Відповідь на поверхні – непрофесійна центральна влада, без стратегій та досвіду державного управління.
Насправді влада не може дочекатися місцевих виборів, щоб перекласти саме на місцевий рівень відповідальність за свої провали у децентралізації, медицині та соціальній політиці.
Реформа децентралізації, на якій було зроблено так багато піару, зовсім скоро почне приносити свої гіркі плоди. Адже, втрачено головну засаду децентралізації – добровільність об‘єднання. Багато ОТГ по країні створено саме через примус, без будь-якої бюджетної, чи адміністративної логіки. Вийшло, що багато бідних громад об’єдналися із бідними, багаті – з багатими. Тож, велика кількість ОТГ тепер отримає ще більший дефіцит бюджетів.
З місцевих бюджетів забрали багато статей доходу: частину податків із акцизів, пайовий внесок. Скоротили на 2,6 мільярди гривень фінансування Фонду регіонального розвитку, зупинили фінансування субвенції у 2 мільярди гривень на підтримку розвитку ОТГ. При цьому відповідальність за утримання освітніх та медичних закладів (навіть у розпал пандемії!) – тепер лежить цілковито на їхніх плечах.
З чим глобально зіштовхнеться місцеве самоврядування після виборів. Через дефіцит бюджетних коштів місцеві громади будуть вимушені закривати лікарні та школи, “підвішувати” недофінансований ремонт доріг та іншої інфраструктури. А політикам загальнонаціонального рівня буде зручно піаритися та влаштовувати “публічні шмагання”, перекладаючи свою відповідальність на місця.
Можливий бюджетний колапс медицини в умовах пандемії
Через реформу децентралізації, зруйновано логіку побудови госпітальних округів. Немає більше координації між опорними лікарнями та закладами екстреної медицини. Наприклад, онкохворого можуть тепер привезти на швидкій, лишити в приймальному відділенні звичайної районної лікарні, і ніхто не знатиме, що робити, і куди передавати людину далі. Те ж саме вже відбувається із пацієнтами з інфарктами чи інсультами, яких відвозять до звичайних районних лікарень – а відлік до надання термінової життєво необхідної допомоги для них іде на хвилини.
Епідемія коронавірусу лише винесла на поверхню і без неї болючу проблему. Тепер люди з підозрою на COVID-19 також мають перебувати у звичайній районній лікарні до отримання результатів тесту. Чи в усіх лікарнях є належне устаткування, щоби убезпечити і персонал, і самого хворого, і інших пацієнтів? Питання, на жаль, риторичне.
Та навіть, якщо би всіх хворих негайно доправляли до потрібних закладів – надати їм там належне лікування дуже важко. Розміри державного фінансування на лікування, що виділяються для медзакладів, занижені в рази. Наприклад, на оперативне лікування одного пацієнта з інсультом держава виділяє у п’ять разів менше, ніж потрібно насправді! Фонд зарплат лікарів часто вдвічі менший за реальні потреби медзакладів. Лікарні звертаються до держави з проханням дофінансування – їх відправляють до місцевої влади. А місцева влада тільки-тільки починає оговтуватися від горе-децентралізації.
Здавалося б, ситуація з опорними лікарнями мала б бути кращою. Але і тут у Національної служби здоров’я існують певні преференції. Фінансуються ті спеціалізації, які користуються найбільшим попитом. Інші ж – практично ні. Можна пояснювати це з точки зору доцільності та статистики, але мова йде про людей! Кожен пацієнт має право отримати допомогу, незважаючи на те, наскільки “популярне” його захворювання. Через таку політику, практично зникла опікова медицина, скрутні часи переживає психіатрія. На Київщині немає жодного відділення зі спеціальністю дитячої нейрохірургії, відсутнє дитяче торакальне відділення, немає дитячого комп’ютерного томографа.
Дуже показовим прикладом пріоритетів влади стало використання коштів спеціального бюджетного фонду для боротьби з COVID-19. Здавалося б, для чого ще можна його використовувати? На кінець липня уряд відзвітувався по витратах і виявилося, що більше половини з цих коштів пішло на будівництво доріг, чверть – на протиепідемічні заходи, доплати медикам, обладнання для опорних лікарень, забезпечення лабораторій тощо. Остання чверть використана на виплати з безробіття, допомогу ФОПам, підтримку кіно, культури і спорту. Чи справді під час світової кризи та пандемії будівництво доріг (на яких так гарно піаритися та записувати відео) – є першим пріоритетом?
Такий вкрай низький рівень фінансування галузі охорони здоров’я межує зі злочинною недбалістю. Медичний бюджет переглянули лише в квітні, але навіть оновлений варіант не досягає встановлених законом 5% ВВП. Навіть якщо всі планові статті нового бюджету будуть профінансовані в повному обсязі (а в цьому є великі сумніви), консолідовані витрати на медицину складуть 4,1-4,2% ВВП.
Іноді, щоби допомогти потрібно просто не заважати
На минулих виборах нам обіцяли “нові обличчя”. На жаль, із ними в комплекті прийшли недосвідченість та непрофесіоналізм нечуваного рівня. Через це та тотальну відсутність стратегій, рівень довіри до влади стрімко падає. Якщо така ж катастрофа “нових облич” спіткає і місцевий рівень – хвиля колапсу торкнеться кожного без винятку: міста, селища, чи села.
Центральна влада має все ж знайти час для стратегічних роздумів – та просто відійти від місцевої влади, даючи команді професіоналів зробити все так, як має бути в їхніх галузях. Держава вже доведена до межі виживання, і для того, щоби вона зробила крок від прірви, буде достатньо хоча б її не підштовхувати.
Ярослав Москаленко, Голова Київської обласної організації політичної партії “За Майбутнє”, народний депутат України 8-го скликання
