Однойменна вистава за роман Франца Кафки “Процес” в Театрі на Подолі – дуже точне й глибоке прочитання екзистенційного тексту чеського єврея, який в умовах Австро Угорської імперії писав німецькою.
Немає сенсу переповідати сюжет “Процесу” Кафки. Усі, хто бажають, мають самостійно прочитати цей роман, що, як і інші великі твори чеського єврея, не були закінчені. Мабуть, вони й не могли бути закінченими, бо життя не закінчується ніколи – так само, як ніколи не закінчується і його ілюзія. Те, що в буддизмі зветься “сансара”.
З сансари немає виходу. Але головний герой “Процесу” Йозеф К. не хоче в це вірити до останньої хвилини. Хоча геть все вказує на безвихідь: неможливість вийти за межі кімнати, неможливість вільно рухатись, навіть поведінка адвоката. Але страшна звичка людини під назвою “надія” не дозволяє Йозефу К. утямити це й затягує його все глибше в морок безликої Системи. Її безликість з кафкіанською відвертістю підкреслюється масками виконавців волі Системи, яка незрозуміла і самим виконавцям, але їм це неважливо – Система замінила Бога.
Система замість Бога, протоколи замість Всесвіту – це бачення сучасності є одним з наріжних відчуттів і в “Процесі”, і в “Замку” – ще одному романі Кафки.
В цій Системі, яка влаштовує свавільний процес над Йозефом К., зникає навіть межа між суб’єктом і об’єктом, де речі не менш живі, ніж люди, а люди – ще мертвіші за речі. Танок Йозефа К. з кріслом в постанові Петросяна – дуже точне визначення такого порядку неживої, але й не мертвої Системи.
Навіть секс, який глибоко досліджував борець з Системою Зігмунд Фройд, перетворюється в “Процесі” з акту осяяння на збочену мастурбацію за допомогою нібито живої жінки.
Фальшивість, несправжність, сансаричність сюжету “Процесу” в баченні режисера підкреслюється і давньою театральною практикою травестизму: усі ролі, навіть жіночі, виконують чоловіки. А головного героя – Йозефа К. – грає жінка. Тільки насамкінець Йозф скидає нав’язану йому маску й відкриває свою справжню природу, але, схоже, не за власної волі, якої в “Процесі” немає ні у кого, а через єдине невідворотнє – через Смерть.
Чи варто тут шукати психоаналітичні мотиви, якими насичена вся творчість геніального відлюдника? Варто. Бо Австро Угорщина, секуляризована до найменшої побутової деталі повсякденного життя, не завдяки, але всупереч народила Кафку, Фройда, Вітгенштайна та багатьох інших бунтарів і творців.
Наразі ж – йдіть в Театр на Подолі дивитись “Процес” в постанові Давида Петросяна. Бо тільки входячи в задушливі обмеження ми можемо знайти вихід в символічній смерті, яку дарує театр. Попереджаю: купити квитки буде складно, але терпіння та везіння вам допоможуть потрапити на виставу.
Наостанок зазначу, що режисер “Процесу” Давид Петросян – одна зі знакових фігур сучасного українського театру. Його вистави треба дивитись хоча б тому, що вони є наочним свідченням перенародження (чи нового народження?) нашого театру.
Фото: Instagram Театру на Подолі
Антон Подлуцький
КиївВлада
