Нещодавно мені пощастило взяти інтерв’ю в сучасного українського письменника та громадського діяча Василя Климовича Лабуніна – автора книжкової серії “Единением и любовью спасёмся” та книги-хроніки жовтня-грудня 2011 “Прозрение сквозь презрение”, яку він написав за півроку, коли в пам’яті ще живими були враження від акції протесту – безстрокового голодування під стінами Управління Пенсійного фонду.
…Все розпочалося у 2011 році. Тоді, 14 листопада, близько 50 чорнобильців розпочали акцію протесту біля управління Пенсійного фонду України в Донецькій області. Серед координаторів заходу був і Василь Климович Лабунін. Люди вимагали скасування постанови Кабміну, очолюваного М. Азаровим, №745 від 6 липня 2011 р. “Про встановлення деяких розмірів виплат, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету”, адже розміри виплат чорнобильцям зменшилися у рази, постраждали й інші пільгові категорії населення.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Поступово до протестувальників приєдналися інші учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, їх підтримали побратими зі Львова. Було встановлено наметове містечко, частина учасників акції оголосила голодування, інші проводили мітинги, роз’яснюючи антинародну, антисоціальну політику В. Януковича та його уряду. Щодня у заходах біля будівлі ПФУ брало участь близько тисячі громадян. Тому вже 23 листопада Донецький обласний адмінсуд заборонив проведення акції начебто через загрозу терористичних актів. А 27 листопада почався штурм, під час якого загинув Геннадій Іванович Конопльов. “Звичайний громадянин України, шахтар із Родинського, якого вбили 27 числа за розпорядженням нашої обласної влади,” – сказав про загиблого один із організаторів протестної акції Володимир Деркач, який зараз, майже в 70 років, захищає цілісність нашої держави на Сході України.
Тоді він просто не міг залишитися осторонь, оскільки почесно носить такі звання як генерал-лейтенант Українського Реєстрового Козацтва (УРК) та член Національної Спілки журналістів України. Потім були допити в СБУ та міліції, намагання зламати бажання боротися за свої права, визначені законом, позов до Європейського суду з прав людини і його рішення від 20 червня 2013 року, згідно якого більше 400 учасників ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції поновлені в правах на отримання пенсії у розмірах, що передбачені їм судами і профільним Законом “Про статус і соціальний захист громадян, постраждалих у результаті Чорнобильської катастрофи”. Крім того, кожному з них суд зобов’язав виплатити по дві тисячі євро компенсації за моральну шкоду. Та цих грошей люди не отримали й донині.
Описавши важкі епізоди боротьби з тогочасною владою за гідне життя, письменник у подальшій своїй творчості, книжковій серії, повертається до витоків, і надалі пропонує читачам подорож крізь призму світовідчуття свого дитинства, юнацтва та отроцтва по спочатку радянським, а потім і українським реаліям життя.
Ця серія сповнена щирих, не затьмарених лозунгами спогадів про життя без прикрас. Світлі дитячі враження межуються з зіткненнями з суровою реальністю в бажанні донести до читача лише одне – правду.
Василь Лабунін народився 70 років тому на кордоні Росії та України у багатодітній родині (п’ятеро синів і донька). З 1979 року проживав із родиною у Донецьку. Брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Через постійні погрози, був вимушений разом із родиною виїхати з Донецька, у якому до влади прийшли сепаратисти, що активно підтримуються Росією. Нині мешкає у Гатному під Києвом.
Письменник не намагається відшліфувати кожне слово, в прагненні довести текст до невідомого ідеалу:
–Коли людина пише на одному подиху, лише тоді виходить щиро, – вважає автор.
І саме так – щиро, “без домішок” і оправи, у своєму неповторному стилі (що, за словами багатьох читачів нагадує стиль Шукшина) він ділиться з нами своєю історією :
– На перший погляд здається, що мої книжки автобіографічні, проте насправді – ні: я намагався зобразити зріз радянського часу, на яке випало моє дитинство і правду.
Автор вкладає у свої твори конкретний позив до читача:
– Книжки повинні збагачувати. Якщо людина, прочитавши одну з моїх книжок, скаже: “Хм, цікаво, я цього не знав.” – значить книга зробила свою справу. Читач повинен перейнятися атмосферою написаного.
А атмосфера змінюється разом із тим як плавно тече розповідь, як змінюється життя головного героя – Василя Климовича, як перед читачами відкриваються двері до батьківської хати, до всіх закутків життя від хитро зданого екзамену з математики до подорожі на Крайню Північ.
– Взагалі, я описав лише варті уваги, можна сказати епохальні події свого життя, – яке, відверто кажучи, вийшло насиченим. А загалом, коли у творчих людей було інакше?
Наприклад, Василь Лабунін, який з дитинства мав чудову фантазію, і чиїми історіями, розпустивши вуха, насолоджувалася вся місцева дітвора, має музикальну освіту (пішов по стопах матері), яку на превеликий жаль довелося покинути через хворобу. Вже багато років потому, втрату співочого майбутнього заповнила поява в його життя письменництва.
Звичайно більшість матеріалу для книжок просто неможливо було б знайти, якби не характер Василя Климовича, який вів його по життю непростими, проте дивовижними шляхами.
– Я – бунтар. Це – моє кредо, моя позиція. Якщо я бачу несправедливість, я ніколи не пройду повз, розберуся у всіх похибках. Є в мене ще й авантюрна жилка.
Проте ви помиляєтеся, якщо думаєте, що ці риси роблять автора приземленим – чутливій авторській натурі не чужі фаталістичні та символістські настрої.
Зображення, які ми бачимо на обкладинках книг “Очередь к добру” і “Ад – это другие” (де голуб як символ чистоти вилітає з клітки у погоні за оливковою гілкою) прийшли автору уві сні.
Властиві Василю Климовичу й чуття сінестета – після операції на серці, (що відбулася за підтримки Патріарха Філарета). Відтепер “вдалі” слова віддають теплом в душі автора, допомагаючи знайти дорогу до сердець читачів. Аудиторія його творів не обмежена ніякими віковими категоріями:
– Мої книжки будуть корисними думаючим людям будь-якого віку. Я пропустив усі події крізь душу, крізь серце. Можливо, мій досвід стане корисним і для молоді, яка ще не знає як реалізувати себе.
Автор не приховує, що на розвиток його творчості, як письменницької, так і журналістської мали вплив його улюблені письменники Іван Франко, Тарас Шевченко, Іоан Богоміл, Лев Толстой, з творчості якого особливо виділяє книгу “Воскресіння”, та Лео Таксіль “Забавна Біблія”.
– Вони справляють неабияке враження… Ніби переносишся в дитинство, коли біжиш додому, де чекає тебе недочитана книга, з якою весь вечір сидиш біля груби…
Незабаром має побачити світ четверта книга серії “Единением і любовью спасемся” – “Ковчег спасения Украины”.
– Не дивлячись на те, що мені вже за 70, мені хочеться знань, горизонти тільки відкриваються… Можливо це через знак зодіаку – всі ми, Діви, такі.
Проте надалі, Василій Климович планує відійти від історичних, та гострополітичних тем.
– Від цієї політики я відійду, – набридла, хочу відпочити… Можливо, напишу щось більш чисте, наприклад небилиці, фантастику, свої дитячі фантазії.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
