В далекому 2006 році, коли Києвом керував Олександр Омельченко, київські депутати примудрилися продати шматок школи. Вони просто вкрали в дітей шкільний стадіон, місце де діти гуляли, займалися фізкультурою, проводили лінійки (в школі відсутня актова зала) і навіть просто виходили подихати свіжим повітрям. Школа знаходиться в самісінькому центрі на вулиці Великій Васильківській, 78 і більше гуляти немає де у вщент забудованому місті.
На поверхні ми маємо популяризацію ідей про нову українську школу, про важливість здорового способу життя, спорту в житті школярів, про необхідність створення безпечного шкільного середовища в найширших смислах. З цією метою будуються спортивні майданчики, біля шкіл з’являються сучасні футбольні поля. Виглядає все супер та вселяє надію. Але в спеціалізованій школі з поглибленим вивченням іноземних мов імені Т.Шевченка № 112 втілити прогресивні ідеї заради здоров’я дітей не виявляється можливим. Хтось може подумати: ну, не повезло одній школі – трапляється! Але якщо знехтувати цією ситуацією сьогодні, ми ризикуємо дозволити таким тенденціям стати нормою.
Справа не тільки в ймовірності сусідства будівлі школи (1954 р.) з потенційно багатоповерховим бізнес-центром. Величезне питання викликає правомірність передачі шкільного подвір’я у приватну власність. Імена тих депутатів, які проголосували за це злочинне в усіх смислах рішення, через давність справи ми вже не дізнаємось. Зручно, правда? А кому? Сказати б бізнесу, але ні – зручно хапугам, злочинцям, перевертням. Зручно тихенько робити ганебні справи і мовчати роками, гальмувати процес, нехтувати зверненнями. Зручно садити дерева, показово спонсорувати шкільні проекти – займатися благодійністю. А діти залишаться не просто без стадіону – у них не буде повноцінного свого шкільного подвір’я, по якому вперше ідуть до школи першачки, на якому свій останній шкільний вальс танцюють випускники. Діти виявляться заручниками “бізнесу по-українськи” – без шкільного подвір’я вони будуть замкненими у будівлі (звісно, якщо вона вистоїть під час будівництва хмарочоса поруч).
Але незважаючи на всі перешкоди, ми не здаємося і не збираємося здаватися. В нашій ініціативній групі багато дипломатів, юристів, комунікаційників. Вони висвітлюють кожен етап відстоювання стадіону: стрімлять слухання у комісіях Київради, візит Освітнього Омбудсмена, запрошують журналістів знімати телесюжети, самі пишуть блоги. Діти проводять флешмоби і знімають відеоролики. Публікації шкільної фейсбук-сторінки набирають тисячі переглядів і сотні репостів. При чому люди не просто тиснуть кнопку “Поширити”, а висловлюють свою думку. Погодьтесь, ця ситуація з продажем шкільного стадіону– не індивідуальна справа окремої школи: на її прикладі ми з вами перевіримо, наскільки нашій владі треба освіта, майбутнє щасливих дітей, правова держава, наскільки справжніми є декларовані цінності про здорове життя.
Читайте: Кличко настаивает на выкупе школьного стадиона у частной фирмы
23 липня в сесійну залу я виноситиму, як невідкладний, проєкт рішення про викуп для суспільних потреб даного стадіону, бо суспільна напруга зростає.
Щиро сподіваюся, що нашим депутатам вистачить і совісті, і розуму підтримати наш проєкт і шкільний стадіон нарешті повернеться до наших дітей!
Олеся Пинзеник, депутат Київради,позафракційна
