підступно слизька підлога та хронічна втома роблять свою справу. Шкереберть до прірви. Ти прокидаєшся вдома. Тепер вже остаточно. Ласкаве сонячне проміння ніжно пестить твоє обличчя. Примруживши одне око підходиш до вікна. Так. Сумнівів більше немає. Ти живий. І все починається знову.
Євген Шаповал, випускник ІТА “ЮН-ПРЕС”
